В опублікованому на початку жовтня американським аналітичним центром RAND Corporation рапорті про геополітичну ситуацію у нашій частині Європи знайшлася контроверсійна пропозиція про підписання між Заходом і Росією нової геополітичної умови. Її суттю мала би бути консервація статусу кво, яке полягає у тому, що держави – члени Європейського Союзу і Сполучені Штати Америки гарантували б, зрозуміло, що спільно з Росією, що не буде впроваджено змін у політичній орієнтації шістьох буферних держав – Білорусі, України, Молдавії, Грузії, Вірменії і Азербайджану.

Це б мало зменшити занепокоєння Росії, що «ворожі сили Заходу» зближаються до її кордонів, і завдяки цьому створювати зону взаємної, двосторонньо корисної співпраці, передусім економічного характеру. Пропозиції у матеріалі, запропонованому передусім експертами німецької хадецької Фундації Боша, що співпрацюють з RAND, і одним поляком (не подаємо його імені – просив забезпечити йому анонімність), означали б, що європейські аспірації і до НАТО таких держав як Україна і Грузія ніколи не збудуться, а принаймні не найближчим часом.

Читачів, які могли б відчувати занепокоєння візією геополітичного порозуміння Заходу і Росії, поспішаю заспокоїти. Нічого такого не буде. Не тому, що в європейських столицях бракує прихильників такого типу угод, але передусім через те, що зараз, 5 років після анексії Криму, Росія значно ближче, ніж раніше, до здобуття своєї головної геополітичної мети – побудови біля своїх кордонів віночка з буферних держав, керівництво яких, навіть не відверто промосковське, буде змушене рахуватися з її стратегічними інтересами.

А отже, Москва не потребує жодних порозумінь з Заходом, і тому не зацікавлена в них. Щоби в тому переконатися, зробимо перегляд найважливіших подій останніх двох років у регіоні.

Першою була Вірменія

У квітні минулого року на вулиці Єревана та інших вірменських міст вийшли десятки тисяч демонстрантів, захоплених ентузіазмом Нікола Пашиняна, одного з лідерів проєвропейської опозиції, що багато років бореться зі скорумпованим урядом Сержа Саркісяна. Завдяки останньому Вірменія не підписала угоди асоціації з Європейським Союзом, він теж впровадив у 2014 році свою країну до Євразійського Союзу, що контролюється Москвою.

Коли у парламенті це рішення приймалося, Пашинян, сьогоднішній прем’єр, був проти нього і голосував за утримання проєвропейського курсу Єревану. Восени 2017 року його парламентська фракція приготувала резолюцію, у якій апелювала про вихід Вірменії з російського Євроазійського Союзу.

Тож який баланс за 18 місяців нового, повсталого у результаті оксамитової революції уряду Вірменії? Здається, що проросійський курс Єревана глибший, ніж за часів попередніх урядів. Йдеться не тільки про закупівлю російського озброєння за російський кредит, у тому числі сучасних винищувачів Su-30 SM, але і про контроверсійне рішення про вислання у Сирію військового контингенту гуманітарної допомоги (саперів і лікарів).

Якщо не зважати на те, що багато хто з американських експертів після аналізу опублікованих фотографій вважало, що вислані Єреваном військові укомплектовані так, якби мали бути скеровані до інших, ніж офіційно оголошені, завдань. Йдеться передусім про політичний вимір цього рішення.

Москві від самого початку своєї інтервенції у Сирії залежало, щоби вона була визнана світом за вираз гуманітарної політики, що полягає у протидії збройним конфліктам. З цією метою вона тиснула на столиці держав, які створили з нею спільний військовий союз (ОДКБ), такі як Казахстан, щоби теж вислали до Сирії свої гуманітарні місії. У випадку Казахстану зустрілося це з досить рішучою відмовою і закінчилося невдачею, натомість вдалося у Вірменії.

Останньою серією зближення на лінії Росія – Вірменія, яке спостерігаємо від якогось часу, це порозуміння, підписане під час візиту міністра Сергія Лаврова на початку листопада, яке гарантувало доступ російських інспекторів до вірменської біологічної лабораторії, збудованої за гроші Сполучених Штатів Америки.

Росіяни роками говорили, що там можуть проводитися підозрілі дослідження, які виконуються на завдання ЦРУ, вимагаючи можливості виконання інспекції, проти якої виступав попередній, проросійський – як заведено думати, кабінет Саркісяна. Зараз це досягли, але напевно на цьому не затримаються, тому що будують свою позицію на невдачах сьогоднішнього панівного уряду Вірменії.

Пашиняну не вдалося довести до нормалізації стосунків з Турцією, відносини з Азербайджаном залишаються напруженими. Його відвідини Тегерану на початку року призвели тільки до напруження стосунків з Вашингтоном. На це накладаються економічні проблеми цієї невеликої, ізольованої геополітично і комунікативно кавказької країни.

Москва нещодавно оголосила про заплановане піднесення цін на доставку газу до Вірменії, що у ситуації відсутності істотних альтернатив і загалом економічної відсутності Європи у цьому регіоні ще сильніше узалежнює Єреван від Росії.

Повторення у Молдавії

У червні цього року до Кишинева прилетів російський віцепрем’єр Дмитро Козак, що наглядає за енергетичним сектором. У результаті його розмов, у яких також брали участь дипломатичні представники Європейського Союзу, дійшло до підписання екзотичного союзу – прозахідної формації АЦУМ і промосковської Соціал-демократичної партії, керованої фактично правлячим президентом Ігорем Додонем.

Мова про відсторонення олігарха Володимира Плахотнюка, який, перебуваючи на чолі контрольованої ним Демократичної партії, сконцентрував у своїх руках повноту влади. Плахотнюка вдалося відсунути, уряд очолила Маіа Санду з прозахідної АЦУМ, у кабінеті якої домінували прихильники європейської інтеграції. Це здавалося настільки легким, що з економічної точки зору Молдавія віддавна вже є державою – частиною європейської економічної зони.

Одначе Європа, зайнята своїми справами, вочевидь відібрала призначення кабінету Санду як кульмінацію своїх зусиль і гарантію майбутнього успіху. Візити прем’єрки до Брюсселя не принесли жодного вимірного результату, окрім рутинних запевнювань про підтримку. Фінансова допомога мала символічний характер.

Так само візит прем’єрки Санду у Вашингтон закінчився болісною компромітацією, коли Майк Помпео, поминаючи попередні домовленості, не знайшов часу, щоб зустрітися з прем’єром Молдавії. У Кишиневі, що не здивує, це відібрали як неповагу і вираз погорди.

Зовсім інакше діяла Російська Федерація. Вона гарантувала знесення торгівельних бар’єрів і допуск сільськогосподарської продукції на російський ринок. Економічний вимір таких рішень для економіки Молдавії був, щоправда, незначний, але пропагандистський вимір, озвучений російськими телевізійними каналами, що транслювалися і широко оглядалися у пострадянських державах, мав істотне значення. Тим більше у сільській місцевості, де проживає досить велика група традиційно настроєних виборців.

Росія заграла також іншою картою – Молдавію відвідав міністр Сергій Шойгу, який від імені російських збройних сил запропонував допомогу у ліквідації величезного арсеналу боєприпасів, накопичених на території сепаратистського Придністров’я. А пригадаймо, що російський військовий контингент утримується у Придністров’ї саме для охорони величезних складів боєприпасів, до яких потрапляли евакуйовані запаси з цілого Варшавського договору.

Якби ця операція мала успіх, може і дійшло б до виведення Росіян з цього регіону і вдалося б повернути єдність держави. У таку уніфікаційну політику успішно грає від певного часу лівий президент Ігор Додон, що видає себе за єдиного гаранта возз’єднання країни – завдяки співпраці з Москвою.

У жовтні у Молдавії мали місце місцеві вибори, які показали, що екзотична коаліція діє на користь проросійських соціалістів і безумовно послаблює проєвропейські сили. Впливи формації Плахотнюка, переважно у провінції, насправді залишилися непорушні. Пізніші події були лише наслідком виборчого вердикту. Кабінет Санду і сама прем’єр хотіла прискорити деолігархізацію країни, починаючи від змін на посаді генерального прокурора. Спротив висунули соціалісти, які оголосили вотум недовіри. Водночас дійшло до підписання секретної угоди між проросійськими соціалістами та Демократичною партією. Уряд Санду розвалився, зараз у Молдавії урядує тимчасовий кабінет, що складається переважно з радників президента Додона.

До виборів президента, що відбудуться у наступному році, скоріш за все мало що зміниться. Сумніватися належить теж і в тім, чи вибори щось змінять, тому що в ефекті невдачі проєвропейська коаліція АЦУМ не тільки виявилася болісно неефективною, але і поділилася у постійних конфліктах. Проросійські сили контролюють ситуацію в Молдавії.

Наступна буде Грузія

Улітку цього року вибухнули заворушення у Тбілісі, у зв’язку з візитом (з нагоди міжпарламентської зустрічі православних держав) російських депутатів у грузинському парламенті. Один з них сів у спікерське крісло і керував засіданням. Багатотисячну демонстрацію обурених грузинів брутально розігнала поліція кільканадцять годин пізніше, росіян вдалося евакуювати, а Москва, як відплату за «русофобські» виступи, впровадила заборону авіаперельотів, що болісно вдарило по економіці країни, яка живе переважно з туризму.

Одначе зміни у внутрішній політиці Грузії виявилися більш істотні. Міністр внутрішніх справ Ґіорґі Ґахарія, димісію якого вимагали ті, що протестували перед парламентом, у вересні став прем’єром. Як вважають обсерватори, вже тоді це свідчило, що фактичний лідер правлячої країною Грузинської мрії олігарх Бідзін Іванішвілі перестав мислити про будь-який компроміс з опозицією і поставив все на одну карту, у разі потреби без вагань може вжити у внутрішніх спорах силу.

Тільки питанням часу було, коли наступить чергова фаза внутрішнього конфлікту. І він вибухнув після того, як правляча Грузинська мрія відмовилася від обіцянок реформи виборчої системи, даних під час літніх протестів. І знову перед грузинським парламентом розпочалися демонстрації опозиції, додатково розлюченої тим, що сепаратистська влада Південної Осетії заарештувала відомого грузинського лікаря, який надавав через кордон допомогу хворим. Так само, як улітку, демонстрантів розбили спеціальні сили поліції.

Небажання сьогоднішньої влади до розмов з опозицією, зростаюча внутрішня поляризація, самотність Грузинської мрії, яка все більш охоче використовує аргумент сили в політичних дискусіях, безумовно на руку Москві. Не лише тому, що поділені еліти легше перетягнути на свою сторону, а дестабілізована країна має менший потенціал.

Так само важливою є репутація, яку перед Заходом будують події, що відбуваються у Тбілісі. Безперечно перспективі інтеграції з Європою не сприяє візерунок внутрішньо поділеної країни. А Москва має аси, які планує вжити. У кінці листопада у Празі відбудеться черговий тур грузинсько-російських перемовин. Вже оголошено, що буде відновлений повітряний рух між обома країнами і що буде звільнений лікар, ув’язнений в Осетії.

Білорусь і Україна

Про те, що діється в Україні і Білорусі, у польських масмедіах, зокрема у «Tygodnik TVP», пишуть дедалі частіше, тому не має сенсу нагадувати про останні події. Оголошена на початок грудня економічна інтеграція Мінська і Москви ще не вирішена, хоча вже тепер неозброєним оком видно, що без російських грошей у білоруського режиму будуть труднощі з утриманням при владі. А це гарантія, у довшій перспективі, утримання російських впливів у Мінську.

Чи Захід в ім’я рівноваги впливів Росії буде готовий увійти у роль донора для Лукашенка і його команди? Навіть якщо так не станеться, то і бодай найбільш далекосяжні декларації Мінська не говорять про прозахідний курс, а тільки про нейтралітет, або радше про незалежність його закордонної політики. У внутрішньому вимірі так само складно розраховувати на зміни, що довели проведені недавно парламентські вибори. Тут маємо навіть регрес. Якщо ще чотири роки тому Лукашенко допустив до вибору двох депутаток з опозиційних формувань, то тепер крізь сито режиму ніхто не прослизнувся.

І врешті Україна. Навіть якщо ми знехтуємо висловами олігарха Ігоря Коломойського в інтерв’ю для «New York Times» (він заявив, що Київ може вибрати варіант примирення з Москвою і тоді російські танки будуть стояти на кордоні з Польщею), то навіть поверхневий аналіз того, що відбувається в стосунках українсько-російських, вказує, що поволі, поступово, але результативно Росія відбудовує свою позицію.

Коломойський сказав, що ціна може бути 100 млрд доларів, тому що саме стільки потрібно Україні на відбудову її економіки. Захід, який представляє Світовий банк, таких грошей не хоче дати, а принаймні ставить складні до виконання умови.

Росія, резерви якої сьогодні набагато більші, ніж згадана сума, може виявитися набагато більш вигідним партнером, а до того ж таким, що не наполягає на відході від суспільного життя олігархів і корумпованих чиновників.

Політичний вакуум

В образі, що вимальовується з цього поверхневого аналізу ситуації країн, що межують з Російською Федерацією, є ще один спільний елемент. А саме, ними всіма керують рухи у меншій чи більшій мірі популістичні, такі, що дійшли до влади на хвилі надії і очікувань змін у рівні і якості життя (Білорусь тут вийняток, але там насправді йдеться про утримання побудованої Лукашенком моделлю держави соціального забезпечення, яке сьогодні здається є під загрозою) .

Еліта усіх цих країн хотіла б швидко похвалитися успіхом, знаючи, що змучені суспільства не погодяться у довшій перспективі на складну і болісну дорогу реформ. Але без грошей, без міжнародної підтримки такий успіх не тільки складно, але неможливо осягнути. Захід, зайнятий власними справами і багаторічною підтримкою Греції, окрім риторики, не поспішає допомагати. У результаті повстає геополітичний вакуум, який із задоволенням заповнює Росія.

– Марек Будзіш, Грудень 2019
– Переклад Аліна Возіян