Колонія Гідності, або Пекло на чилійській землі
15.06.2022
Протягом десятиліть поселення на чолі з харизматичним емігрантом з Німеччини вважалося абсолютно нешкідливим скупченням вірян. Насправді ж це був сектантський трудовий табір. І моторошне місце страти людей.
Південь Чилі, 70-ті роки XX століття. Недалеко від міста Катільйо, приблизно в 340 кілометрах від Сантьяго, знаходиться ізольована від решти світу частина – провінція Лінарес. Понад 70 квадратних миль землі, переважно сільськогосподарських угідь, котрі оточені мальовничими пагорбами. Проте це вільний простір тільки на перший погляд. Ретельно відрізана від ближніх і дальніх скупчень людей, вона з'єднана з цивілізацією довгою вузькою дорогою, що веде до масивних воріт. Ніхто й ніщо не пройде повз них без пильного погляду охоронців.
В околиці всі знають, хто живе за воротами колонії, запроєктованої в баварському стилі. Серед барвистих садів, фонтанів, у будинках кремового кольору з дахами, що мають забарвлення соковитого апельсина, мешкають німецькі та французькі емігранти. Ввічливі, порядні, охайні й обов'язкові. Вони, як ніхто, уміють піклуватися про землю, природу, а також сповідують власні моральні принципи. Нікому не заважають, нікого не турбують. Вони не конфліктують із місцевими жителями. Надають медичну допомогу сотням нужденних. Зрештою, у них є власна повністю обладнана лікарня на північній стороні, яку вони дозволяють безкоштовно використовувати тим, хто знаходиться за воротами. Також вони мають гравійний кар’єр, за допомогою якого можна будувати дороги по всьому Чилі. І каплицю, дві школи, світлицю,пекарню, молочна фабрику. Вони десятиліттями живуть за масивними чавунними воротами: народжуються, заводять сім'ї та вмирають.
Щастя закарбоване в кадрі
І все це, як переконують, завдяки великому Паулю Шеферу. Сповнений енергії євангелістський пастор із Німеччини переважну частину свого дорослого життя провів у Чилі. Високий, худий, сивочолий, із характерним голосом і з одним скляним оком. Незважаючи на багато років, що чоловік провів у Чилі, він усе ще не дуже добре розмовляє іспанською. Найбільше у світі він цінує німецьку мову й того ж очікує від тих, кого приймає до своєї колонії. Рідко усміхається, тримає дистанцію та має горду поставу. Завжди елегантно вбраний, часто в капелюсі.
Однак від інших він очікує, що вони будуть носити застарілий ще декілька десятків років тому традиційний робочий одяг. Утім це нікому не заважає. Принаймні, цього не видно на записі 1981 року, котрий надав сам Шефер. Фільм зображує ідилічне життя серед мальовничих пейзажів, на землі, де, здавалося б, ріками течуть молоко й мед. Усі задоволені виконаною роботою. Навіть приручені олені та маленькі сови, що походжають довкола будинків, здаються нереально щасливими. Фільм закінчується урочистим виступом оркестру молодих виконавиць. Таким світ десятиліттями бачив колонію. Так трапилося, тому що Шефер хотів, щоб саме так її бачили.
До загальної слави
Для жителів села Шефер – дядько й наставник, який замінює родину та Бога. Єдине, чого він офіційно вимагає від своїх «агнців», – це постійно зізнаватися у вчинених гріхах.
Відомі публічні сповіді в Шефера, які відбувалися під час прийому їжі й щонеділі. Свою паству Шефер поділив за віком і статтю. Кожна група має свої символи й прапор. Так діти відділяються від своїх батьків і, досягнувши відповідного віку, далі розподіляються до груп робітників. Окрема група для хлопчиків, окрема – для дівчаток.
План дня: спільний сніданок, а потім роз’їзд на роботу й до школи. Чоловіки зазвичай працюють на заводах, у млинах і майстернях. Жінки -на кухні або в лікарні. Розмежування немає тільки на роботі в полі. Там усі працюють разом. Багато хто бурмотить собі під ніс улюблені мантри Шефера: «праця є служінням Божим», «Верховний Судде, ми чекаємо на Тебе», «ми терпимо біль, бо є гідними». Робота зазвичай займає близько 12 годин. Ніхто не отримує зарплати. Єдиною винагородою є слава колонії. І добре слово Шефера. А це слово десятки років коштує для сотень людей більше, ніж усі заробітки світу.
Місцеве населення теж любить Шефера. Лікарня, особливо пологове відділення, постійно зайнята. Частково фінансоване з державних дотацій, дає можливість протягом багатьох років народжувати тут близько тисячі чилійських дітей. Крім цього, кожна дитина, що народилася в лікарні колонії, щомісяця отримує сухе молоко, поки їй не виповниться шість років. Жити, не вмирати.
Як фенікс із попелу
Мало хто в колонії знає, що народжений 1921 року в містечку Тройсдорф у Німеччині Пауль Шефер у дитинстві був настільки незграбний, що під час досить дивної справи, а саме розв'язування шнурків... виделкою він виколов собі праве око. Коли кілька років по тому захотів вступити в СС, то спочатку отримав відмову, але врешті-решт йому таки вдалося стати членом Гітлер’югенду, молодіжної партії НСДАП.
Тіло жінки знайшла не поліція, а брат. Майже після 30 років власного слідства.
побачити більше
Час війни хлопець провів на роботі як медбрат польового шпиталю у Франції. Він так і не зізнався, як саме втратив око. Йому було соромно. Він повторював, що постраждав у боях.
Після закінчення війни він став лідером євангельської молоді, але не займав цієї посади надто довго, тому що був звільнений. Неофіційно зазначалося, що він мав неадекватне ставлення до підопічних. Тому хлопець згодом вирішив повернутися до рідного Тройсдорфа й стати проповідником самостійно
Він закликав до спільної молитви та сповіді. Умів промовляти до всіх. І схиляти до себе людей. Йому вистачило кількох років, щоб зібрати навколо себе кілька сотень прихильників, в основному вдів військових і сиріт. Саме для них він заснував у Тройсдорфі притулок. Говорив їм, що вони були обрані Богом і що з ним їм більше нічого не загрожує. Єдине, чого він вимагав, це 10 відсотків їх доходів і щоденної сповіді.
Однак не все вийшло так, як він цього очікував. Деякі матері зауважили, що Шефер приділяє їхнім синам занадто багато уваги й занадто часто торкається до них. Вони звинуватили його в домаганнях і повідомили про це місцеву владу. Після ознайомлення з доказами був виданий ордер на арешт Шефера.
Проте молодий пастор швидко зметикував, що йому робити, і в Німеччині його швидко не стало. Він утікає спершу на Близький Схід разом із двома довіреними колегами. А вже незабаром зв'язується з посольством Німеччини в Чилі й оповідає зворушливу історію про свою ситуацію та запланований філантропічний проєкт, призначений для допомоги спільноті бідних. Шефер представляє все настільки правдоподібно, що нікому не спадає на думку перевіряти його на предмет судимості. Так він отримує запрошення до Чилі.
В аеропорт Сантьяго чоловік прилетів на початку 1961 року. Йому був потрібен рік, щоб на виручені в Німеччині кошти придбати покинуте ранчо й разом із кількома іншими емігрантами з Німеччини розпочати будівництво поселення. Кільканадцять місяців по тому Колонія Дігнідад, або Колонія Гідності, почала приймати перших із декількох сотень поселенців із Європи.
Під лихим оком
Проте як одна особа змогла контролювати таку велику кількість людей, котрі відмовлялися від комфортного життя в Європі, від усіх матеріальних благ і воліли жити біля підніжжя Анд?
Колонія Дігнідад, на думку експертів, є зразковим прикладом секти. Опираючись на віру в Бога, люди мали відчуття, що працюють і жертвують собою заради вищої ідеї, а не для приватних цілей. Харизма Шефера робила їх сліпими та глухими до будь-яких попереджувальних сигналів. Токсичний емоційний зв'язок між вірянами та пастором секти, що був створений її лідером, діяв так, що ніхто не бачив нічого поганого в тому, що слово Шефера завжди було останнім. Навіть якщо це означало необхідність застосування електрошокера чи тілесних покарань щодо тих, хто намагався мати власну думку, яка суперечила правилам, що діяли в колонії. Адже все, що відбувалося в колонії, відбувалося на славу Господа.
Саме тому там не було місця для сварок або проявів нелояльності. Але й про цей бік життя в колонії Шефер неабияк подбав. Завдяки сповідям і доносам він тримав усіх у кулаці та вчасно вловлював найменші прояви браку субординації. Більше того, Шеферу сповідалися самі бунтівники, які повелися на обіцянку, що в обмін на зізнання в непокорі вони можуть розраховувати на відпущення провин.
Насправді грішників морили голодом, били або зацьковували собаками. Для жінок не було жодних послаблень. За словами Шефера, саме жінки були винні у всьому лихому, адже це вони вводили чоловіків у спокусу. Тому їм доводилося носити мішкуватий одяг, заборонялося розпускати волосся й робити макіяж.
Після багатомісячної фізичної роботи на полі двадцятилітні дівчата були схожі на побитих життям людей похилого віку. Але чоловіки все одно шукали способи зустрічатися з ними. Шефер розумів, що щоб він не робив, він не втримає поселенців у безшлюбності. Ось тому йому спала на думку ідея курсів із життя в парах.
Тепер він сам вирішував, хто з ким зустрічається. Зазвичай для чоловіків він підбирав жінок, які були старші дітородного віку. Вагітність не сприймалася в колонії добре. За 30 років на світ за металевими воротами з’явилися всього 30 дітей. Бували роки, що народжень не було зовсім. Чи означає це, що Шефер розумів, що рано чи пізно колонії доведеться припинити своє існування?
Найбільшим злом для колоністів і Шефера були cовєти. Саме страх перед ними потягнув багатьох німців за Шефером до Чилі. І на чилійській землі, далеко від справжніх новин, було легко жити, маючи відчуття, що вдалося втекти від голоду, смерті й війни. Окрім того, безпеку за тяжкими металевими воротами забезпечував спеціальний воєнізований загін, що складався з декількох десятків чоловік. Броньовані двері й жалюзі в будинках, численні сигналізації та камери, а також мережа тунелів для можливої евакуації – усе це повинно було переконати колоністів у тому, що їм загрожують смерть і знищення.
Забери мене звідси
Подейкують, що власники зачісок у стилі «афро» зазнають дискримінації.
побачити більше
Проте якщо поглянути на утопічне поселення з іншого боку, то вже через кілька років після його появи можна було б побачити там тліючі тремор і напругу. Тому що те, що пов'язувало мешканців, було страхом. А на страху й психоманіпуляції, як відомо, побудовані майже всі найбільші секти.
У колонії будинків із дахами кольору соковитого апельсина теж так було. Усе почалося із зізнань тих, кому вдалося вибратися з колонії Шефера. Саме їхні болісні розповіді про тортури, в'язниці й промивання мізків змусили жителів поселення зацікавитися Amnesty International, а незабаром і чилійські, німецькі та французькі служби. Чим більше людей вдавалося прослухати, тим страшнішим поставав образ керівника колонії Шефера.
Говорили про домагання до дітей, примусову працю, торгівлю зброєю, тортури й численні злочини, зокрема й відмивання грошей.
Однак про те, що в Колонії Гідності гідність була на кожному кроці зґвалтована, говорили давно. На жаль, будь-які спроби перевірити такі повідомлення зазнавали невдачі.
На підставі інформації, зібраної Amnesty International, уряд ФРН кілька разів звертався з проханням до чилійського уряду співпрацювати при розслідуванні діяльності, пов’язаної з поселенням Шефера. Щоразу прохання відхилялося. Тільки в 1990 році, після краху режиму Августо Піночета, колонія почала втрачати свої силу та вплив. Новий уряд відрізав Шефера від дотацій і позбавив колонію статусу благодійної організації.
Однак навіть це не завадило Шеферу продовжити місію. Накопичені роками кошти дозволили колонії довгий час бути автономною й не потребувати фінансової підтримки. Крім цього всього, Шеферу спала на думку нова ідея, як отримати прибуток, – запустити школу-інтернат для хлопчиків.
І все було б без змін, якби одного разу мати 12-річного школяра не отримала записки від сина. Хлопчик написав у ній драматичне звернення: «Забери мене звідси, він зґвалтував мене». Жінці вдалося витягнути сина й знайти чилійського детектива, на ім'я Луїс Енрікес, який давно слідкував за Шефером. Саме на підставі доказів, представлених Енрікесом у 1996 році, суд Сантьяго видав наказав заарештувати лідера колонії, звинувативши його в жорстокому поводженні з дітьми.
Наказ зобов’язані були виконати Енрікес і його люди. Однак у той момент, коли група озброєних офіцерів дісталася до важких металевих воріт, виявилося, що Шефер зник.
Усе має свій кінець і початок
На території селища слідчі виявили ящики зі зброєю й частини автомобілів, що належали зниклим політикам. Шефер роками давав згоду на те, щоб частина його поселення служила центром, на території якого здійснювалися страти ворогів правління генерала Піночета.
Протягом багатьох місяців після зникнення Шефера вважали, що він покінчив життя самогубством, проте Енрікес не вірив у такий кінець. Він схилявся до думки, що Шефер по підземних тунелях зумів утекти з країни. У якості кінцевої точки міг бути Буенос-Айрес.
