Значною мірою саме зі США в Європу прийшла модель суддів як жерців ліберальної демократії, які охороняють «непорушні цінності» та стримують авторитарні прагнення політиків. Це мало стати відповіддю на травму, завдану європейським народам двома світовими війнами, взаємною різаниною та злочинами гітлеризму. У 1960-х роках, почувши про низку рішень американського Верховного суду, президент Франції Шарль де Голль, який був ярим прихильником референдумів, заявив, що «у Франції Верховним судом є народ». Навіть сьогодні всенародне голосування видається багатьом природним способом вирішення фундаментальних суперечок.

Однак у США ніколи не проводилися загальнонаціональні референдуми. Це могло б бути сприйнято як нав'язування волі одного штату іншому, а також як порушення федеративного устрою держави. Подібні аргументи лежать в основі обрання президента виборчою колегією і специфічної моделі Конгресу, натомість у набагато важливішій палаті, Сенаті, кожен штат має по два місця. Критерій чисельності населення діє як баланс в Палаті представників. Каліфорнія має 52 депутати та двох сенаторів, тоді як Вайомінг, населення якого в 68 разів менше, має одного депутата і... також 2 сенаторів. Система Сполучених Штатів, яка є диво-дитиною Просвітництва, з самого початку була задумана батьками-засновниками як така, що базується на взаємній рівновазі різних суб'єктів та інституцій, в якій поле для маневру для прийняття рішень простою більшістю на основі «51% за, 49% проти» суворо обмежене.

Теоретично, Верховний суд мав би бути не більше ніж стабілізатором складної системи, головна функція якого стежити за тим, щоб ніхто не перевищував своїх повноважень. На практиці, саме цей орган протягом двох століть поступово збільшував свої повноваження. Сьогодні якраз судді Верховного суду мають вирішальне слово – вони можуть скасувати будь-яке рішення президента, парламенту чи органів державної влади, визнавши його неконституційним. Від самого початку було зрозуміло, що Верховний суд є де-факто політичною інституцією. Суто політичною є і процедура його обрання. Кандидатури суддів висуваються президентом, а кожен окремий кандидат повинен отримати схвалення більшості членів Сенату.

Щобільше, серед сімнадцяти голів Верховного суду, що діяли з 1789 року до сьогодні немає жодного, хто б раніше не обіймав політичну посаду. З найбільш «непідмоченою» репутацією є нинішній голова Джон Робертс, який працював у Міністерстві юстиції за президентів Рейгана і Буша-старшого, в тому числі на посаді заступника Генерального прокурора (посада, підпорядкована генеральному прокурору, який, як і в Польщі, одночасно очолює міністерство юстиції).

Однак серед історичних голів більшість – колишні міністри та парламентарі. Перший голова суду, Джон Джей, до цього багато років очолював американську дипломатію, а після шести років на чолі Суду пішов у відставку, щоб стати губернатором Нью-Йорка. Вільям Говард Тафт навіть став головою Верховного суду, будучи колишнім президентом США. Ще однією надзвичайно яскравою постаттю був Чарльз Еванс Г'юз, який спочатку був губернатором Нью-Йорка, потім став суддею Верховного суду, а потім пішов у відставку і повернувся в політику як номінант Республіканської партії на президентських виборах 1916 року. Г'юз мінімально програв Вудро Вільсону, який балотувався на другий термін, виступаючи в той час проти вступу США в Першу світову війну, за що агітував республіканець. Ще через чотири роки демократи втратили владу й Г'юз очолив американську дипломатію. У 1930 році він знову повернувся до Верховного суду, цього разу ставши його головою.

Саме президенту Франкліну Делано Рузвельту довелося мати справу з головою Г'юзом, під час запровадження подальших елементів соціальної держави в США та зміцнення центрального уряду. У 1937 році Рузвельт спробував оминути спротив Верховного суду, законодавчо надавши президенту право призначати додаткового суддю для будь-кого старше 70 років, який не пішов у відставку. Конституція дійсно не визначає кількість суддів, але Рузвельт зайшов занадто далеко, а тому закон як неконституційний був скасований самими ж суддями. Згодом, однак, Рузвельт, перебуваючи на посаді президента протягом рекордних 12 років, підпорядкував собі Суд, призначивши до його складу більше «своїх». Завершив цю справу віцепрезидент Рузвельта під час його четвертого терміну Гаррі Трумен, який став главою держави після смерті Рузвельта у квітні 1945 року. Загалом обидва демократи просиділи в Білому домі 20 років, замінивши всіх членів Верховного Суду на прихильників «Нового курсу». В результаті Рузвельту не довелося змінювати закони, щоб впливати на державну політику – навіть з могили!

     Підписуйтесь на наш фейсбук   
    Стежити за діями Верховного суду США це як спостерігати за Космосом. Рішення політиків, які обирають суддів, мають серйозні наслідки, але ми в змозі побачити їх із запізненням – так само, як і те, що відбувається в космосі за багато світлових років від нас. Таким чином, найбільш далекосяжні зміни, запроваджені Верховним судом у старій Америці, де досі домінували білі англосаксонські протестанти, відбулися не за часів Рузвельта і Трумена, а ще протягом двох десятиліть після їхнього правління. Суд, що здійснив революцію, очолив перший висуванець новообраного президента Дуайта Ейзенхауера, Ерл Воррен, який до цього 10 років перебував на посаді губернатора Каліфорнії. «Суд Уоррена» 1950–1960-х років приніс, серед іншого, заборону на расову сегрегацію в шкільництві, університетах і транспорті, дозвіл на змішані шлюби, заборону на офіційну (хоча й добровільну) молитву або читання Святого Письма в державних школах, а також заборону на обмеження продажу контрацептивів. Верховний Суд навіть офіційно визнав неконституційним читання молитви «Отче наш» у державних школах. Також знайома нам з американських фільмів формула, яку вимовляють під час арешту: «Ви маєте право зберігати мовчання, все, що ви скажете, може бути використано проти вас у суді, ви маєте право на присутність адвоката зараз і під час допитів, в тому числі державного захисника, якщо у вас немає коштів» – це справа рук рішень Суду під головуванням саме Воррена.

Чимало своїх рішень Верховний суд під головуванням судді Воррена прийняв прикриваючись Чотирнадцятою поправкою до Конституції США, прийнятою в 1868 році в рамках відходу від рабства та інтеграції чорношкірих в націю, ключовий уривок якої гласить: «Жоден штат не повинен ухвалювати або застосовувати будь-які закони, які б обмежували привілеї та свободи громадян США або позбавляли будь-яку особу життя, свободи чи власності без належної процедури, або відмовляли будь-кому в межах своєї юрисдикції в рівному правовому захисті». Саме цим реченням у 1973 році обґрунтовувалося, до слова вже після відставки Воррена, конституційне «право на аборт», позбавивши штати можливості захищати ненароджене життя, навіть якщо їх громадяни це підтримували.

На цій же основі у 2015 році Верховний суд США одним голосом, п’ять проти чотирьох, нав'язав «одностатеві шлюби» всім 50 штатам як такі, що нібито ґрунтуються на дотриманні діючих норм права та рівності перед законом. І це попри те, що раніше в 32 штатах були проведені референдуми, на яких громадяни проголосували за збереження шлюбу як союзу одного чоловіка та однієї жінки. Лише один штат, Мен, проголосував за «одностатеві шлюби» на загальному голосуванні. Коли Суд (п'ятьма голосами) нав'язав його громадськості, ЗМІ, політики та поп-культура промили мізки аудиторії в гігантських масштабах, переконуючи її, що це не тільки очевидне, необхідне і правильне рішення, але й таке, що випливає з поглядів американського народу і його «найфундаментальніших цінностей». Цінності, які, вочевидь, ігнорувалися попередні 240 років, але відкрилися зараз – адже ще у 2008 році ні майбутній президент Барак Обама, ні його суперниця за номінацію від Демократичної партії Гілларі Клінтон публічно не заявляли про бажання переосмислити інститут шлюбу. Знову ж таки – таку суперечливу зміну не потрібно було проводити через парламент, ані давати на підпис президенту. Її взагалі не потрібно було публічно обговорювати, оскільки це завдання взяли на себе судді, у тому числі, звісно, призначені Обамою.

Верховний суд став колективним імперативом США – могутнішим за президента, парламент чи більшість громадян, здатним абсолютно свавільно тлумачити положення конституції та формувати державну політику на власний розсуд. Кожне призначення одного з Дев'яти довічних жерців Республіки ставало великою політичною подією, а можливість впливу на нього – ключовим атрибутом влади президента. При цьому слід пам'ятати, що в американських реаліях нерідко президент і більшість у Сенаті виводяться з різних партій, що доволі часто спонукає до компромісних призначень. Однак самі судді, які володіють своїм мандатом до смерті або моменту добровільної відставки, стають повністю незалежними від політиків після того, як їх призначили та затвердили. Часто на посаду судді призначають відносно молодих людей у віці 40-50 років, з перспективою, щоб ті могли працювати протягом багатьох десятиліть. З іншого боку, найстаріших суддів заохочують піти у відставку, коли «їхня» партія має більшість у Білому домі та Сенату, що дозволяє довше утримувати певне крісло.

Навколо Верховного суду також сформувалося своєрідне медіа-поп-культурне середовище. Обидві сторони фундаментального протистояння – Демократи та Республіканці – почали оточувати культом «своїх», довірених суддів. Було знято незліченну кількість фільмів і книг, а сьогодні продукуються тисячі мемів, що зображують суддів як (анти)героїв. Іконою лівих стала Рут Байдер Гінзбург, прогресивна феміністка єврейського походження. Для правих сьогодні зірками є Кларенс Томас – чорношкірий консерватор, який працює в Суді вже 32 роки, або Емі Коні Барретт, католичка, мати сімох дітей. ЗМІ стежать за станом здоров'я всіх суддів, які зазнають постійного тиску з боку політиків, юристів, журналістів і, нарешті, часто агресивних протестувальників, що галасують під їх будинками.

Американські праві тривалий час у Верховному суді перебували в меншості. Президентам-республіканцям часто доводилося торгуватися з демократичною більшістю в Сенаті, а культурна гегемонія лівих сприяла еволюції суддів у ліберально-прогресивному напрямку після того, як вони ставали на посаду. Ентоні Кеннеді, чий голос у 2015 році вирішив нав'язати Америці «одностатеві шлюби», був висунутий Рональдом Рейганом, а за його номінацію голосували всі праві сенатори.

Останні роки, однак, принесли, після десятиліть послідовних зусиль і роботи на місцях, фактичне захоплення Верховного суду республіканськими кандидатами, які дотримуються заздалегідь визначеної ідеологічної та політичної лінії. Праві зробили своє домашнє завдання та навчилися діяти як ліві. Найважливішим рішенням, також символічним, стало визнання в червні минулого року рішення про встановлення «конституційного права на аборт» у 1973 році «обурливо помилковим». Сьогодні знову окремі штати самі формують власну політику в цій сфері, що вони й роблять. Наприклад, в Техасі, другому за величиною штаті США (який якби був окремою державою, то займав би 9-те місце за величиною економіки у світі) захист ненародженого життя сьогодні йде значно далі, ніж в Польщі після вердикту Конституційного Суду – він діє з моменту зачаття, єдиним винятком є загроза життю матері, а вбивство дитини карається навіть довічним ув'язненням.

Минулий місяць приніс нові важливі рішення Верховного суду. Серед іншого, суд вирішив, за повної підтримки всіх шести призначених республіканцями суддів, що десятиліттями діючий закон про позитивну дискримінацію, який надавав додаткові бали за расову приналежність при вступі до університету для чорношкірих і латиноамериканців коштом білих і азіатів – є неконституційним. Верховний суд також відправив у смітник «антидискримінаційний» закон, який визнавав право християнської вебдизайнерки відмовлятися оформлювати весілля «одностатевих пар». Суд постановив, що ніхто не може бути примушений створювати контент, який суперечить його сумлінню. Вже два роки тому Верховний суд також одноголосно (9:0!) визнав право католицьких дитячих будинків не віддавати на усиновлення дітей гомосексуальним парам.

Жодна зміна не є незворотною, якщо навіть «право на аборт» може бути відправлене на смітник історії через 49 років у найбільшій західній країні. Вкотре бачимо, що історія не є категоричною, а розповіді про всеосяжну толерантність, яка панує скрізь, окрім відсталої Польщі, і до якої необхідно прагнути в ім'я вірності «західним цінностям», є нічим іншим як дешева та неправдива пропагандою. Сьогодні в США та Європі також нерідко можна знайти позитивні приклади для натхнення, які прямо протилежні ліберально-прогресивному наративу.

– Кацпер Кіта

 TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори

  – Переклав Юрій Ткачук