Сара Ваґенкнехт, 1969 року народження, прийшла на цей світ в Єні (Тюрингія, тоді в межах НДР) у родині німкені та іранця. Її батько покинув сім'ю, коли Сарі було три роки, й повернувся до Ірану, дівчинку до семи років виховували бабуся з дідусем у селі поблизу Єни. Бабуся працювала в сільській крамниці, Сара багато часу проводила вдома сама. У чотирирічному віці вона вже читала, хоча в інтерв'ю на запитання, чи належала вона до «одухотворених дітей», то завжди відповідає, що «в дошкільному віці не читала Гете». Але любов до німецького барда залишилася з нею на все життя, хоча до цього був Карл Маркс. Свої шкільні іспити вона вже склала в Берліні, де жила з матір'ю, працівницею художньої галереї. Тому Сара виросла в мистецькому середовищі, багато читала й хотіла вивчати філософію, але в Берліні – через «складний характер» – замість навчання їй спочатку запропонували дворічну роботу в Університеті Гумбольдта на посаді офісного асистента, з якої вона звільнилася через три місяці.

Коли стіна впала, Сара читала Іммануїла Канта. На відміну від старшої за неї Меркель, замість того, щоб одразу стрибнути з сауни НДР у відкриті води демократії, Ваґенкнехт приєдналася до Соціалістичної єдиної партії Німеччини. Як вона пояснювала в інтерв'ю: «Я відчувала себе соціалісткою і марксисткою, я не хотіла, щоб НДР розпалася, я хотіла її змінити». Свої перші закордонні поїздки вона здійснила до Афін, Риму та Парижу; до Західного Берліну потрапила лише в пошуках вкрай необхідної книги. У віці двадцятьпару років вона говорила про Берлінський мур як про «необхідне зло». Згодом переглянула своє ставлення до стіни, але коли її запитували про жертв ШТАЗІ, про політичних в'язнів, то зазвичай відповідала ухильно, що «час не повернути назад, а те, що відбувалося, не відповідало соціалістичним ідеалам».

У 1991–1995 роках Ваґенкнехт входила до керівництва Партії демократичного соціалізму (далі – ПДС, нім. Partei des Demokratischen Sozialismus, PDS). У «Шпіґелі» за вересень 1996 року редакція цього гамбурзького тижневика так схарактеризувала тоді 26-річну Сару: «Красномовна представниця комуністичної платформи ПДС, яка займається класовою боротьбою за допомогою одягу. Борючись за те, щоб втримати на плаву колишню газетку «Вільна німецька молодь» (нім. Freie Deutsche Jugend, FDJ), вона пожертвувала свою «найкрасивішу блузку». В редакційному оголошені йшлося, що футболка Ваґенкнехт (з написом «30 відсотків бавовни та 80 відсотків марксизму») буде розіграна серед нових читачів. А тепер червона лідерка пішла ще далі. На запитання, скільки ще футболок вона пожертвувала б, якби це могло повернути до життя неіснуючу НДР, Ваґенкнехт відповіла: «Усі».

Через два роки той самий «Шпіґель» присвятив Ваґенкнехт статтю під назвою «Мадонна неокомунізму». Текст починався зі слів одного з членів ПДС, який описував Сару, яка «йшла перед шеренгою демонстрантів, як священного привида, немов Роза Люксембург». Ваґенкнехт описується як «enfant terrible PDS, комуністка, яка носить чоботи до колін, білу блузку й червону хустку з високо зібраним волоссям» (25 років по тому, коли її запитали, скільки часу їй займає зробити зачіску, вона зізналася, що 15 хвилин). У тексті згадуються всі суперечливі заяви «червоної Сари» про те, що в 1989 році насправді відбулася «контрреволюція» і що комуніст Вальтер Ульбріхт «був блискучим тактиком», а також висвітлювалися дантівські сцени за участю Ваґенкнехт і партійного керівництва (Грегора Гізі й Лотара Біскі). Борчиню за безкласове суспільство не оминули у статті й різні злісні докори. Їй закидали, що роком раніше вона вийшла заміж за західнонімецького журналіста, кінопродюсера й фінансового консультанта Ральфа-Томаса Німаєра (шлюб укладено в річницю народження Маркса). Або що вона їздить на мітинги першим класом, спить в хороших готелях, насолоджується турами Європою і не обов'язково вписується в компанію палких пролетарів.

     Підписуйтесь на наш фейсбук   
    А потім були нові суперечки Ваґенкнехт з колегами з посткомуністичних країн, кар'єра, на яку складалися подальші мандати в Європарламенті та Бундестазі, а також функції в керівництві партії «Ліві» (нім. Die Linke), заснованої у 2007 році. У приватному житті також багато чого відбувалося; у 2013 році Сара і «червоний Ральф» вийшли із зали суду окремо. Як незабаром з'ясувалося, життя з Німаєром мало чимало перипетій: чоловік кілька разів потрапляв до суду за звинуваченнями в шахрайстві, а від його позашлюбних зв'язків народилося троє дітей. Після розлучення подружжя, як повідомляється, залишилося в дружніх стосунках, навіть після того, як Ваґенкнехт вийшла заміж за Оскара Лафонтена, старшого за неї на 26 років, і оселилася неподалік від німецько-французького кордону.

Після розлучення колишній чоловік продовжував активну діяльність як політик-початківець і журналіст, а коли це не вдалося – зблизилося з середовищем «Рейхсбюргерів». У липні 2022 року Німаєр оголосив себе лідером «німецького уряду у вигнанні» й «після розпаду Федеративної Республіки Німеччина» обіцяв вести переговори з Владіміром Путіним. У вересні він здійснив поїздку до Росії, де нібито обговорював «договори з Газпромом», а після повернення оголосив, що уряд Олафа Шольца «відсторонений» і що він, як канцлер у вигнанні, перебирає владу на себе. Ім'я Німайєра також згадувалося після розпаду так званої мережі «Рейхсбюргерів», пов'язаної з Генріхом XIII герцогом князівства Ройс. Востаннє про колишнього чоловіка Ваґенкнехт було чути у березні 2023 року, коли він з'явився в прямому ефірі телеканалу «Russia Today», заявивши, що є «останнім представником в переговорах з Росією, який представляє німецьку опозицію».

Шлюб з потенційним наступником Віллі Брандта

Німаєр – це приклад божевільного й екзотичного, хоча іноді й тривожного маргінесу німецького суспільного життя, натомість Оскар Лафонтен – це зовсім інша ліга.

Багаторічний (1985–1998) прем'єр-міністр землі Саар, кандидат від Соціал-демократичної партії (далі – СДП, нім. Sozialdemokratische Partei Deutschlands, SPD) на посаду канцлера на перших виборах після об'єднання Німеччини, один з лідерів партії в 1990-х роках і деякий час міністр фінансів у червоно-зеленому кабінеті Герхарда Шредера. Навряд чи хтось пам'ятає про це сьогодні, але в часи свого розквіту амбітний і обдарований даром політичної красномовності Лафонтен був зіркою німецької соціал-демократії, і навіть великий Віллі Брандт називав його своїм спадкоємцем. Його блискуча, хоч і бурхлива (під час виборчої кампанії 1990 року він став жертвою замаху, який ледве пережив) кар'єра обірвалася на самому піку, тобто після того, як він увійшов до федерального уряду. Сьогодні важко сказати, чому саарландець залишив уряд через кілька місяців у 1999 році й пішов з керівництва партії. Чи було це зумовлено опозицією до програми соціальних реформ кабінету Шредера, чи просто в СДП не було місця для двох альфа-самців?

В результаті Лафонтен пішов вліво від СДП, а через кілька років опинився в партії Ліві, що об'єднувала посткомуністів зі сходу (ПДС) і крайніх лівих із заходу. Там він зустрів Сару. Сьогодні Оскару вісімдесят років, він завершив активне політичне життя, але все ще виступає публічно. Минулого року він опублікував невеличку книжечку «Друзі, час іти! Маніфест для свідомої Європи» (в оригіналі німецькою «Ami, it's time to go! Plädoyer für die Selbstbehauptung Europas»). «Друзі» в заголовку – це, звісно, звертання до американців, винуватців всього зла, які також винні – звісно ж – у війні в Україні. Погляди Лафонтена сьогодні не змінилися, він й надалі не боїться порушувати багато канонів політкоректності: Німеччина – васальна держава США, війна в Україні – результат просування НАТО на схід, санкції проти Росії – помилка, «зелені» - найбільший агент Америки в Німеччині (бо трансформація клімату в інтересах гегемона), надмір вітряків руйнує «історичний ландшафт Німеччини»... Він досі не пробачив колишнім товаришам по СДП, а уряд Шольца вважає найгіршим кабінетом, який можна собі уявити. Необхідно повернутися до політики ослаблення напруженості між Сходом і Заходом Брандта... і так далі....

Гуру лівих сил, що перебуває на пенсії, як і його нинішня дружина, завжди дбав про комфорт. Розкішний будинок у Саарі, де вони з Сарою живуть зараз, іноді зловтішно називають «палацом соціальної справедливості». Цікаво, чи обговорюють вони там з амбітною дружиною питання майбутнього Німеччини без американського нагляду та про «свідому» Європу?

Помазана на посаду майбутнього канцлера Німеччини

Сара Ваґенкнехт 2023 року і Сара з часів її шлюбу з Ральфом Німаєром – це не дві різні Сари, але, безумовно, поруч зі спокійнішим чоловіком їй легше зосередитися на своїй меті, якою є влада, хоча, можливо, не така червона, як її малюють. Ваґенкнехт все ще насолоджується гарним життям, заробляє гроші на продажі книг і лекціях з економіки, а в програмі своєї майбутньої партії звертається не лише до «маленької людини», але й до середнього класу.

Парламентська фракція «Ліві» вже є притиснута до стіни, оскільки 10 її членів належать до ОСВ, і якщо вони підуть (що, як очікується, станеться в січні), кількість членів фракції скоротиться з 38 до 28 депутатів, що призведе до скорочення фінансування й необхідності звільнення 108 співробітників офісу. Керівництво фракції «Лівих» попросило дисидентів «Сари», щоб ті разом з виходом зі старої партії склали свої мандати, і в цьому випадку їхні місця займуть десять нових депутатів з партійного списку. Тоді б вдалось зберегти фракцію, а люди не втратили б роботу. У всякому разі, цим останнім аргументом намагалися достукатися до лівої совісті Сари, але марно. З офіційним створенням нової партії німецьких лівих фракція «Ліві» автоматично припинить своє існування, адже за правилами Бундестагу дві конкуруючі партії не можуть перебувати в одному клубі. «Ця парламентська фракція вже є політичним трупом», – так прокоментував оголошення про створення нової партії Дітмар Барч, голова фракції Ліві в Бундестазі. І все буде саме так, як він сказав. Замість однієї фракції – дві парламентські групи, причому остання під керівництвом ненависної в керівництві Лівих червоної діви Сари Ваґенкнехт.

Скільки АдН у Вагенкнехті?

6 листопада відбувся запланований перед святами міграційний саміт за участю канцлера Олафа Шольца та прем'єр-міністрів усіх федеральних земель. Як і очікувалося, землі закликали виділити більше коштів з центральної казни на підтримку мігрантів, в той час, як розпорядники федеральної скарбниці (на чолі з Олафом Шольцем) не поспішають збільшувати цей бюджет. Згідно з положеннями Основного закону Німеччини, саме землі несуть відповідальність за розміщення, харчування та депортацію мігрантів, але в умовах експоненціального зростання витрат, пов'язаних з цими зобов'язаннями, проблема грошей стала проблемою номер один. За підрахунками земель, утримання одного мігранта обходиться в середньому в 10 500 євро на рік, що в сумі становить 6 мільярдів євро, до яких додаються витрати на проживання, і прем'єр-міністри земель хочуть, щоб Шольц взяв на себе ці витрати. За підрахунками нинішнього голови Конференції прем'єр-міністрів, Міністра-президента Гессену Бориса Рейна (ХДС), лише цього року землі витратили 17,6 мільярда євро на потреби шукачів притулку та біженців. Ще 5,7 мільярда євро витратили місцеві органи влади Німеччини.

Однак фінансові питання є кульмінацією цілого ланцюга причинно-наслідкових зв'язків. Недарма дедалі частіше говориться про необхідність внесення змін до статті 16 Конституції Німеччини, що стосується права на притулок. На думку прем'єр-міністра землі Саксонія Міхаеля Кречмера (СДП), цю статтю слід увідповіднити до сьогоднішніх реалій, оскільки вона була розроблена в той час, коли до Німеччини не з'їжджалися мільйони людей. Тим часом Міністр фінансів Німеччини Крістіан Лінднер (ВДП, нім. Freie Demokratische Partei, FDP) домагається скорочення соціальних виплат для мігрантів, а генеральний секретар ВДП Біджан Джир-Сарай закликає до «реального політичного підходу у міграційній політиці Німеччини». Християнські демократи вже кілька місяців закликають до заміни фінансових виплат ваучерами на товари. Не кажучи вже про АдН, адже їхнє уявлення про міграційну політику сходить до моделей Данії, яка вважається колискою однієї з найбільш обмежувальних моделей відлякування мігрантів. І в такій атмосфері Сара Ваґенкнехт виходить й каже: «Послання, яке сьогодні поширюється світом, має бути таким: Німеччина перенасичена, в Німеччині більше немає місця, Німеччина не готова бути країною першого вибору».

І після цих слів вказує на Данію і, слідом за політиками АдН, хвалить її сувору міграційну політику (до речі, християнські демократи деякий час тому також відкрили для себе данську модель, але, зіткнувшись з проблемою перетягування непоступливих данців на штандарти АдН, відмовилися від подальшого вихваляння копенгагенських соціал-демократів). На думку Ваґенкнехт, Данія показала, як «повернути контроль». Контроль взагалі є важливим словом у риторичному арсеналі Ваґенкнехт. Вона часто повторює, що федеральний уряд втратив контроль над державою, що Німеччина втратила контроль над власною економікою, відрізавши себе від дешевої сировини з Росії. На конференції 23 жовтня Ваґенкнехт навіть висміяла уряд, який спочатку накладає санкції на Росію, потім відрізає себе від сировини, щоб в кінці імпортувати російську нафту обхідним шляхом через Індію, а газ – через бельгійські порти.

Ця слабкість щодо Росії пов'язує Ваґенкнехт з АдН, так само як і вимога відродити обидві нитки газопроводу «Північного потоку», заклик до переговорів між Росією та Україною і спротив постачанню зброї Києву. Іскрою для лютневої демонстрації біля Бранденбурзьких воріт став так званий «Маніфест миру», ініційований Ваґенкнехт та Алісою Шварцер, несторкою німецького фемінізму та головною редакторкою журналу «Емма», який закликав Шольца припинити військову допомогу Україні. Під нею вже підписалося майже мільйон німців. 25 листопада в Берліні відбудеться ще одна демонстрація. Попередня зібрала, за різними оцінками, від 15 000 до 50 000 людей – це змішане товариство, оскільки маніфест підписали як посткомуністи, так і симпатики або навіть політики АдН, зокрема співголова партії Тіно Хрупалла. Питання в тому, скільки людей тепер прийде на демонстрацію, яка може одночасно перетворитися на мітинг на підтримку Ваґенкнехт. Інформація про запланований захід з'явилася на сторінках листопадового/грудневого номера журналу «Емма», одразу після кількасторінкового інтерв'ю Аліси Шварцер із Сарою Ваґенкнехт. На обкладинці журналу – фотографія Ваґенкнехт з підписом: «Що планує Сара В.?»

Саме інтерв'ю, проведене в конвенції легкої бесіди за келихом вина в заміському маєтку Ваґенкнехт і Лафонтена, справляє враження вимушеного. Запитання Шварцер, надмірно деталізовані та тезові, часто довші за ухильні відповіді Ваґенкнехт. Крім того, кожен, хто пройшов через десятки інтерв'ю з «Червоною Сарою», не знайде в цій розмові нічого нового, окрім декларації того, чим програма Ваґенкнехт нібито відрізняється від тієї, яку роками пропонує АдН. І тут вона відверто заявляє, що «АдН не визнає співвідповідальності Заходу за ситуацію в країнах походження мігрантів, які прибувають до Німеччини, і що це підігріває расистські образи; крім того, АдН виступає за економічну і соціальну політику, яка збільшує нерівність, а саме за більшу приватизацію і демонтаж держави загального добробуту». І це все.

Все інше, тобто: ставлення до Росії, до війни в Україні, до помилок міграційної політики, до політики під час пандемії, до відмови від дешевої сировини з Росії, ставлення до НАТО та США (вороже), чи критика зеленої трансформації, реіндустріалізації Німеччини тощо – все це є спільним як для АдН, так і для майбутньої партії Ваґенкнехт. Відмінності є косметичними, якщо не опускатися до рівня красномовства та літературознавства. До прикладу Ваґенкнехт може прочитати напам'ять уривок з «Фауста» Гете, тоді як співголова АдН Тіно Хрупалла не може навіть згадати назву своєї улюбленої німецької поеми. Чи зможе нова лівоконсервативна сила змести АдН з політичної шахівниці?

Поки що вона завдасть великої шкоди угрупування, з якого виводиться, тобто Лівим, тоді як говорити про потенціал партії Ваґенкнехт можна буде лише через кілька місяців. Все, що відбуватиметься до цього часу, – це лише театр для німецьких громадян, які дедалі більше відчувають втому від існуючого політичного консенсусу.

– Ольга Долесняк-Гарчук, Антоні Опалінський

 TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори

– Переклав Юрій Ткачук