20 травня міський голова Львова Андрій Садовий написав у Twitter: «Нехай ці леви на польському військовому кладовищі у Львові, які колись були предметом суперечок і були закриті, стануть кроком до остаточного взаємного прощення минулих помилок. Хай живе Польща! Слава Україні!». Повідомлення мера супроводжується фотографією, на якій біля підніжжя Арки Слави стоять два леви, не закриті плитами ДВП чи целофаном, як це було раніше, з грудня 2015 року.

Польське військове кладовище у тексті мера – це Цвинтар захисників Львова, відомий як Цвинтар Орлят, бо половина похованих тут після оборони Львова у 1918 році солдатів не дожила 17 років. Лев, який дав назву місту, присутній на його гербі з 13 століття. На гербах міст, європейської аристократії чи навіть на гербі Великобританії це символ мужності та сили.

Коли відроджена після поділів Республіка Польща вирішила вшанувати своїх захисників у Львові, на їхньому кладовищі заплановано встановити два леви, як елемент Арки Слави, ймовірно, для симетрії – арка асоціюється з чимось на зразок вхідної брами і те, що встановлено на одній стороні, зазвичай повторюється з іншої. Арка є центральним елементом Монументу Слави – перед війною вона була з’єднана півкруглою колонадою (12 колон) з двома пілонами, на них написано назви місцевостей, у боях за які загинули захисники міста до того, як ним заволоділа Західноукраїнська Народна Республіка, що утворилася з благословення вмираючої Австрії.

Руйнування за наказом влади

За радянських часів Цвинтар Орлят руйнувався, так би мовити, природним шляхом і за наказом влади. За кладовищем ніхто не доглядав, а більшість львівських поляків переселено до ПНР. Ті, хто залишився, не могли запобігти крадіжці надгробків, які гостре око може побачити на цивільних українських могилах на сусідньому Личаківському цвинтарі.

Написи стирали, замість них повставали інші, з різним змістом – кладовище стало притулком для місцевого хуліганства. Проте суто політичним рішенням було те, що зі щита одного лева відбили слова «Завжди вірний», а зі щита іншого — «Тобі, Польщо». Наприкінці 1960-х з цвинтаря леви зникли, і це було першим кроком офіційної руйнації.

У 1971 році на кладовище зайшли танки, бульдозери та екскаватори. Колонаду було зруйновано, надгробки розтрощено гусеницями, арку та пілони намагалися перекинути за допомогою сталевих канатів, прикріплених до танків. Не вдалося, їхні фундаменти були занадто міцними, а про використання тротилу не могло бути й мови через те, що на Погулянці дуже близько стояли будинки. Написи на пілонах і на арці руйнівники обстрілювали з вогнепальної зброї, щоб їх не можна було прочитати.

Поховання засипали уламками колон і привезеною землею. Коли катакомби, що стоять вище від Монументу Слави, переобладнали на цех із виробництва надгробків з плит тераццо, їх попередньо вичистили від праху полеглих – цвинтар більше не був схожий на кладовище.

Леви вціліли, їх, як дратівливий символ польської «окупації Львова», вивезли ще перед танковою атакою 25 серпня 1971 року. Спочатку вони стояли в Стрийському парку під замковою горою, але через те, що місцеві поляки приносили туди квіти, одного лева перенесли на дорогу, що веде до Винник, а іншого – на розвилку доріг на Київ і Раву Руську. Будівництво АЗС на розвилці призвело до того, що цього лева переставили в інше місце – перед будинком управління очищення міста.

Обидва леви на нових місцях на гербових щитах мали герб міста з серпом і молотом. Довоєнний герб Львова на щиті одного з них був змінений відповідно до чинного зразка, а герб Польщі із щита іншого, звісно, зник.

Між Львовом і Києвом

Незалежну Україну, створену в 1991 році, відразу визнала Республіка Польща, а українська влада, відхрещуючись від радянського минулого і прямуючи на Захід, прагнула мати найкращі стосунки з нашою державою. Безперечно цього хотіла центральна влада у Києві. Щодо міської влади Львова та Львівської обласної ради, то три десятиліття тривали бурхливі суперечки і домовленості між ними і Радою охорони пам’яті боротьби і мучеництва та іншими польськими організаціями, львівськими також.

РОПБіМ хотіла реалізувати те, про що говорили домовленості на рівні міністрів закордонних справ і навіть прем’єр-міністрів і президентів обох країн. Львівська міськрада зривала і затягувала переговори і не дотримувалася домовленостей. «Виною» польської сторони було бажання відбудувати «Орлята» у такому вигляді, як до війни. Цього не хотіла українська сторона на місцевому рівні, розпорядження з Києва не допомагали.

Не дозволяли відтворити надгробні хрести у формі хрестів Virtuti Militari та хрести Ордена захисників Львова, які тримають ангели, зображені на катакомбах. Голови ангелів не могли мати крил. Нервували написи про те, що тут поховані полеглі «за незалежну Польщу», «за вільну Річ Посполиту», «Захисники Львова». Міська влада погоджувалася, що солдат загинув у «польсько-українській війні», але він не міг загинути «героїчно».

Важко було переконати у питанні про написи на пілонах і меч на Арці Слави, бо він був подібний до Щербця, хоча на ньому немає жодного вищірблення. Колонада була неприпустима й донині не відновлена, а пілони й арка не з’єднані, бо кажуть, що саме колонада зробила цвинтар пантеоном слави іноземної зброї.

Дата урочистого відкриття кладовища щоразу переносилася, одного разу навіть президент Олександр Кваснєвський скасував державний візит в Україну, що було тісно пов’язане з діями Львівської міської ради. Врешті-решт 13 травня 1999 року на цвинтарі з’явилися президенти Польщі та України Олександр Кваснєвський та Леонід Кучма. З великим здивуванням обидві сторони побачили центральну табличку з написом: «Невідомим польським воякам, загиблим у польсько-українській війні». Польська сторона вже погодилася на «польсько-українську війну», але слово «вояки» у польській мові вживається у значенні жартівливому і неповажному. Владі обох країн довелося узгоджувати нову дату відкриття Цвинтаря Орлят.

Попередньо проведені переговори щодо напису в центрі некрополя надихнули міську владу на написання листа до Києва, який цілий час наполягав на прискоренні реставраційних робіт, щоб швидше відкрити кладовище:

«Ми категорично проти відновлення помпезного пантеону польського панування у Львові, побудованого у міжвоєнні роки, який би нагадував сьогоднішнім і майбутнім поколінням поляків про так звану польськість Львова. (...) Всесвітня історія не знає жодного випадку, щоб нація незалежної країни на своїй власній землі будувала пантеони своїм колишнім гнобителям».

Польська сторона не могла зрозуміти, чому американських льотчиків та французьких піхотинців теж записують до гнобителів. Довго не можна було змонтувати ці пам’ятники та відновити довоєнні написи, бо фраза «вони воювали за Польщу» нагадує про польськість Львова, як чесно зізнався в одній із місцевих газет один з депутатів.

Не було згоди й на відновлення пам’ятника героїв битви під Раранчею, де 2-а Бригада легіонів прорвала фронт після звістки про підписання австрійцями договору про передачу Галичини новоствореній Західноукраїнській Народній Республіці.

Польсько-львівські торги

Урочисте відкриття цвинтаря відбулося 24 червня 2005 року за участю президентів Віктора Ющенка та Олександра Кваснєвського, духовенства, членів урядів та депутатів. Леви, вже без серпів і молотів, тоді ще стояли далеко від цвинтаря. Завдяки зусиллям польського Фонду культурної спадщини та Товариства охорони військових могил у Львові у грудні 2015 року вони повернулися на Цвинтар Орлят за згодою місцевого Управління охорони історичного середовища.

Польська сторона профінансувала виконання копій левів, які поставлено на околицях міста, замінивши ті з кладовища та послабивши їх унікальність. Коли місцеві скульптори, які робили копії, брали зліпки, вони вимили скульптури, тому що, як сказав проф. Януш Смаза, що наглядав за працею з польської сторони, принаймні один з левів був помальований фарбою.

Як згадував професор Смаза, ситуація змусила місцевих поляків, які доглядають за кладовищем, запакувати левів у скриньки з плит ДВП, щоб не дратувати українську сторону та не загострювати конфлікт. Тим більше, що одразу після встановлення левів міська влада хотіла їх демонтувати, і лише тверда заява професора Смази про те, що демонтаж знищить левів, врятувала скульптури на їх оригінальних місцях біля Арки Слави.

Чергову вимогу демонтувати левів Львівська облрада висунула у 2018 році.

Польські консерватори та львівські поляки побоювалися актів вандалізму, які могли бути спрямовані на скульптури левів. Раніше бувало, що на оновленому кладовищі надгробки хтось заливав фарбою. На розташованій у центрі плиті, присвяченій невідомим солдатам, хтось написав фарбою «Гівно», серед білого дня хтось пробував скувати елементи, іншого ж разу з’явилася свастика та напис «No Pl».

Забезпечені леви чекали свого часу. Кілька разів трапилося, що група польських туристів розбила скриньки з плит та «звільнила» левів, не знаючи, що було причиною їх упаковки і хто це зробив.

Плити, що захищали левів, не витримали дощів і вітрів, з часом почали розклеюватися, і один з левів стояв загорнутий у чорний целофан. З міркувань безпеки, окрім політичних, потрібно було щось з цим робити, бо у вітряну погоду фрагменти ДВП розліталися по кладовищу.

Їх можна бачити і вони безпечні

І нарешті, з 20 травня леви вільні або, якщо точніше, відкриті. Це сталося в період найкращих стосунків між українською та польською державами, коли Польща допомагає Україні відбивати російську агресію, а українцям дає прихисток від наслідків війни.

Дозволяючи відкрити левів, міський голова Львова Андрій Садовий не написав, чому їх прикрили. Щоб відкриття мало сенс, атмосфера серед львівських чиновників та радників мала змінитися, а найбільш злісних націоналістів міста, мабуть, батьківською рукою мера замкнули в дитячій кімнаті. Відкриття означає, що левів не тільки видно, але й те, що вони безпечні.

– Кшиштоф Зволінськi
– Переклад: Аліна Возіян

TVP ТИЖНЕВИК. Редактори та автори