Люди самі створюють ідеї й самі їх руйнують. Спорт, а особливо Олімпійські ігри, мав увічнити ідею миру, але з цього нічого не вийшло. Ще стародавні греки порушували перемир'я, а сучасний світ повністю ігнорує канонічні зобов'язання.
Від Другої світової війни до війни в Україні наша планета є залита кров'ю. Це відбувається так довго і так часто в різних місцях на земній кулі, що людство встигло до цього звикнути. А нові покоління не знають іншого світу, окрім цього, де постійно хтось когось десь убиває на якійсь війні.
Підписуйтесь на наш фейсбук
«Ми на це не згодні», — люблять вговорювати політики то й що? Та нічого... Путін не питає дозволу, Башар Асад не питає, Слободан Мілошевич чи Радко Младич не питали... Їм байдуже на проблеми на кшталт того, що тут різна, а там Олімпійські ігри. Мабуть, це стало нормою, якщо триває вже сто років.
Міжнародний Олімпійський Комітет (далі – МОК) навіть не приховує того, що керується власними ідеалами. Західні політики наказали бойкотувати московські Олімпійські ігри, на що політики комуністичних країн відповіли бойкотом Лос-Анджелеса. Натомість МОК організував і з успіхом провів обидві Олімпіади, попри війну в Афганістані.
8 серпня 2008 року в Південній Осетії почалася війна за участю російських військ. 8 серпня 2008 року в Пекіні стартували літні Олімпійські ігри. У VIP-ложі сидів прийнятий з почестями Владімір Путін.
Через чотири дні після Зимової Олімпіади в Пекіні Путін розпочав «військову спецоперацію» в Україні. Коли «спецоперація» перетворювалася на геноцид, а дії російської армії сягали рівня військових злочинів, у Пекіні на повну відбувалася Паралімпійська Олімпіада.
Масштаб жорстокості цієї війни вразив усіх. Цього разу світ спорту був змушений різко відреагувати. Проте рішуча реакція у світі спорту – класичний оксюморон. Спорту цього не під силу, тому що він не хоче і всіляко уникає жорстких реакцій, як вогню.
Не злити Путіна
Хто сказав, що спортсмени не здатні до співпереживання та розуміння, навпаки. Хвиля солідарності з жертвами війни широко прокотилася серед спортсменів різних дисциплін і країн. Свою підтримку висловлюють й польські спортсмени, деякі з них дуже конкретно.
Куба Блащиковський пожертвував на допомогу Україні 250 тисяч злотих. Іга Свьонтек використовує кожну нагоду, щоб публічно нагадати про воєнну драму. Зробила це й після перемоги на «Ролан Гаррос». Вона планує провести турнір за участю зірок, щоб допомогти зруйнованій війною країні.
Дещо гірше ситуація виглядає у випадку з офіційними посадовцями. Хоча британська федерація виключила росіян і білорусів з Вімблдону, то ATP і WTA позбавили всіх інших тенісистів, які беруть участь у цьому турнірі, можливості набирати рейтингові очки.
ITF (Міжнародна федерація тенісу) пішла ще далі, допустивши росіян і білорусів до турнірів Великого шолома Association of Tennis Professionals (ATP, Асоціація тенісистів-професіоналів) і Women's Tennis Association (WTA, Жіноча тенісна асоціація) під нейтральним прапором.
Що це означає? А те, що вони й надалі зароблятимуть великі гроші, а ITF зароблятиме свої. Агресія Путіна нічого не змінює в їхньому професійному та соціальному житті. Запитаєте чому? А тому, що «не варто змішувати політику зі спортом».
Саме казка про злого вовка та Червону Шапочку є головним аргументом різних можновладців, які «глибоко відстоюють» ідеали спорту та миру у світі, засідаючи у багатих федераціях, починаючи від МОКу, який править та розділяє у цій сфері.
Цей аргумент високоповажні представники спортивних органів використовують із винятковою переконаністю в часи загроз не стільки політичних, скільки фінансових. Політика не має втручатися в бізнес, а оскільки вони заробляють на спорті, то й на це «вони не згоджувалися».
ФІФА та УЄФА дуже сильно налякалися не стільки російської агресії, скільки втрати доступу до російських грошей. Вони з самого початку намагалися поводитися так, щоб татко і благодійник Путін не розгнівався на футбольний м'яч, який він так щедро дотує.