Владімір Путін постійно переконує своїх земляків, що повинні бути гордими за Радянський Союз. Тим часом минулого тижня господар Кремля, що, як відомо, в минулому був офіцером КДБ, опублікував текст, де поширив тезу, що комунізм завдав Росії кривду. Не випадково цей матеріал з’явився у двох версіях: російській і українській. Його заголовок дуже промовистий: «Про історичну єдність росіян і українців». В багатьох фрагментах переплітається відомий наратив про три «братні» народи, які походять з Київської Русі. Йдеться про великоросів (росіян), білорусів і малоросів (українців).

Мета таких зусиль Путіна є очевидною. Від 2014 року українці брутально переконуються в тому, що Росія – це їх ворог. Час від часу доходить до ескалації військових дій на Донбасі. У зв’язку з цим Путін вкотре намагається вмовити українців, щоби вони дали себе втягнути до «братовбивчого» конфлікту, який, як то не раз бувало на просторах історії, спровокували західні держави, а їх форпостом є Польща.

Чому ж тоді цей текст президента Росії заслуговує на увагу? Тому, що автор порушує в ньому питання російсько-українських стосунків у радянській період так, що це може бути несподіваним для польського читача, а особливо, коли йдеться про погляди цього політика на комуністичну ідеологію.

Путін вказує, що в 20–х роках і на початку 30-х ХХ століття більшовики проводили в СРСР політику «коренізації» («закорінення»). Йдеться про фаворатизацію локальних етнічних ідентичностей, щоби перемогти успадкований після російського царату «великодержавний шовінізм». Прикладом можуть бути дії, які були застосовані в Українській Радянській Соціалістичній Республіці. Росіяни, котрі там проживали, були українізовані.

На думку президента Росії, таким символом стало прибуття в 1924 році з примусової еміграції до Радянського Союзу українського історика Михайла Грушевського. Він був ідеологом українського націоналізму і в період Першої світової війни мав підтримку Австро-Угорщини і Німеччини. В СРСР став членом Академії Наук. Однак марно шукати в тексті Путіна згадки про те, що на початку 30-х років Грушевський був репресований, і не виключено, що вбивства руками більшовиків уникнув лише тому, що помер в 1934 році.

До речі зауважимо, що критичну оцінку політиці «коренізації» в Україні дав у своїй книзі «Думка в обценьках» (1931 р.) Станіслав Цат-Маркевич. В цьому репортажі з перебування письменника в Радянському Союзі зокрема читаємо: «Київ – це місто щиро російське. Ходив там два дні вулицями, прислуховувався й ані разу не чув української мови. (…) Натомість легко для мене зібрали кілька українських письменників. Маю враження, що з українцями в Києві є так само як з литовцями у Вільнюсі: якщо хтось дуже хоче, то може їх декілька зібрати в одній кімнаті, але почути українську мову на вулиці так само важко, як литовську у Вільнюсі!»

Повертаючись до тексту президента Росії, Путін прямо заявляє, що радянська агресія на східні землі ІІ Речі Посполитої в 1939 році була якнайбільш виправданою. Адже він вважає, що ці терени були загарбані Польщею і завдяки приходу Червоної Армії вони повернулись до своїх справжніх власників – зокрема українців. Потім президент Росії перераховує чергові кроки Кремля, що сприяли збільшенню території УРСР. Наприкінці цього списку вказана передача в 1954 році Українській Соціалістичній Республіці Криму, яка за твердженням Путіна відбулася «з разючим порушенням зобов’язуючих правових норм».

При цьому кидаються в очі подвійні стандарти господаря Кремля. Коли треба виправдати радянську окупацію східних земель ІІ Речі Посполитої, то російський політик не висловлює до неї правових застережень і інтерпретує їх як щось слушне – турботу СРСР про інтереси українців. Однак коли мова йде про анексію Криму Росією в 2014 році, Путін стверджує, що приєднання цього чорноморського півострова до УРСР радянською владою 60 років тому було незаконним.

У ревізіонізмі керівника Росії, який принижує Польську міжвоєнну державу, нема нічого нового. Він прагне давати поживу для роздумів в Польщі тим всім особам, котрі наївно вірять в можливість знайти спільну польсько-російську площину на полі історичної політики. Замість цього необхідно замислитись над тим, яке ставлення до радянського комунізму Путін насправді підживлює.

За версією президента Росії, створена в 1991 році Українська держава завдячує своїми кордонами людям, яких сучасний київський істеблішмент принижує. На підтвердження подамо наступну цитату з тексту господаря Кремля: «Більшовики трактували російський народ як невичерпну сировину для суспільних експериментів. Вони марили світовою революцією, яка на їх думку, цілком ліквідує національні держави. Тому самовільно встановлювали кордони, щиро роздавали територіальні «подарунки». І врешті те, чим керувались, викроюючи країну, не мало жодного значення. Можна сперечатись про деталі, основу і логіку тих чи інших рішень. Але одне є напевно: Росія залишилась практично обкраденою».

Надто знаменним є те, що Путін хоче делегітимізувати кордони української держави, розігруючи із себе російського патріота, котрий виступає проти радянського мульті-культі, чи суспільної інженерії під гаслом «дружби народів», будучи, на думку господаря Кремля, запереченням того, що автентично мало би єднати росіян, білорусів і українців. З цього приводу згадується тут, придуманий американським істориком Террі Мартіном, термін «імперіалізм афіматичної дії». Таке поняття цей науковець відніс до Радянського Союзу з періоду «коренізації».

Лишень, що присмаку цілій цій справі додає те, що саме це визначення «афіматина акція » походить із США. Цим терміном визначаються ініціативи, прийняті в Америці у 60-х роках ХХ століття. Йдеться про програми вирівнювання державою шансів людей в освіті і професійній кар’єрі. Застосування расових паритетів повинно було протидіяти всякій дискримінації. Хоча «афіматична акція» була державною операцією, то сьогодні, якщо йдеться про її ідеологічний аспект, може вона бути пов’язана з активністю таких радикальних організацій як Black Lives Matter.

Але, якщо йдеться про президента Росії, то він усвідомлює те, що з 2014 року київські політичні еліти формують українську національну тотожність на пам’яті про травматичний досвід з радянської епохи. Хоча б таких, як Великий Голодомор. Оскільки Путін хоче дійти зі своїм посилом до українців, то мусить демонструвати антикомунізм одночасно з антисовєтизмом. Перешкода полягає в тому, що господар Кремля в своєму тексті ставиться до мешканців України з позиції зверхності. Насправді ж намагається їм довести, що вони є убогими кревними росіян, котрі повинні дякувати за те, чим вони володіють. Це політика відволікання кота хвостом, а не шукання порозуміння.

Україна як радянська союзна республіка мала формальні ознаки державності, проте насправді вона такого статусу не мала. Влада Країни Рад дуже довго сподівалась, що СРСР буде існувати вічно. Усіляки дари від Москви Києву мали насамперед пропагандистське значення. Тому політику «коренізації» потрібно розглядати також і в цьому контексті. Зрештою «мудрість етапу» схилила Кремль в 30-і роки відступитись від цієї «афіматичної дії» і в рамках боротьби з «націоналістами» розпочати русифікацію.

Зрозуміло, що колишній офіцер КДБ на посаді президента Росії всупереч поширеним в деяких польських середовищах стереотипам, не є комуністом. Зате, граючи на почуттях російського партіотизму, він захищає Радянський Союз настільки, наскільки дотепер це служить відбілюванню Росії на міжнародній арені. Проте не можна заперечити, що саме в Україні скинуто з п’ядесталів пам’ятники Владіміра Леніна. Тим часом в Москві мавзолей вождя більшовицької революції все ще застрашує.

– Філіп Мемхес, Липень 2021
– Переклад Галини Цвик