Сучасний спорт – це сфера послуг. Спортсмени надають різноманітні послуги в залежності від потреб покупців. Уболівальникам вони забезпечують розваги, спонсорам – рекламу продуктів, урядам – іміджевий престиж. Це в загальному, без розбору на проміжні елементи, такі як ЗМІ, торгівля, промисловість і навіть робочі місця для величезної кількості людей.

Так було не завжди. Цілими десятиліттями спорт був чимось на зразок ідейної місії. А з часів Кубертена – навіть місією порятунку світу і виправлення цивілізаційних помилок, чого він, звичайно, не зміг реалізувати. Сьогодні це частина ринкового сектору з усіма відповідними наслідками.

Одним із результатів цього є новий статус професійних спортсменів, що сталося не одразу. Це був довгий і заплутаний процес перетворення колишніх місіонерів на нинішніх найманців. І це зовсім не образа, а очевидний факт.

Сьогодні кожного професійного спортсмена можна купити або продати як товар. І цей «товар» не тільки погоджується на таку об’єктивізацію, а й часто прагне її, бо для нього це рентабельно. Попит послаблює моральний та інший подібний опір.

Робота у сфері послуг за своєю природою потрібна і корисна. Але у спорті ще не повністю відійшли у небуття сентименти за місіонерським періодом, які часто вважали особливим зобов’язанням перед країною походження. Тому до спортсменів, які змінюють національні кольори, іноді ставляться як до зрадників.

Однак неможливо з’їсти тістечко і продовжувати мати тістечко. Оскільки спорт увійшов у зону вільного ринку, а отже і вільного обміну послугами, не варто засмучуватися, тим більше, що з цього шляху немає вороття.

Небажаний цінний громадянин

Ужиткові функції подвигу повинні були знайти практичний вихід, тож саме так і сталося. Найбільш ефективним каналом послуг у цій галузі є спортивні клуби. Футбольні, волейбольні, баскетбольні, хокейні, гандбольні ітд. Формальні питання вирішують контракти.

Наймані армії іноземних гравців складають основу багатьох команд. Переїхавши до тієї чи іншої країни, вони задовольняють потребу в успіху, що призводить до ототожнення місцевих громад з конкретними командами, де грають наймані іноземці.

Складнішими є процедури зміни громадянства, яке необхідне для того, щоб виступати за національну збірну. Переходити з клубу в клуб – це не те саме, що переходити з країни в країну. Міжнародні федерації всіх дисциплін застосовують обмеження, які зводяться до такого принципу: щоб представляти країну, треба бути її громадянином.

Надання громадянства передбачає інші процедури та інший час очікування, що регулюється державним законодавством. Спортсменам зазвичай легше, ніж «цивільним» особам. Дуже короткий шлях запропонував їм Катар. Це, мабуть, єдина країна у світі, яка не має спорту, зате має спортсменів.

Можливо, ви пам'ятаєте чемпіонат світу з гандболу в Катарі. Їхня гандбольна команда складалася з 17 гравців, серед яких було 16 іноземців: з Іспанії, Хорватії, Франції, Куби, Іраку, Тунісу, Боснії та Герцеговини, Ірану, Об’єднаних Арабських Еміратів та Єгипту. Вони вибороли срібну медаль.

І у цьому вся суть – у практичній користі від найманців, але не тільки. Відбір представників Катару здійснюється за правилами набору до Іноземного легіону – «Під новим прапором і для його слави». Іноді необхідно проспівати кілька куплетів гімну, а часом ще й змінити прізвище на арабське.

Усе це на власному досвіді пережив кенієць Стівен Чероно, якому довелося взяти прізвище Саїф Саїд Шахін, перш ніж стати катарцем і світовим рекордсменом у бігу з перешкодами на прославу нового місця проживання, бо радше таки не батьківщини, оскільки державний гімн він так і не вивчив.

Спортивні кондотьєри підтримують різні національні збірні. Натуралізовані ефіопки здобувають титули чемпіонок Європи з бігу на стадіоні та пересіченій місцевості. Зміна кольорів може мати різні причини. У африканців це найчастіше прагнення кращого життя та умов для спортивного розвитку, хоча не завжди.

Кенієць Вілсон Кіпкетер, багаторазовий світовий рекордсмен на дистанції 800 метрів, мав і одне, і друге, але домагався третього. Він добре жив у Європі, бо заробляв на змаганнях. Він феноменально розвивався у спорті, а прогнози щодо нього були ще кращими, він тренувався у Славоміра Новака, одного з найвидатніших польських тренерів.

Однак він вирішив стати данцем, і зіштовхнувся з бюрократичною стіною. У 1990-х на датське громадянство потрібно було чекати 7 років. Це стосувалося всіх, від продавця картоплі фрі до чемпіона з вісімсотметрівки. Вілсон у спорті виглядав переспективним, як згодом Болт, але йому довелося чекати свого часу.

Зрештою у нього вийшло, імміграційна служба трохи знизила планку, скоротивши йому термін очікування до 4 років, а Вілсон розправив крила. Данія отримала цінного громадянина, якого вона не бажала, а разом з ним мішок золотих медалей на чемпіонатах світу та Європи і згадані вище світові рекорди.

Не ложечкою, а черпаком

Частою причиною рішення про надання послуг за кордоном і зміну громадянства є неспроможність досягнути спортивного достатку у власній країні та труднощі у потраплянні до національної збірної, без якого немає шансів здобути медалі олімпійських ігор чи чемпіонатів світу.

Таких країн небагато, а проблеми з кар’єрним просуванням стосуються не усього національного спорту, а, як правило, кількох його видів. До таких країн належать, безсумнівно, Кенія та Ефіопія, де пропозиція талантів у забігах на середні та довгі дистанції перевищує попит. Належить до них і Китай, наприклад, через надлишок хороших і дуже хороших гравців у настільний теніс.

Китайська пінг-понгова еміграція вистрілила як торпеда у 1988 році, адже тоді настільний теніс з'явився на Олімпійських іграх, а саме в Сеулі. Спочатку вона охопила сусідні країни, такі як Сінгапур, Тайвань і Гонконг, і продовжила швидко розширюватися.

Віртуози м’ячика та ракетки увійшли до складу збірних Австралії, Канади, США, Домінікани, Аргентини, підкорюючи при цьому Європу, де вони виступали за Хорватію, Австрію, Іспанію, Нідерланди, Люксембург, Німеччину, Францію та Польщу в особі тенісистки Лі Цянь. Підписуйтесь на наш фейсбук Піднебесна здійснила своєрідне спортивне вторгнення на чужі землі з вигодою для загарбників і пінг-понгу на «окупованих» територіях. Лі Цянь отримала польське громадянство у 2007 році. Потім вона виборола для Польщі золоту, срібну та бронзову медалі чемпіонату Європи.

Я не буду перелічувати імена китаянок і китайців, які зробили те саме, що й Лі, тому що їх дуже багато, і вони відомі в основному любителям пінг-понгу. Зазначу лише, що на батьківщині на них дивляться скоса, часто вішаючи на них ярлик зрадників.

Іноземний паспорт автоматично позбавляє китайців китайського громадянства. Хоча влада КНР має комунізм у серці, а капіталізм в голові, вона не любить тих, хто служить капіталістам у ролі спортивних найманців. Що абсолютно не заважає їм робити те саме, але для власної користі.

Китайське Політбюро, яке фактично виконує роль Наглядової ради в ринковій економіці, визначило, що Китай повинен мати футбольну збірну світового рівня, бо це світова супердержава, і край. Імпорт навчальних ідей, залучення іноземних тренерів не дало результату.

Товариші з ЦК вирішили, що не варто сьорбати з ложечки – краще наливати черпаком. Було вирішено, що китайські паспорти будуть роздавати іноземним футболістам, як цукерки. І таке рішення набуло чинності, що є цікавою і важливою подією.

У КНР бути китайцем і громадянином – це, мовляв, непохитний канон системи. Надзвичайно важливий з ідеологічних, політичних і патріотичних міркувань. І як розуміти роздачу паспортів з перспективи основ держави? Як явне лицемірство, звичайно.

Казахстан хоче медалістів

Спортивні емігранти також заявляють про політичні мотиви, які змушують їх змінювати кольори. Вони посилилися у зв'язку з війною в Україні. Рятівним майданчиком для росіян і білорусів є Казахстан, найбільш економічно і політично стабільна країна регіону.

Відтік білорусів почався ще перед війною у 2020 році. Диктатор Лукашенко любить спорт, але не спортсменів, які думають інакше. Біженцям від режиму, які реально чи уявно зазнавали переслідувань, Казахстан надавав підтримку.

Війна посилила цей процес – до Казахстану почали проситися гравці з Росії, але перед ними поставили певні умови. Казахстан встановив фільтр, який відсіював іноземців за критерієм корисності. По-перше, там не хочуть спеціалістів з бойових мистецтв, тому що вони у Казахстані є. По-друге, там хочуть медалістів, бажано олімпійських.

Цей відбір обмежив кількість тих, хто хотів стати натуралізованими казахами. Крім того, він виявив справжні мотиви, особливо російських спортсменів. Людина, яка відчуває політичну загрозу у своїй країні, може просто попросити про притулок.

Просто така пропозиція – не є диковинкою для того, хто звик до подорожей по світу, спалахів фотокамер на аренах і життя за державний рахунок. Спорт у Казахстані, як і в Росії, є державним. Вся футбольна ліга тримається на державному бюджеті, внесок спонсорів невеликий.

Такий порядок запровадив колишній президент Нурсултан Назарбаєв, і так все працює. Ймовірні політичні мотиви є радше не такими й політичними. Потенційним новим громадянам все ж важливіше продовжувати свою кар'єру й далі заробляти хороші гроші.

Система сполучених посудин

Саме гроші є основним рушієм механізму спортивної міграції. Політичні мотиви, на які посилаються деякі гравці, – окрім очевидних випадків загрози життю чи особистій свободі – часто бувають фальшивкою, яка іноді спрощує ситуацію, а іноді ні.

Проте саме гроші визначають вибір місця роботи. Нехай вас не вводять в оману сентиментальні балачки про прекрасну нову батьківщину, за яку так сильно б’ється серце спортсмена. Є такі, що міняють громадянство по кілька разів, тому якби серця у них постійно билися так сильно, то вони попадали б від інфаркту б, як мухи.

Спортсмени обирають тих роботодавців, які добре платять. А там, де добре платять, там і хороші умови для тренувань, і хороші тренери, які були найняті для надання тренерських послуг на найвищому рівні. Така собі система сполучених посудин.

Стівен Чероно був талановитим бігуном, але він не був зіркою. Він став зіркою, коли назвався іменем Саїф Саїд Шахін і отримав громадянство Катару. Не тому, що перейшов з рисового двигуна на нафтовий. А тому що нафтодолари допомогли йому розвинути свій талант.

Зрештою, багато африканців йдуть цим шляхом, ставши катарцями, саудівцями або громадянами Бахрейну, а також європейських країн. Я вважаю, що зі збірною Китаю буде так само. Ймовірно, до неї приєднаються молоді, талановиті та дуже досвідчені гравці, які завершують кар'єру.

Приклад іде зверху

Неписане правило трансферів між країнами радше не стосується найбільших зірок. Зазвичай вони міцно прив’язані до внутрішнього ринку спонсорськими та рекламними контрактами, часто мають статус знаменитостей та національних кумирів.

Такі гравці готові надавати послуги багатим клубам. Їм не потрібно змінювати громадянство, щоб підвищити рівень життя та тренувальні умови, адже вони мають і те, і інше. Також зазвичай у них багато грошей і менеджерів, які можуть продати їх за ще більші гроші, звісно, обраним клубам.

Громадянство змінюють ті, хто хоче пробитися і має шанс бути прийнятим, а насправді – купленим на кращих умовах. Не обов’язково багатою країною – будь-ким, хто забезпечує побут та кар’єру. Таким чином вони підвищують свій статус і рівень доходів. Супутні обставини є другорядними.

Спостереження за сучасними аренами не дає підстав переоцінювати соціальну чи громадянську вразливість професійних спортсменів та їхніх наставників. Якби представники цього середовища справді поважали демократію та права людини, вони трималися б подалі від таких країн, як Росія, Катар, Саудівська Аравія, Бахрейн чи Китай.

Футболісти не копали б м'яча, гандболісти не грали в гандбол для прослави шейхів. Організації не проводили б там подій, наприклад, Чемпіонату світу з футболу чи перегонів Формули-1, а можливо, навіть Олімпійських ігор незабаром. Але спортсмени це роблять, а їхні роботодавці це туманно пояснюють.

Туманно і водночас комічно, бо при цьому посилаються на... ідейну місію. Бо спорт об’єднує нації. Сприяє мирній конкуренції. Розвиває дух чесної гри. Бо всі спортсмени рівні. Ніхто не може бути виключений, навіть з огляду на національність і так далі.

Зараз ми проходимо це у зв’язку з Олімпіадою в Парижі та можливою участю в ній росіян і білорусів. Місіонерський посил глави МОК Томаса Баха викликає збентеження. І вся ця мильна опера жалюгідна, тому їхнє місіонерство удаване, натомість жадоба та цинізм реальні.

Формула найманого спорту не відміняє звичайної пристойності. Не перекреслює шансів обрати іноземного роботодавця. Однак вимагає правильної оцінки адресата спортивних послуг. Не лише з фінансової точки зору, а й з точки зору цивілізаційних стандартів.

Найслабшою ланкою в цьому плані є високі сановники спорту, керівники міжнародних федерацій. Вони служать будь-кому, хто більше платить. А оскільки приклад йде зверху, то й спортсмени роблять те саме. Хіба що їм не роблять таких пропозицій.

Не знаю, чи це сумна, чи просто реальна рефлексія. Але я знаю, що сила доброго прикладу мала б бути найважливішою з місіонерських функцій спорту. Дрібка порядності може бути принаймні ліками. Але не буде, тому що спорт і цю місію провалив.

– Марек Юзвік
– переклала Марія Шевчук

TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори