Я люблю сутички, але під словом «сутички» я маю на увазі пригоду або відкриття нового чи, можливо, набуття нових знань. Ось чому мені подобаються винні челенджі. Ой, як же вони мені подобаються! Останнім часом (але під цим «останнім часом» треба розуміти останні років зо двадцять) усі захоплені шоколадом. І то з багатьох причин.

Колись я так вчився сам (та ще й не забував ділитися цими знаннями), що коли ваша рука тягнеться до шоколаду, то про вино слід забути. Тим часом мої сутички з шоколадом і вином були настільки шокуючими, що я запам’ятав їх донині.

Вальрона, Галлер, чемпіон світу молодих шоколадників П’єр Марколіні... Такі імена з’являються у мене в голові, коли я тримаю в роті шматок подарованої плитки шоколаду... Я беру його й усвідомлюю цілком очевидне: я справжнісінький ласун..

Cité du Chocolat

Муніципалітет Тен-л’Ермітаж, вісімдесят кілометрів на південь від Ліона, година машиною, столиця виробництва відомого вина «Hermitage». А в ньому знаходиться Valhrona (Вальрона), завод, який виробляє найкращий шоколад у світі, об’єкт майже (в основному повністю) засекречений, оточений високою бетонною стіною, який ніколи не пропускає журналістів на свою територію, званий місцевими жителями Cité du Chocolat, або ж містом шоколаду.    

                WAR IN UKRAINE            

Цьому місцю потрібно якось захищатися, тому що в основному через вино сюди щорічно приїжджають більше журналістів, аніж зареєстрованих місцевих жителів, а журналісти люблять розійтися по околицях. Мене, наприклад, завів туди друг, який доставляв туди ... вино й... осад із бочок після нього. Привозив вишукані maury (морі) з Руссільйону, міцні й солодкі, які пізніше в наборах, запакованих у дерев’яні скриньки разом із шоколадом, продавали, а отже, сам осад змішували з... начинкою для батончиків.

Тоді мій друг був першим, кому спала на думку ця ідея, і навіть більше: він ще переконав у її слушності правителів заводу Valhorna, а сьогодні це є дещо звичним та гідним наслідування по всьому світу. Як же ж смакували ті батончики ... Хм…

Біля входу на завод мене ретельно обшукали, забрали фотоапарат і письмове приладдя. Але я був всередині! Пам’ятаю смак півкілограмових плиток, бачив гігантські млинки, які перемелювали порубаний сокирами працівників остиглий на металевих прилавках і твердий, як бетон, грильяж. Пам’ятаю два ряди робітниць, які вручну ставили шоколадні смужки на ковзаючі, уже облиті ароматичною глазур’ю праліне. – Чому вони роблять це вручну!? – запитав я. Також запам’ятав здивування одного зі співробітників, який проводив мене. – Тому, що кожна має бути інша! Вони коштують по три євро за штуку! – відповів він.

Я дегустував maury з шоколадом. Вражаюче: усе це грало, як оркестр. Проте коли я вивчав основи виноробства й справу сомельє більше тридцяти років тому, то все було ясно й зрозуміло. Усе мало бути в ідеальному порядку і таким мудрим, що мало б передбачити всі можливі людські слабкості й суперечності. Чи не найшвидше я дізнався про те, чого з вином не можна їсти чи пити, тому що цього було не так багато, а приклади були абсолютно очевидні. У книгах застерігали, що шоколад ніколи не подають до вина.

Перші поїздки на великі винні вечірки й контакти зі старими сомельє зруйнували мій спокій. Швидко з’ясувалося, що якщо вже так не можна, то чому б і ні... І аж ніяк не в приватному порядку чи в домашньому затишку, а відразу з великим розмахом, у вогнях софітів і телекамер.

Шампанське було відстій

У минулому столітті я потрапив в одну халепу: на одному з гігантських виставкових заходів мене запросили на великий показ-дегустацію знаменитої бельгійської шоколадної компанії Galler (пізніше я зрештою відвідав її в Льєжі) під назвою «Accords VIN et chocolade" (або «Поєднання вина і шоколаду»). Я тоді подумав: «Усе-таки це повна нісенітниця, якийсь новий рекламний трюк, але я піду, принаймні з’їм стільки шоколаду, скільки влізе». Із цим у мене ніколи не було проблем.

Зрештою так і почалося: пробники-цукерки я сприйняв як своєрідний entrée (легку закуску) і тут же з’їв. На щастя, персонал, будучи готовим до такого розвитку подій, швидко й без зайвого шуму заповнював пусті місця, перш ніж почалася справжня дегустація.

Але в міру того, як відбувався прийом, вибір вин уже не був таким очевидним. Дійсно, напівсухе-напівсолодке шампанське було відстійним. Точно так само токаї та подібні до них німецькі ботритизовані вина були ніякими. Але червоний ліхтарик небезпеки остаточно запалав, коли підряд було подано два австралійських «танки». Якісь варіації вина шираз, приведені в дію потужними двигунами потужністю 15,5%. Сила удару їх гармат була настільки потужною, що замість елегантного ласування шоколадками, їх просто змели за якісь долі секунди.

Подібний виверт застосували важкі 20-річні рудувато-брунатні портвейни, а потім і більш молоді, і міцне maury – і окопи противника перестали існувати ще до того, як особовий склад задумався про будь-яку оборону.

На жаль, мені так і не вдалося перевірити, як різноманітні вогнедишні монстри впоралися б із моїм неперевершеним делікатесом шкільних років – індоокеанськими бомбилями. Від часів падінням комунізму їх перестали виготовляти. І вже, напевно, ніколи не дізнаюся, чому...

Колись усе йшло так, як книжка пише. Сьогодні хіпстерська натура багатьох змушує підривати всі усталені норми. Утім, як видно з того, що написане вище, іноді варто піти й таким шляхом. Хоча б для того, щоб часом обпектися, а якщо пощастить, то й для того, щоб розширити свій досвід і кругозір.

– Войцех Гоголінськi
–Переклад Оксана Усатенко

TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори

Автор – редактор журналу «Час вина». Видав також «Лексикон алкоголю», є співавтором книги «Знання про вино».