«Росіяни не хочуть бути євреями 21-го століття», – заявив у 2006 році Гліб Павловський, який тоді був одним із кремлівських спіндокторів, а сьогодні критикує російську владу. Я згадав ці слова, коли прочитав нещодавню заяву Еммануеля Макрона. Президент Франції сказав, що Росію не слід принижувати.

Макрон говорив про те, що після закінчення війни в Україні потрібно буде знайти дипломатичне рішення, а це означає, що до агресора потрібно ставитися як до партнера.

Таке ставлення французького лідера не викликає здивування. І справа не тільки в тому, що тут дає про себе знати русофільство, характерне для всього французького політичного класу. Макрон просто приміряє на себе реалізм Кіссінджера. Намагається врятувати співвітчизників від ризику втягнення у кривавий конфлікт і водночас добитися припинення вогню, щоб з Росією знову можна було вести «бізнес як завжди».

Русофіли з правими і лівими поглядами

Але є ще одна річ, на яку варто звернути увагу. Це небажання лівої та ліберальної західної еліти таврувати Росію як чужу, іншу цивілізацію. Це було б, на їхню думку, політично некоректним приниженням росіян як небезпечних дикунів, яких зневажають.

Тому в мейнстрімі західної політики суперечка з Росією визначається як зіткнення між демократією та авторитаризмом. Якщо так поставити питання, то здається, що достатньо змінити владу в Москві (перенести владу з Володимира Путіна на якогось примирливого політика) і проблема агресивної російської політики зникне.

Це, звичайно, ілюзія. У Росії прихильники миру становлять значно меншу частину суспільства. Немає жодного політика, який міг би реально взяти владу від їхнього імені. З іншого боку, значна частина росіян за ескалацію бойових дій. Якщо для жителів Заходу переговори є основним засобом політичної комунікації, то для російського суспільства це насильство. І такий стан речей є одним із проявів цивілізаційних відмінностей. Те, що багато політиків у західних країнах мають проблеми з усвідомленням цього факту, робить їх безпорадними перед війною в Україні.

Повертаючись до французького русофільства, слід зазначити, що воно буває різне.

Русофільство правих – це вираз переконання, що англосаксонські країни загрузли в лібералізмі та споживацтві, а їх противагою є консервативна і духовна Росія. У цьому контексті головним опонентом Франції стає США, як країна гнилого капіталізму, яку звинувачують у проведенні політики експансії у світовому масштабі.

З іншого боку, русофільство лівих спричинене переконанням у тому, що Росія відрізняється від Заходу, чого, однак, не варто боятися, навпаки – її слід плекати саму в собі (як у деяких колах «негетеронормативність» плекається на відміну від «гетеронормативності»). Але важливішим виявляється інший аспект цієї симпатії – той, що пов’язаний із ставленням західних прогресивистів у ХХ столітті до народів третього світу. Вони бачили в них силу, яка протистояла західному колоніалізму як формі політичного поневолення та економічної експлуатації. Сьогодні Росію іноді представляють як країну, яка бореться за «багатополярну» світову архітектуру. В уяві французьких політиків це означає, що вона прагне приборкати американську гегемонію, яка сприймається саме як колоніалізм.

Таким чином, у Франції антиамериканські впливи досить значні як на правих, так і на лівих. Показовою є заява Макрона у 2018 році. Тоді французький президент оголосив, що Європі потрібна, як альтернатива НАТО, власна армія, яка зможе захистити її не лише від Росії та Китаю, а й від... США. Не дивно, що така «симетрія» була тоді позитивно сприйнята Путіним.

Сила пропаганди Кремля

Звичайно ж, сьогодні ніхто із західного політичного істеблішменту не наважиться відкрито демонструвати свою русофілію, адже відомо, що російські війська здійснюють масові військові злочини. Але помітне небажання дезавуювати Росію як окрему ворожу цивілізацію – так, ніби йдеться про утримання від порушення якогось табу.

І ця стриманість лівих і ліберальних еліт Заходу вписується у стратегію Кремля, елементом якої, у свою чергу, є звинувачення Заходу в тому, що він керується майже расистськими упередженнями щодо Росії.

Прикладом такого звинувачення може бути один із вписів Дмитра Медведєва на Телеграм-каналі у травні. Голова Ради безпеки РФ, колишній президент Росії, порівняв Олафа Шольца з Адольфом Гітлером.

Проголошування світові, що на Заході процвітає русофобія, яка до того ж схожа на німецький антисемітизм у роки Третього рейху, все ще має потужну пропагандистську силу ураження. І це саме так, навіть якщо сьогоднішні образи з Бучі та інших українських міст послаблюють довіру до цієї інтерпретації. Кремль все ще має своїх агентів впливу в західних країнах. А вони знають, як маніпулювати політкоректністю.

– Філіп Мемхес
– Переклад: Аліна Возіян

TVP ТИЖНЕВИК. Редактори та автори