Дедалі важче стає зрозуміти заплутані схеми, якими пронизана делікатна сфера боротьби з расизмом. Якщо хтось переодягнеться темношкірим – це погано. Якщо темношкірий актор зіграє історичну постать, яка, як відомо, була білою, наприклад Анну Болейн у свіжоспеченому фільмі, – це добре. Якщо компанія випускає косметику для відбілювання шкіри – це дуже погано. Якщо її назвуть косметикою, що робить шкіру світлішою, – це добре. Бронзуюча косметика якось прослизнула на ринок, а що було б, якби почали виготовляти засоби для надання шкірі чорного кольору? Мабуть, це було б дуже погано, однак така проблема поки відсутня через брак попиту. А може, навпаки, – це було б добре?

Хто такий Отелло?

Тож чи може Отелло бути білим? Розгляньмо це на конкретному прикладі. Звичайно, ні, якщо дотримуватися версії Шекспіра. Чи може Отелло зіграти належним чином загримований білий актор або співак, якщо це постановка опери Верді? Вже ні, адже те, що було очевидним століттями, сьогодні було б проявом расизму. То що ж робити? Здоровий глузд підказує триматися подалі від «Отелло», якщо під рукою немає темношкірого виконавця, що у випадку акторів є проблемою, а зі співаками трохи складніше.

Але також можна сказати, що форма драми чотиристарічної давності застаріла. І ось «Отелло», поставлений у Нью-Йоркській Метрополітен-опера у 2015 році, відкрив новий шлях. Шекспірівський герой був білим, і латвійський співак Олександр Антоненко здобув таким чином місце в історії опери. Метрополітен-опера отримала пальму першості дещо незаслужено, адже роком раніше на сцену Англійської національної опери у якості білого Отелло вийшов австралійський тенор Стюарт Скелтон.

Підписуйтесь на наш фейсбук Однак поборники расизму в цьому конкретному випадку потрапили у пастку. Отелло був не чорношкірим (дія драми відбуваються на Кіпрі, а чорношкірих там знайти важко), а мавром – а отже, арабом. Араби не належать до дискримінованої меншини, і переодягання в араба не сприймається несхвально, принаймні поки що. Крім того їх зараховують до білої раси. Нещасний Отелло стає жертвою ідеологічного запалу, який взагалі не повинен його стосуватися.

Чорний Піт мусить зникнути

Щороку наприкінці листопада до міст Нідерландів та Бельгії прибуває довгоочікуваний гість. Це Сінтерклаас (за назвою еквівалент Святого Миколая, хоча де-факто – не зовсім), якого супроводжує традиційна процесія. Він прибуває на кораблі, адже пливе з Іспанії. Його зустрічають мешканці, особливо маленькі, із цілком зрозумілим ентузіазмом, бо з його прибуттям починається час передріздвяних розваг, який триває до 6 грудня.

На цій традиції виросли цілі покоління, і вона ніколи не викликала сумнівів. Аж поки на сцену не вийшли прогресивні активісти, які висловили застереження щодо присутності помічників Сінтерклааса, яких називають Чорними Пітами. Чорний Піт, миловидний хлопчина, розфарбований чорним макіяжем, з чорним кучерявим волоссям і повними червоними губами, є найпопулярнішим учасником парадів, бо він розважає публіку та роздає дітям подарунки. Для голландців Чорний Піт є квінтесенцією доброї, істинно голландської традиції. Однак опоненти вбачають у цьому пережиток колоніального минулого Голландії і живий прояв расизму, який мусить зникнути.

Ліквідувати Пітів вже понад десять років намагається організація Kick Out Zwarte Piet – Викинути Чорного Піта (дослівно – «вигнати копняками»). І не безрезультатно, бо хоча спочатку голландці заріклися, що ніколи не дозволять, щоб Чорний Піт зник із їхнього свого життя, роки наполегливої антипітівської пропаганди взяли своє. Багатьох вдалося переконати, що традиція традицією, але не можна ображати почуття людей, навіть якщо ображеною вичвилася меншість, до того ж приїжджа.

Неабияке значення могла мати зміна становища прем'єр-міністра Марка Рютте. Ще недавно він не бачив нічого поганого в Чорному Піті, більше того – він розповідав, що замолоду сам ним бував. «Піт просто чорний, от і все», — говорив прем'єр. Однак, врешті-решт поступився. Він не зайшов достатньо далеко, щоб піддати Піта «кенселінгу», якого нині вимагають, тобто вилучити його з масових заходів, але висловив надію, що з часом традиція помре природною смертю. Вірні Пітові консерватори та праві партії палко вірять, що цього ніколи не станеться.

Наразі була знайдена лазівка: Чорний Піт отримав нове ім’я, новий вигляд і нове пояснення. Він став Пітом з Димаря, чорним не тому, що такий у нього колір шкіри, а тому, що він вимастився сажею, влізаючи через димар у будинки. Він білий, тільки з чорними смугами на обличчі. Все більше міст хочуть його бачити у себе.

Расистські капці

Найбільш високопоставленою жертвою поборників расизму став прем'єр-міністр Канади Джастін Трюдо – справжня іронія долі, адже серед сучасних лідерів він є взірцем політкоректності. Однак замолоду, коли він брав участь в студентських розвагах, Трюдо охоче прикидався темношкірим чи одним із казкових персонажів із темним відтінком шкіри, наприклад, Аладдіном, що, звісно, вимагало надання обличчю темного відтінку. Тепер він про це шкодує. ЗМІ знайшли фотографії, зроблені багато років тому, приховати провину не вдалося, тому Трюдо не залишалося нічого іншого, як упокоритися і попросити пробачення за помилки юності.

Схожий епізод трапився в житті єврокомісара з питань юстиції Дідьє Рейндерса. Кілька років тому, вже не будучи зеленим юнаком, він брав участь у благодійному зборі в Брюсселі, розмалювавшись у чорний колір. Коли журналісти запитали його про це, він виявив каяття, але не надто сильне – чоловік стверджував, що специфічний антураж привернув увагу, що в результаті допомогло зібрати більше грошей.

Ще оригінальніше провинилася співачка Кеті Перрі. Обличчя вона не розфарбувала, проте взула расистські капці! Такими було визнано ефектні чорні туфлі, прикрашені орнаментом у формі обличчя, з виразними блакитними очима із великими білками та криваво-червоними губами. Вона також не знала, також не хотіла нікого образити і також не повторить помилки.

Культурна глобалізація призвела до того, що подібні історії і точно такі ж звинувачення поширилися поза межі країн, де темношкірих людей є багато, сягаючи таких місць, де їх немає взагалі, зокрема, до Польщі. Зовсім недавно з жахом був сприйнятий телевізійний виступ виконавця, який повинен був втілитися в роль темношкірого співака, що без темного гриму обличчя було б неможливим. Весь галас, який піднявся, коли продюсер, явно нехтуючи здоровим глуздом, висловлював своє обурення, б’ючись у груди та обіцяючи провести розслідування, важко сприймати серйозно. Хоча разом із тим важко не хвилюватися, адже це може вказувати на тенденцію і тривожну, і – у нашому випадку – абсолютно незрозумілу.

Гра у блекфейс

Однак тут є аспект, який багато пояснює в американських реаліях, хоча в європейських країнах він сильно притягнутий за вуха. В Європі blackface – це просто чорне обличчя, ні більше, ні менше. Тим часом в Америці словом blackface називали популярні багато років тому вистави у стилі фарсу, де білі люди грали ролі темношкірих. Мова йшла не лише про грим – шкіру, волосся, великі губи, але й про наслідування поведінки, рухів, звичаїв і лексики чорношкірих людей. Блекфейс, популярний і люблений багатьма, мав на меті просто розважити публіку. І, як кажуть знавці теми, білих він справді розважав, але чорні почувалися висміяними і приниженими.

Важко сказати, чи всі чорношкірі сприймали це так, чи лише з перспективи сьогодення їм приписують такі почуття. Протягом тривалого часу вистави блекфейс вважалися звичайною розвагою, і те, що білий грав чорношкірого, ні в кого не викликало заперечень і навіть нікого не дивувало. Так було прийнято. Така практика була поширеною, наприклад, у ранні роки існування Голлівуду, зрештою, вона давала хороші результати. Наприклад, Ел Джолсон, головний актор «Співака джазу», першого звукового фільму, був зовсім не чорним. Білого актора на темношкірого співака вдало перетворило мистецтво гриму. І він був не єдиним білим персонажем, якого загримували під чорного.

Хоча момент зміни підходу вловити було важко, то достеменно відомо, що прискорювачем цих змін, безсумнівно, став рух Black Lives Matter та божевілля боротьби – ex post – проти рабства та колоніалізму. Випадок Чорного Піта чудово показує, наскільки велику роль відіграло це явище. У 2011 році 90 відсотків голландців не могли собі уявити, що напередодні Різдва у них не буде Чорного Піта. У 2019 році його захисники становили 59 відсотків. У 2020 році, коли публічний простір заполонив BLM, пітівську традицію підтримали лише 47 відсотків.

Бетховен проти Пушкіна

Останнім часом на екранах спостерігається справжній сплеск темношкірих персонажів. Це як історичні постаті, чий колір шкіри було змінено відповідно до ідеології фільму, так і вигадані герої, яких помістили в нетипові для них реалії.

Таким чином, маємо вже згадану чорношкіру Анну Болейн і її брата Джорджа, чорношкіру Клеопатру (що викликало в Єгипті таке обурення, що прокат фільму призупинили), є чорношкірі представники аристократичних кіл Англії ХІХ століття у серіалі «Бріджертони». Якщо хтось наполягає на тому, що історичний фільм має бути вірним принаймні базовим фактам, то він, напевно, не розуміє, у чому полягає мистецька свобода, хіба ні?

Додаймо до цього поправки до літературного або кінематографічного оригіналу в нових екранізаціях. Тут з’являється темношкірий доктор Дуліттл, темношкірий ковбой у рімейку «Чудової сімки», темношкірі друзі власників спанієля Леді у новому мультику «Леді та Блудько» і темношкіра «Русалочка» — одним словом, дидактичний душок у стилі Ваньковича в сучасному варіанті.

Також було б добре, якби вдалося переконати широкий загал, що навіть у давні часи видатні митці мали африканське коріння. Ми, люди необізнані, ніколи б не додумалися до цього, але що вигадали експерти та активісти, які вміють відчувати непомітні нюанси? Дослідники генеалогії облюбували Людвіга ван Бетховена, наводячи як коронний аргумент не лише хвилясте волосся композитора та темніший, ніж у середньостатистичного німця, відтінок шкіри а ще й жваві ритми в деяких його творах, що, на їхню думку, є явним доказом того, що у Бетховена відгукнулися африканські гени.

Що кумедно, активісти оминули Олександра Пушкіна, хоча якраз у ньому вони б легко знайшли те, що шукають. Прадід поета, Абрам Ганнібал, був тим самим знаменитим «негром Петра Першого», як його називали, царським фаворитом, імовірно, родом із Центральної Африки. Завдяки милості імператора Ганнібал увійшов до вищого прошарку російського суспільства. Протягом багатьох років вважалося, що Ганнібала подарував цареві турецький султан, хоча новіші дослідження показують, що він приїхав сам через Париж, де здобував освіту.

Слово як батіг

Чорний і білий, як і смуги веселки, стали сьогодні політичними кольорами. Їх зіткнення, з одного боку, є дуже конфліктогенною точкою, але, з іншого боку, воно багато про що говорить, адже слугує мірилом переконань і намірів. Справа не в тому, чи хтось справді є расистом, а в тому, наскільки він стійкий до звинувачень. Адже слово «расизм» діє не як батіг, а як електрошокер. Небагато людей наважиться проігнорувати такі звинувачення чи посміятися з них. Покірне виправдання, вибачення, запевнення, що ніколи-ніколи – це обов'язковий ритуал.

А те, що страх заробити ярлик расиста має наслідки набагато дошкульніші, ніж кар’єра того чи іншого політика або знаменитості, можна побачити на вулицях західних міст. Якби не цей страх, було б легше контролювати натовп іммігрантів, які нехтують правилами країн, куди прибули. Клейма бояться всі, не лише ті, хто приймає рішення. Бояться і виборці, яким не вистачає сміливості підтримати тих, хто готовий зіткнутися з проблемою.

У цьому тексті ми пишемо про людей. Це неповна картина, бо боротьба з расизмом не обмежується поведінкою людей. За фактом наявності уявного расизму оцінюється також і матеріальний світ. За словами шукачів расизму, расистський підтекст має все, що використовує чорний і білий кольори: шахи, світлофори (йдеться про кольори фігур, які показують, що можна йти), косметика. Чому шахи? Тому що білі завжди починають гру. Чому світлофори? Бо біла фігура на чорному тлі, чому б не навпаки (тоді білого було б більше, що, мабуть, теж погано?). Чому косметика? Тому що обіцяють відбілювання шкіри, а якщо так, то висновок один: біла шкіра краща.

Навіть дивно, що фортепіанну клавіатуру досі не визнали расистською. Білі клавіші більші за чорні, а крім того їх більше. А ще символічний вимір обох кольорів, якщо чорний – це колір жалоби, а білий – невинності. Однак це не означає, що ми будемо звертатися до слів Кіплінга, це зовсім інша історія. Це лише продовження. І все у нас ще попереду.

– Тереса Стиліньска

TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори

– переклала Марія Шевчук