Нещодавнє втручання омбудсмена в питання бюстгальтерів для жінок-солдатів польської армії змусило всіх хто сумнівався зрозуміти, що армія змінюється, а той факт, що ми живемо у ХХІ столітті, означає не лише те, що у нас є (або повинні бути) кращі танки, але й те, що міністрам оборони доводиться стикатися з проблемами, які їхні попередники вважали б негідними думок справжнього полководця.

Ці бюстгальтери, звісно, лише для того, щоб привернути увагу читача, і я хочу одразу зазначити, що не вважаю цю справу анітрохи смішною. Якщо солдату належить відповідне забезпечення, а коли солдатом є жінка, то на її потреби теж слід зважати. А оскільки часи онуч вже давно минули, то цьому треба підкорятися і попрошу тут не хихикати.

Зізнаюся, я б вирішив це питання інакше, забезпечивши жінок-військових адекватними коштами, а не купуючи їм нормовану білизну, але хтозна, можливо, на це є якісь правила (європейські? відомчі?), які цього не дозволяють. І тоді міністрам доводиться виправдовуватися під пильними поглядами та кривими посмішками. О горе, горе...

Але досить про це. Прикувавши увагу до тексту темою військових бюстгальтерів, перейдімо до інших речей, які Олександр Македонський і маршал Радецький одностайно вважали б невійськовими. Що ж, сучасна армія має боротися не лише з ворогом, але й зі зміною клімату. Широка громадськість могла цього не помітити, бо є питання, які ми звикли ігнорувати роками, як, наприклад, кредити, які ми повинні сплатити колись у далекому майбутньому. І коли це далеке майбутнє несподівано настає, ми несподівано дивуємося, що на порозі з'являється кредитор з посмішкою на обличчі та повісткою про сплату в руці. Приблизно так це й відбувається.

Очікується, що той момент, коли кредитор (або судовий виконавець) постукає у ворота нашого барака, настане у 2050 році. Це довго? Приблизно період життя одного покоління. Ми навіть не встигнемо й оком змигнути. Ми, тобто суспільства. І, звичайно ж, люди, перед якими стоїть, здавалося б, нездійсненне завдання.

Отже, повторимо: до 2050 року армії країн НАТО мають на меті досягти так званої кліматичної нейтральності, тобто ситуації, коли кількість їхні чистих викидів парникових газів дорівнюватиме нулю. Для сучасної армії, яка є частиною найбільшого військового альянсу в історії світу (як ми звикли говорити про НАТО), питанням на порядку денному останнім часом стало не лише те, як перемогти Росію/Китай/Іран (викреслити потрібне), але й те, як зробити це без шкоди для клімату.

Питання, на яке ще ніхто не знайшов хорошої відповіді: як поєднати скорочення викидів CO2 до нуля з веденням будь-яких бойових дій? Звичайно, найпростіше було б оснастити армії лазерними гарматами та світловими мечами, що живляться від ядерних мікропаль, але таке вирішення може бути проблематичним з двох причин. Перша, менш важлива, причина, яку відносно легко можна подолати, полягає в тому, що поки що на науково-технологічному горизонті не видно такої можливості. Але існує ще одна фундаментальна причина: на це не погодяться німецькі екологи. Зрештою, це ж ядерна енергетика. То що ж робити?

Найпростіше почати з трансформації там, де сучасна армія найбільше нагадує сучасну корпорацію. Британська армія, яка, до речі, віртуозно займається екологічним піаром, нещодавно похвалилася, що перевиконала план з економії паперу і виробляє паливо з власного пластику, а її глава квартирмейстер генерал-майор Річард Клементс в інтерв'ю представникам відомого військового аналітичного центру RUSI похвалився, що вирощує власні овочі і є «одержимим на ресайклінґу». Це вже щось і рухатися цим шляхом не позбавлене великого сенсу. Отже, екоармія?

До певної міри, так. В рамках великої піар операції. Зрештою, хто, як не військові, повинен знати, як планувати та проводити важливі операції? Коли читаєш доповідь Генерального секретаря НАТО під назвою «Оцінка впливу кліматичних змін на безпеку», оприлюднену минулого літа, складається враження, що військові навмисно намагаються створити концептуальну плутанину, щоб, подібно до експертів димових завіс, зробити справжню проблему невидимою для стороннього спостерігача, й всі будуть задоволені, бо тоді слон мирно стоятиме на свому місці й мирно розмахуватиме хоботом.

Якби не логотип Альянсу, то звіт за підписом Єнса Столтенберга можна було б сплутати зі звітом якоїсь проекологічно налаштованої неурядової організації: у тексті міститься чимало фотографій стихійних лих і людей у формі, які з ними борються, з обов'язковим мотивом потрісканої землі на задньому плані, а наприкінці – інфографіка з іконками, які в переважній більшості взяті з корпоративної графічної шати: лише у двох випадках на них зображені кумедні маленькі літаки, підводний човен і симпатичний маленький танчик.

Це повертає нас до питання про армії як корпорації. Навіть у наших мирно налаштованих суспільствах саме військо, як правило, є найбільшим джерелом шкідливих речовин і газів. Армія США викидає більше відходів, ніж середньоєвропейська країна, така як Угорщина чи Фінляндія. Вищезгаданий «одержимий на ресайклінґу» генерал Клементс повідомив, що у Великобританії саме військовий сектор відповідає за половину викидів всього державного сектору. Тоді як він становить лише 19% від цієї половини, тож безсумнівно є що скорочувати, без зайвого остраху, що не буде чим стріляти.

Хоча тут, звісно, постає питання про масштаби трансформації, адже якщо пересадити чиновників Міноборони з двигунів внутрішнього згоряння на електромобілі (і, до речі, позбавити їх паперу, на якому вони могли б написати якусь дурницю) у цьому, можливо, є сенс, то давати електромобілі військовій логістиці, наприклад, підрозділам, що відповідають за постачання боєприпасів на поле бою, може бути дещо ризикованим. Плануючи атаку, командуванню, ймовірно, доведеться орієнтуватися на географію пунктів зарядки електромобілів на території противника.

А що робити у випадку, коли армія воюватиме з суперником, який представлятиме відсталу країну? Таку, де – от лишенько! – існують лише заправки на рідке паливо? Тут потрібна якась спеціальна екологічна військова доктрина...

І знову ж таки, всі насмішки в бік, очевидно, що можливості для «озеленення» військового сектору існують, і їх досить багато. Отже, питання, яке напрошується саме собою: що далі? Як перейти до найголовнішого – перетворення армії на інституцію, яка взагалі не буде викидати шкідливих речовин? Як стріляти так, щоб не виділяти порохові гази? Якщо поглянути на доповідь Генерального секретаря, то переконуємося, що це питання є недоречне. Спочатку першочергового вирішення потребують кліматичні виклики, які вже тепер приносять багато клопотів, а в майбутньому і поготів. Наприклад, енергетика.

     Підписуйтесь на наш фейсбук   
  Деякі аналітики, такі як експерт Фонду Пуласького і колишній польський дипломат Марек Зьолковський, заспокоюють, що перехід на «зелені» енергетичні технології має несподівані переваги навіть з суто військової точки зору. Зокрема, військова база, що живиться енергією від сонячних батарей або вітряків, є більш стійкою до кібератак, оскільки її енергія виробляється на місці, та й знищити таку станцію ракетами також складніше, оскільки потрібно влучити в кілька елементів, а не в один трансформатор.

Це має сенс, тільки незрозуміло, що робити, коли на дворі ніч, вітер тільки-но перестав дути, а ворог вже наближається. Можливо, тоді потрібно запустити дизель-генератор, притриманий на чорну годину, сподіваючись, що ворог надійде швидше, ніж загориться червона лампочка, що контролює кількість шкідливих викидів в атмосферу...

Умовно кажучи, командири атомних кораблів, мабуть, почуваються найбільш безпечно. Можна припустити, що авіаносці та підводні човни виживуть в ековійську і навіть стануть її гордістю. Проблема в тому, що самі по собі авіаносці не становлять великої цінності. Війни виграється літаками та ракетами, що знаходяться на їх борту.

А винищувач з електричним двигуном – це якийсь похмурий жарт. Так само як і ракета. Вони ж не зможуть підняти в повітря свої батареї. Зараз широко обговорюється використання спеціального «еко» палива для військових літаків, але спалювання палива без шкідливих викидів, ймовірно, залишатиметься лише красивою мрією.

У мене таке враження, що армії демократичних країн грають у гру з громадськістю. Вони взяли на себе зобов'язання досягти неосяжної мети та вдають, що це зобов'язання реальне, надаючи громадянам інформацію про те, як вони просуваються в «озелененні» своїх армій, скорочуючи викиди в атмосферу там, де це роблять інші корпорації. Зрештою, як ми вже знаємо зі славетного вступу К.Н. Паркінсона до його епохальної книги «Як зробити кар'єру», що незалежно від того, ким ми хочемо бути або чого досягти, наша кар'єра закінчується за робочим столом, і неважливо, чи це стіл на ядерному полігоні, чи в фірмі з виробництва іграшок.

Оповитий німбом секретності, Пентагон, зрештою, є нічим іншим, як гігантським офісом, і без особливих зусиль можна зробити так, щоб він менше забруднював навколишнє середовище. Іншими словами: немає жодної розумної причини, чому до нього слід ставитися інакше, ніж до всіх інших офісів.

Військові продовжують поширювати звичні для нас уявлення про кліматичну катастрофу, показуючи, що не лише ми – громадськість, але й вони, військові, мають справу з наслідками цієї катастрофи. Це знову ж таки має великий сенс, адже потепління клімату змушує військових по-іншому підходити до обладнання і логістики. Зрештою, воювати в пустелі та в Арктиці – це різні речі.

Коли антисаддамівська коаліція розгорнула свою техніку в іракській пустелі в 1990 році, американські та британські солдати зрозуміли, що пустельний пил забиває стволи їхніх танків і загрожує знищити їх, якщо хтось вирішить відкрити вогонь. Бронебійники підійшли до справи творчо і захистили стволи презервативами, які нібито ідеально підходили й для цих цілей. Можна уявити, як пишалися собою солдати, які надали свої презервативи для захисту стволів найбільшого калібру...

Загалом, мораль про пристосування армії до зміни клімату полягає не у тому, щоб використовувати презервативи, чи щоб кожна гармата мала свій власний, відповідного калібру, презерватив. Мова йде про те, щоб показати, що армії стикаються з такими ж кліматичним викликам, як і всі інші, а це дуже подобається піарникам, які повинні хоч якось продати всю цю трансформацію потенційним протестувальникам, які, можливо, захочуть приклеїтися до танкової броні в знак протесту. Йдеться про те, щоб сказати їм, що ми всі в одному човні, ми всі гребемо разом з усіх сил і ніхто не лінується. Якщо це дозволить армії виконувати свою роботу, то я це купую.

Проте, нарешті, після усіх цих піарівських роздумів і лабіринтів, після усіх мандрівок по корпоративній економії та демонстрації того, як ми всі (окрім, можливо, підводників) разом страждаємо від спеки або проливних дощів, ми нарешті дійшли до точки, яка зараз видається непрохідною. Що ж, і в НАТО, і в усіх інших збройних силах чітко усвідомлюють, що, як сказано в доповіді Генерального секретаря, «військова ефективність у досягненні основних цілей НАТО залишається першочерговим завданням».

З одного боку, громадяни, які хочуть, щоб армія їх просто захищала, можуть зітхнути з полегшенням: нам не загрожують танки з найтвердішого полірованого дерева, які рухаються за допомогою м'язової сили найсильніших спортсменів і оснащені катапультами, що кидають екокулі з каменю. З іншого боку, військові знають, що ми приперті до стіни. Тому що кожен постріл призводитиме до збільшення викидів. І якщо, не дай Боже, влучиш у щось і воно загориться – на коліна! Можна забути про нульові викиди.

Отже, гра триває. 2050 рік є роком контрольним. І або до того часу будуть винайдені світлові мечі та беземісійні метальники екологічних променів, або цю дату доведеться перенести.

А може до того часу питання про зміну клімату перестане бути актуальним? Адже ми так довго з цим боремося...

– Роберт Богданський  

TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори

– Переклав Юрій Ткачук