Війна в Україні триває, і, здається, вона там «загніздилась» надовго, як би страшно це не звучало. Імовірно, тому у твітері та інших соціальних мережах, а також у сімейних та приятельських розмовах з’являються міркування щодо того, чому поляки так інтенсивно, так ефективно та системно допомагають українцям. І тим, кого війна вигнала з домівок і своєї країни, і тим, хто залишився там в Україні.

І ці міркування часто-густо щонайменш нерозсудливі. Інтелектуальні провокації на кшталт «вони допомагають, бо ненавидять росіян» настільки ж бездумні, як і неправильні. Але, на жаль, вони з’являються і будуть присутні в публічному просторі.

Такий тип мислення – або ж у кращому випадку інтелектуальна провокація, якщо спостерігається серед консервативної аудиторії – передбачає, що в нас немає добра, немає відкритості до інших людей, немає християнської відкритості до ближнього, немає любові до ближнього. Не боячись повторення, я перераховую ці якості, тому що кожна з них означає дещо інший діапазон впливу та іншу гаму почуттів, не тих, що походять від рівня емоцій, а від рівня розуму: я християнин, тому допомагаю. Я людина, тому допомагаю. Я існую, тому думаю – тому й допомагаю.

За яким правом хтось – будь-хто, а не лише ідеологічний опонент – намагається переконати мене, що я допомагаю тому, що таким чином посилюю свою неприязнь до Росії, нейтралізую страх перед нею та формую проти неї опір? І що має виникати з такого мислення? Поляки не можуть дозволити собі благородних і піднесених вчинків? Що вони не допомагають скривдженим, вигнаним, закривавленим, переслідуваним? Що вони недостатньо християни?

Зрештою, не потрібна війна в Україні, щоб побачити, як поляки реагують на звернення про допомогу: катаклізму на другій півкулі достатньо, щоб наші гаманці відкрилися і ми почали вплачувати пожертвування на рахунок Caritas Polska. З 2016 року, наприклад, триває акція «Сім’я для сім’ї», на користь нужденних сімей у Сирії. Десятки тисяч польських сімей досі систематично здійснюють щомісячні платежі через Caritas Polska для допомоги конкретним сім’ям у Сирії.

Більше того, не мушу наводити дані Caritas, бо знаю сім’ї, які отримують інформацію про розмір допомоги, наданої за їх участі. І це лише невеликий приклад, тому що я не збираюся робити тут баланс заходів допомоги, але хто хоче знати, той знає або старається довідатися – хто допомагає, той не хвалиться.

Звісно, якщо хтось захоче пришити латку, дірку знайде: завжди можна сказати, що легше вплатити кілька сотень злотих (простіше? сам заплати, легко нарікати!), ніж відкрити будинок і запросити нужденних. Але саме зараз відкрилися будинки для біженців з України, до яких їх запросили. І що? Також не так?

Ну, мабуть, погано, оскільки незадоволені – бо я не хочу називати їх провокаторами – скаржаться, що це не допомога «за», а допомога «проти». Але ж люди!!! Невже так важко визнати, що християнство з його набором завдань і чеснот справді присутнє в нашому житті?

Мета мого есе – не пропаганда польських переваг та благородного польського характеру, позбавленого вад, бо такої моделі не існує. Ні, мета – привернути увагу до справедливої картини того, що ми, як національна спільнота, могли і можемо зробити для інших, для ближнього.

Вже у ХІХ столітті, коли царська влада заборонила релігійні громади, які також надавали системну благодійну допомогу, на «розділених» польських землях з’явилися активісти, миряни та духовенство, які спромоглися надавати організовану допомогу нужденним. Наприклад, Гонорат Козьмінський (1829-1916), католицький священик і монах-капуцин, ще у 1855 році разом з Анґелою Трушковською заснував монастир сестер феліціанок, метою якого було милосердя – конгрегація досі є активна і, напевно, багато хто з великих критиків «польського характеру» скористався з її допомоги, якщо умістив хвору та непритомну літню людину до пристойного будинку престарілих.

Той самий отець Гонорат Козьмінський у 1872-1898 роках заснував 14 прихованих жіночих релігійних конгрегацій – а кандидаток багато – завданням яких, серед іншого, є милосердя, а також особисте освячення та апостольська діяльність у сім’ях, на фабриках, у лікарнях тощо.

У частині Польщі, що була під Пруссією, такий собі Едмунд Бояновський (1814-1871), поміщик, спочатку заснував сиротинці для сільських дітей, щоб вони мали можливість отримати опіку та освіту, а потім Конгрегацію сестер служебниць Пресвятої Діви Марії, яка проводила навчальну і благодійну діяльність у всіх трьох частинах Польщі після розділу і діє до сьогодні.

Під час Першої світової війни поляки, переважно жінки, дружини та матері, організовані в незліченні гуртки допомоги та інші парафіяльні структури, надавали безперервну допомогу, хоча тоді ніхто не перебував у комфортному становищі, був голод, хвороби та бідність.

Повернімося до наших днів. Вже два місяці Радіо WNET щодня у різноманітних програмах показує людей, які допомагають Україні та її громадянам – і подробиці цієї допомоги. Минуло два місяці, а тема не закінчується, і це не єдине радіо, яке висвітлює такі акції. І не для того, щоб хвалитися, а щоби поширювати добро, підбадьорювати інших, надихати, підтримувати і будувати.

То звідки ж беруться наклепи, що ми не є суспільством, яке допомагає з глибокого, продуманого і раціоналізованого переконання, що спирається на релігію чи гуманізм, бажання та волю?

Дана Баш, журналістка CNN, в інтерв’ю, що вийшло 7 квітня, запитує президента Республіки Польща: «хочу запитати вас про проблему антисемітизму в історії Польщі. Як це можна пов’язати з тим, що поляки зараз роблять для українців? У Польщі дуже болючі спогади про Другу світову війну, раніше були погроми євреїв на вашій батьківщині, були концтабори під час Другої світової війни, євреїв вигнали з країни в 1968 році. Ви вважаєте, що те, що поляки показують зараз, величезне серце до українців, це спроба загладити попередні кривди?»

Я дуже дякую президенту, що не піддався цій – справді жалюгідній – провокації і спокійно пояснив журналістці, як неосвіченій дитині, що і як було, і як є: що концтабори і табори смерті – це робота німецьких окупантів, що 1968 рік був справою правлячої диктаторської, нав’язаної радянською системою комуністичної партії, а погроми організовували царські агенти та їх послідовники. Цей жалюгідний журналістський блеф спостерігаємо вже не перший раз, але зараз ситуація занадто серйозна, щоб знизувати плечима на таке невігластво, навмисну злобу чи сплановані маніпуляції.

Це мав бути короткий текст, а не систематичний огляд акцій допомоги, заходів, подій, концертів, зборів коштів та зустрічей. Тому я не наводжу тут цифр, списків та прізвищ. Мудрому достатньо, як казали стародавні – і переважна більшість поляків також це знає. Про поліпшення свого самопочуття мова також не йде, адже кожен в цьому питанні має відповідати за себе. Йдеться про щось набагато більш важливіше – про порятунок людини. І про загальне благо – двох народів.

– Барбара Сулек-Ковальська
– Переклад: Аліна Возіян

TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори