Пізньої весни чи влітку у Старому місті Вільнюса можна почути переважно польську мову. Туристи та паломники з Варшави, Кракова та багатьох інших міст йдуть проторованими стежками: від Острої брами (лит. Aušros Vartai – Ворота світанку), через Старе місто, до Цвинтаря Расу (лит. Rasų kapinės, пол. Cmentarz na Rossie). Не помічають того, що менш відоме, того, про що не розповідають екскурсоводи. І не мають можливості побачити те, що хоч і важливе, але залишається абсолютно невідомим тим, хто тут не жив.

Ось приклад маршруту подорожі, знайдений в Інтернеті. Для початку, звісно, Остра брама – дуже важливе для поляків місце. Невелика (тільки коли туди потрапиш, розумієш, яка вона маленька) каплиця з чудотворною Остробрамською іконою Божої Матері. Розташована вона над єдиною в цьому місті брамою, що зберіглася від давніх фортифікацій. Наступний пункт цієї подорожі – сусідня церква св. Духа, а далі – василіянський монастир і келія Конрада, головного героя третьої частини поеми «Дзяди» Адама Міцкевича (саме тут перебував в ув’язненні сам Міцкевич).

Наступні місця – перший у цьому місті бароковий костел св. Казимира, а потім відреставрована перед Другою світовою війною стара ратуша, а також Ві́льнюський університе́т (давніше Віленський університет, лит. Vilniaus universitetas, колишній польський Університет Стефана Баторія), Президентський палац (у міжвоєнний період – Представницький палац Речі Посполитої, тут зупинялися президенти Станіслав Войцєховський та Ігнаци Мосьціцкий, але найчастішим гостем тут був маршал Юзеф Пілсудський). І Вільнюський кафедральний собор і палац Великих князів Литовських (майже повністю реконструйований після 2002 року). Щоб побачити Верхній замок (а точніше його залишки) та вежу Гедиміна, потрібно піднятися на невеликий пагорб.

Наступні пункти подорожі – прекрасний готичний костел св. Анни та готичний костел св. Франциска і св. Бернарда. Це все в центрі, переважно у старому місті Вільнюса; трохи далі, на північний захід, обов’язковим місцем для відвідування є пречудовий бароковий костел св. Петра і Павла.

Рухаючись від старого міста на південний захід, дійдемо до одного з найважливіших польських некрополів на теренах колишньої Речі Посполитої, цвинтаря «Росса» (Цвинтар Расу, лит. Rasų kapinės, пол. Cmentarz na Rossie), де при вході знаходиться могила «Матері і серця сина» – колишній мавзолей матері Юзефа Пілсудського. На цьому цвинтарі ми побачимо могили багатьох видатних поляків, серед яких Йоахим Лелевель, Владислав Сирокомля, а також батько Юліуша Словацького – Євзебіуш.

Якщо ви вирушите до Вільнюса на паломництво, то поруч із цими місцями неодмінно побачите будинок св. Фаустини в одному з найстарших районів міста – Антакальнісі (Анто́коль, лит. Antakalnis, пол. Antokol); саме там вона отримала одкровення. Перший образ Божого Милосердя, який спочатку знаходився в костелі св. Духа (де всі меси відправляються польською мовою), у 2005 р. перенесено до костелу св. Трійці, який став Санктуарієм Божого Милосердя і є метою паломників з Польщі.

Збудований «за польської окупації»

От тільки, подорожуючи таким чином Вільнюсом, ми побачимо лише маленьку частину цього міста і дізнаємося лише фрагмент його історії. Туристи їдуть на «Россу», входять через ковану браму на територію колишнього мавзолею Матері і серця Сина (матері і серця Юзефа Пілсудського). До війни за надгробком стояв балдахін з гербом – Білим орлом; імовірно схований ще перед радянською агресією 17 вересня 1939 р., був втрачений і більше на цвинтар не повернувся. Брама довоєнна; на одній з її частин є дивна канавка, ніби хтось намагався просвердлити збоку. Це слід від кулі, напевно радянської, з 18 вересня 1939 року.

Радянська армія наступала вздовж вулиці Расу з півдня. На стіні, що оточує мавзолей, саме з південної сторони також видно великий слід від снаряду, ймовірно, радянської гармати. Є також значно менші сліди від набоїв для рушниці. З іншого боку видно подібні заглиблення в стіні, бо польські захисники Вільнюса кілька разів вистрілили надто низько і замість того, щоб влучити у ворога, влучили у стіну. Хто з відвідувачів «Росси» звертає на це увагу?

На жаль, драматична вереснева історія Вільнюса пішла в повне забуття. Місто оборонялося лише один день, тому що командуючий на цьому відтинку генерал Юзеф Ольшина-Вільчинський надіслав з Гродно наказ про те, щоб польські вояки припинили бій і відступили до Литви. Самотній, пригнічений, він теж вирушив до кордону, але не дійшовши до нього, натрапив на червоноармійців. Вони його вбили...

А до війни Вільнюс був важливим гарнізонним містом, тут також був т.зв. укріпрайон, який мав стати важливим опорним пунктом у разі радянської агресії. От тільки боротьба з двома ворогами не мала жодних шансів і могла бути щонайбільше своєрідною політичною демонстрацією.

Туристи охоче відвідують історичний музей у Нижньому замку – палац великих князів литовських. Якщо уважно придивитись до нього, то можна зауважити, що він побудований у дуже змішаному стилі: східне крило – готика, південне – ренесанс, південно-західне – бароко. Стоячи у внутрішньому дворику, можна побачити фрагменти будівлі, яка не дуже вписується в решту. Це колишня «Вілла Підзамче», включена до комплексу палацу, до війни єдиний залишок Нижнього замку. Тут розташовувалася Інспекція армії (таких інспекцій, підпорядкованих Генеральному інспектору збройних сил, було кілька по всій країні).

Останнім армійським інспектором, дислокованим у Вільнюсі, був генерал Стефан Домб-Бєрнацький, командувач резервної Армії Пруси у вересневій кампанії. Проте побувати на іншому важливому військовому об’єкті, колишньому командуванні укріпрайону, шансів немає. Сьогодні у цій гарній будівлі розміщується Міністерство національної оборони Литви.

Варто побачити те, чого звичайний турист точно не побачить. Тому треба відправитися на Шешкине. Треба припаркувати машину на одній із вулиць неподалік торгового центру – а де саме, має пояснити хтось із місцевих. Потім спуститися стежкою, що веде вздовж пагорба. Тут є входи до колишніх польських складів боєприпасів. У схилі пагорба були висічені коридори, побудовані сучасні бетонні тунелі та великі камери. Подібні об’єкти були побудовані у кількох місцях; вони мали по два входи з характерними дверима, над якими були круглі вентиляційні отвори.

Над ними був барельєф – Білий орел з вінком у лапах. Нині залишилися лише вінки, а орлів старанно повідбивали. До деяких складів можна зайти, хоча всередині дуже брудно, іноді можна натрапити на колонії кажанів. Шкода, що тут немає можливості створити бодай маленький музей укріпрайону… Підписуйтесь на наш фейсбук Подібні склади є на Бельмонті, ще одному вільнюському районі, в гарно облаштованому парку. Табличка литовською мовою повідомляє, що вони були побудовані «під час польської окупації». Більшість з них також заселяють великі колонії кажанів, які охороняються законом. Входи до них виглядають ідентично тим, що на Шешкине, подекуди помітніші сліди барельєфів орлів. Якщо піднятися на пагорб, то можна побачити залишки вентиляційної системи.

Також варто поїхати вулицею в бік Нової Вілейки, тобто в район колишнього Тракту Баторія. Праворуч – легкодоступні довоєнні польські укріплення, які мали перекрити доступ до Вільнюса в разі радянської агресії. У 1939 р. їх не використали, бо не було там військових; якщо й очікувалася якась атака, то швидше німецька і з іншого боку. До них можна піднятися по старанно побудованій дерев’яній стежці та сходах. На табличках литовською мовою докладно описано розташоване там укриття – позиція великокаліберного кулемета.

Якщо піднятися трохи вище, відкривається чудова панорама долини річки Вілейка. У минулому тут біля дерев’яної балюстради була зорова труба для огляду околиць, але її демонтували, оскільки неподалік є характерна чорна будівля – приватний будинок президента Литви Гітанаса Науседи, який вважає за краще жити там, а не в офіційному президентському палаці. До президентського дому краще не заглядати... А з іншого боку дороги, що веде до Нової Вілейки, є ще одне давнє польське укриття, сховане за деревами та кущами.

Що означає «Ponas Tadas»?

Але Вільнюс – це не тільки історія та красиві, старі будинки чи порослі зеленню укріплення. Це також етнічні поляки, які проживають у цьому місті. За офіційними даними, це 16 відсотків жителів. Нині литовців тут менше (понад 60 %), ніж до війни було поляків (66 %). У Вільнюському районі (тобто навколо столиці Литви) ті, хто має з нами спільну кров, складають близько половини всіх жителів; у сусідньому районі Солечники (Шальчинінкай) – майже 80 відсотків, у Тракайському – близько 30 відсотків, а в Свєнцянах (Швянченіс) – це близько чверті населення.

Насправді велика ймовірність того, що люди, яких ми зустрічаємо на вулицях Вільнюса та сусідніх міст, є місцевими поляками. Звичайно, роблячи покупки в магазинах або вирішуючи різні інші справи, вони говорять литовською мовою – і зазвичай не гірше за самих литовців. З іншого боку, якщо ми у Вільнюсі до когось звернемося польською і почуємо відповідь нашою мовою, то це не завжди мусить бути поляк. Хоча час також робить своє – колись набагато більше литовців знали польську мову, сьогодні ж молоді литовці говорять швидше англійською.

Але варто звернути увагу і на те, чого ми не помічаємо з першого погляду. Погляньмо, наприклад, на пресу, що продається в кіосках, бо є також преса польською мовою. «Kurier Wileński» – невелика газета, виходить тричі на тиждень. Гарно також виглядає «Magazyn Kuriera Wileńskiego», можна купити раз на тиждень. Якщо ж маємо з собою ноутбук – що, ймовірно, найчастіше трапляється під час відряджень, загляньмо на місцевий польський сайт Wilnoteka. Коли я писав цю статтю, саме тут переглядав месу, відслужену в каплиці Остробрамської Божої Матері, що транслювалась у прямому ефірі через YouTube. А якщо у нас є радіо, пошукаймо 103,8 FM Radio Znad Wilii. На місцевому кабельному телебаченні також є програми польською мовою, є також < a href= "https://wilno.tvp.pl/ ">TVP Wilno.

Якщо їхати з Польщі через Лаздияй (лит. Lazdijai, пол. Лозьдзєє), до Вільнюса ми швидше за все в’їдемо вулицею Науґардуко (Naugarduko), тобто Новогродською. Обов’язково тоді проїдемо повз ресторан і готель, що носить литовську назву «Ponas Tadas». Що означають ці два слова? «Опитування», проведене серед друзів, показало, що у Варшаві приблизно кожен четвертий приходить до висновку, що це має бути «Пан Тадеуш». Готель і ресторан діють у Польському домі, важливому місці для багатьох організацій, що збирають наших співвітчизників, від уже згаданої «Вільнотеки» до єдиної польської політичної партії в країні – Виборчої акції поляків Литви – Союзу християнських родин (AWPL-ZChR). Зараз ця партія має трьох депутатів у Сеймі (раніше їх було навіть вісім), 57 членів у Вільнюській районній раді та одного депутата Європарламенту.

Звісно, таких польських місць тут набагато більше. Якщо перед очима постає будівля школи, то це може бути, наприклад, Ліцей ім. Адама Міцкевича або Гімназія ім. Владислава Сирокомлі – це державні установи, але навчання тут ведеться польською. А молодь, що вибігає зі школи, – місцеві поляки. Тому що Вільнюс – це живе місто, а не просто добре збережена згадка про старі добрі часи. Згадаймо про це під час нашої наступної подорожі чи паломництва.

– Пьотр Косьцінські
– переклала Аліна Возіян

TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори