У вірменських колах Моніку називають не лише spiritus movens , а й справжньою робочою конячкою. Останніми роками вона настільки захопилася вірменськими справами (переважно архівами, старими документами, картами, маєтковими та метричними записами, судовими паперами), що майже з головою занурилася в цей неіснуючий світ. А ще вона написала дві дуже цікаві книги (уривки з однієї з них були надруковані на наших сторінках кілька тижнів тому), хоча поточної роботи мала чимало. Перш за все, щоб Фонд культури і спадщини польських вірмен (ФКіСПВ) мав свій куток і місце, де показати зібрані скарби.

Експатріація до земель над Віслою

Вірмени живуть у Польщі вже багато століть. Перший привілей на проживання у Львові вони отримали від короля Казимира Великого у 1367 році, а Владислав Ягайло підтвердив його у 1388 році в Луцьку. Але лише повоєнна втрата Кресів – з їх міфічним Покуттям, Львівською катедрою та абрикосовими садами на Черемоші – зумовило, що польські вірмени оселилися над Віслою та Одрою. Масово. Вони цей exodusie [вихід – прим. перекл.] називають «експатріацією», щоб раз і назавжди відмежуватися від жахливої комуністичної «репатріації», адже ніхто не повертався на батьківщину, а навпаки - був неї позбавлений.

Люди кресів – в тому числі польські вірмени – виїжджали, дехто на останньому можливому транспорті, зі своїми святинями іконами, парафіяльними книгами, прадідівськими дорожніми скринями та іншими дрібничками, які на новому місці поселення вже втрачали своє ужиткове значення. І поволі ставали просто пам'ятками історії, які все одно не можна було показувати роками.

– Отець Казимир Філіпяк, останній парох вірмено-католицької парафії у Станіславові, кілька років мандрував Польщею з парафіяльними валізами та коробками, – розповідає Моніка Аґопсович, яку цей легендарний священик хрестив у Гданську, бо саме там він остаточно оселився у 1958 році. Він прийняв зруйновану радянськими солдатами, а потім роками плюндровану церкву святих Петра і Павла, яка поступово стала орієнтиром для розпорошеної по цілій Польщі вірменської громади.

Про це пише Моніка Аґпоспович у своїй книзі «Кресове Покуття. Вірменська Річ Посполита», цитуючи священика: «В останні тижні перед депортацією мене дуже часто викликали до НКВС, іноді навіть двічі на день, тоді як до мене у вікаріат вони навідувалися щогодини. Їх цікавив передусім Чудотворна ікона Матері Божої Милосердної, яку мені не дозволили забрати з собою. Тому я мусив потайки зняти Чудотворну Ікону з вівтаря та в великій таємниці, завдяки доброті та послужливості двох бідних стареньких, які погодилися вивезти Чудотворну ікону на Захід».

Важко собі уявити, як отцю Філіпяку вдалося перевезти таку велику кількість парафіяльного майна, в тому числі архів і бібліотеку, вотивні предмети та ікони. Навіть наявність «твердої» валюти, як спиртні напої, не давало жодних гарантій безпечного перевезення такої кількості речей.

     Підписуйтесь на наш фейсбук   
  Якби міг, то взяв би і стіни храму. Ті стіни, які пам'ятали задушливий травневий день коронації чудотворної ікони. «Коли я прощався з нашою прекрасною Станіславівською церквою, моє серце мало не розривалося від горя, що я змушений покинути таку величну святиню, де Пресвята Мати вибрала свій престол».

Отець Філіпяк зберігав ікону у своєму рідному місті Тимбарку, а в 1959 році привіз її до Гданська та влаштував для неї скромне святилище в ризниці, тихенько, щоб комуністична влада не помітила. Тому що це була незвична ікона!

30 травня 1937 року відбулася її коронація з великою помпезністю, на якій був присутній весь польський єпископат. Незліченні натовпи вірних трьох католицьких обрядів приїхали до Станіславова.

Ідейником цього був архієпископ Юзеф Теодорович, вірмено-католицький ординарій Львова. Його вважали непересічною постаттю в міжвоєнному суспільно-політичному житті, адже він також був сенатором, чудовим оратором, прихильником незалежності, членом Законодавчого сейму - і автором чудової проповіді на відкритті його засідань, що відбулося 10 лютого 1919 року, коли закликав відмовитися від особистих інтересів на користь відроджуваної Польщі. Він також був чудовим управителем Львівської катедри, яку відреставрував і замовив розписи у таких видатних художників як Ян Генрик Розен та Юзеф Мегоффер.

Комуністична влада не могла погодитися на такий символ, але ікона залишилася в Гданську, її слава зростала, кількість вірних збільшувалася, а в 1987 році під час великої папської меси в гданській Заспі делегація польських вірмен подарувала копію цієї ікони Івану Павлу II. Отець Філіпяк на той час, за рішенням примаса Юзефа Ґлемпа, вже два роки виконував функції генерального вікарія вірменського обряду в нашій країні [в Польщі – прим. перекл.].

Сьогодні до костелу святих Петра і Павла приїжджають також гості з України та не можуть зрозуміти, чому тут знаходиться Богородиця Діва із Станіславова, який, зрештою, тепер має назву Івано-Франківськ. І фотографують мінівиставку тієї великої коронації, бо з роду не зустрічали таких фотографій свого міста.

Прийшов час все переглянути і підрахувати

Історію чудотворної ікони та, перш за все, історію архієпископа Юзефа Теодоровича можна побачити на виставці «Скарбниця польських вірмен», що проходить у приміщенні Фонду культури і спадщини польських вірмен. На виставці також представлені фотографії, листи, записки та кумедні малюнки архиєпископа Теодоровича, а також інші важливі експонати, такі як реліквії відомих вірменських святих Ріпсіме та Григорія Просвітителя, а також мандрівна скриня з незвичайними пам’ятками.

Про те, що це жива та інтерактивна виставка, свідчить тимчасова відсутність реліквій: їх забрали на Службу Божу. У неділю, 5 лютого, її відслужив у вірмено-католицькому обряді професор Юзеф Наумович, який за допомогою саме цих реліквій великих святих уділив новорічне благословення.

Отець Наумович, відомий автор популярних книг про джерела християнства, є священиком-біритуалістом, тобто має знання і право служити як римську, так і вірменську літургії. Він також робить великий внесок в освіту вірних «своєї» вірменської парафії, розвиток якої, можливо, і не є частиною виставки, але – хоча б через релікварії – все ж таки присутня.

Колекції, врятовані завдяки пристрасті, терпінню, наполегливості, солідарності, і зрештою надії також можна вважати справді чудотворними. Після 1989 року, коли стало можливим нарешті можна бе остраху все переглянути та підрахувати.

– Старше покоління почало поволі відходити, ми не встигали їх про все розпитати, а крім того, треба було зібрати їхні «скарби», тобто архівні матеріали: фотографії, книги, катехизиси, сімейні альбоми, посвідчення особи, календарі, листи та листівки, – розповідає Ганна Копчинська-Клос разом з Марією Оганович-Тарасюк, головою ФКіСПВ, кураторкою виставки, яка за фахом також є архівісткою та фахівчинею з генеалогії.

Зусилля, які докладалися роками, нарешті почали приносити плоди, хоча, продовжуючи метафору, їх треба було копітко збирати, адже вони були розкидані по всій країні. Навіть якщо старше покоління, що відходило, залишало по собі нащадків, то і так не було гарантії, що останні не викинуть ці старі папери та «ганчір'я» на смітник. Килими, слуцькі пояси, серветки, сумочки чи ризи, які представлені на виставці – після ретельної реставрації – милують своєю красою око.

Завдяки аранжації Барбари Кавецькій-Зиґадло, яка продумала все до найменших дрібниць, у невеликому приміщенні використано кожен закуток, тут є навіть мультимедійний кіоск.

Зі стін на відвідувачів суворо, але доброзичливо дивляться вірменські монахині-бенедиктинки: їх є одинадцять, бо кожна абатиса (настоятелька) львівського монастиря цього згромадження завжди мала свій портрет. Лише остання настоятелька, Електа Орловська, не мала коли позувати, а тому її портрет відсутній – є тільки фотографія.

Кути в Оборниках-Шльонських

Абатиса у той час була зайнята іншими справами: у 1945 році сестри поспіхом збиралися «на Захід», а тому згорнули портрети і забрали їх з собою, спочатку до Любліна, а з 1958 року – до Волова в Нижній Сілезії.

– Там нас, вірмен, було набагато більше навколо, – розповідає Рома Оброцька, чиї батьки до війни жили в Кутах, тих самих знаменитих Кутах на Покутті, а коли довелося їх покинути, обрали Оборники-Шльонські. Дочка народилася вже тут, але її тато завжди казав, що «ми – вірмени», тож вона знала своє коріння «від самого народження». Протягом багатьох років пані Рома культивує традиції і культуру польських вірмен, а також традиції і культури мешканців Оборників-Шльонських, в тому числі колишніх німців, які жили на цій землі.

– Якщо говорити про місце, то це німецька історія, якщо ж про людей, то польська історія, – уточнює вона, показуючи «Велику Книгу Оборників-Шльонскіх МИ ОБОРНИЧАНИ», «Оборницькі зошити» [пол. „Wielką Księgę Obornik Ślaskich MY OBORNICZANIE”, „Zeszyty Obornickie” – прим. перекл.] та інші видання місцевої громади. – Презентація кожної з них супроводжувалася виставою або концертом, так що звучали також старі вірменські пісні з Покуття та нові записи літургійної музики.

– Кути переїхали в Оборники", – додає вона одночасно з гордістю і ностальгією.

Рома Оброцька відома в громаді не лише своєю важливою діяльністю та публікаціями, але й своїм хорутом, про який згадується в першому реченні цієї статті – і який також можна побачити на виставці. «Виробництво» хоруту, яким славилися Кути і який є секретною приправою до бульйону, пані Рома перетворила на справжнє свято, коли всі, за вірменською традицією, збираються в її саду, спілкуються, їдять і п'ють у радісній атмосфері, а потім кожен отримує пучечки свіжозірваної петрушки і – до роботи! Обривають листочки, обривають і скубають, слухають анекдоти та історії, а на столі на зелень вже чекають горщики зі свіжими хушпуппі (ха! а що це таке?!)! Пастернак варитиметься в цьому кислому молоці годинами, поки не загусне настільки, що з нього можна буде зробити – вручну – маленькі зелені шишки, які потім сушитимуться і сушитимуться на сонці, поки не перетворяться на камінь – і тоді їх можна буде використовувати в кухні всю зиму.

У нещодавній «петрушковій зустрічі» взяли участь не лише відомі фахівці з вірменської культури та літератури, не лише Моніка Аґопсович та її чоловік (Владислав Деньца, який має неоцінені заслуги для популяризації вірменських традицій), не лише Марія Оганович-Тарасюк (голова Фонду) та професори «від Галичини та вірмени», але й настоятелька жіночого монастиря з Волова, сестра Марія Данута Трибала ЧСВВ, хоч і не вірменського походження, але яка тісно пов'язана з вірменським світом.

Чотири портрети

Саме в 2013 році Рома Оброцька вперше відвідав сестер у Волові і отримала дозвіл сфотографувати чотири портрети: Маріанни Ксаверії Нерсесовичівни, абатиси в 1701–1710 роках, Людвіки Кшиштофовичівни (1839–1843), Розалії Каєтани Поповичівни Саркісевичівни (1845–1893) та Йоанни Алоїзи Яновичівни (1895–1927), три з яких незабаром з'явилися у вірменському календарі і викликали великий фурор у світі мистецтвознавців – і, напевно, не тільки останніх, але й істориків Церкви, адже мало хто з них знав про їхнє існування.

А в 2017 році монахині-бенедиктинки вирішили передати всі запорошені портрети своїх колишніх абатис у добрі руки Фонду культури та спадщини польських вірмен. Своєю чергою, Фонд знайшов кошти на їх консервацію, яку професійно виконали в Ягеллонському університеті, а потім презентували широкій громадськості. Портрети засяяли новим блиском, немов повернулися до життя. Перш ніж знайшли своє місце на виставці, експонувалися в Музеї Варшавської Архідієцезії, втому числі пастораль (на виставці вона висить навпроти входу, її варто не пропустити), яка належала бенедиктинській настоятельці.

Фонд культури та спадщини польських вірмен заснований декретом кардинала Юзефа Ґлемпа, примаса Польщі, який був ординарієм Католицької церкви вірменського обряду в Польщі. Нині цю функцію, а тому роль засновника, виконує кардинал Казімєж Нич, митрополит-архієпископ Варшавський, і саме він відкрив виставку «Скарбниця польських вірмен».

– Деякі з довірених нам об'єктів колись були власністю вірмено-католицьких парафій, тому зв'язок з Церквою для нас був очевидний, – пояснює Моніка Аґопсович, одна з шести членів Ради Фонду, половина з яких є священнослужителями.

Адже вірмени не тільки живуть у Польщі протягом століть і завжди були повністю лояльними до держави, в якій вони оселялися, заробляли на життя і творили її культуру, але й у переважній більшості є католиками та ще й соціально активними. – А релігія – це те, що найбільше дозволило їм передати і зберегти свою ідентичність, – підсумовує Ганна Копчинська-Клос.

Звідси виставка риз, релікваріїв, літургійних чаш і ... прекрасна, зроблена вручну факсимільна копія фантастично ілюстрованого Євангелія зі Сквири (оригінал зберігається в Національній бібліотеці Польщі). Це найцінніша пам'ятка вірменської писемності в польській колекції, яка була написана в Кілікії в 1198 або 1199 році!

Нові вірмени і нові хачкари

Фонд зберігає, популяризує, публікує, презентує, відновлює, оцифровує, індексує та робить це все загальнодоступним. – У нас немає штатних працівників, немає фіксованого бюджету, але ми вже маємо місце на землі та постійну виставку, – зазначає Рома Оброцька. – Адже все це робиться з пристрасті, – додає вона.

Фонд засновано в 2006 році, а в 2009 році почав виходити журнал «Аведіс», двомовний щоквартальник у газетному форматі. «Аведіс» означає «вісник» – і справді, газета доносить новини до найрізноманітніших громад, розповідаючи, повідомляючи та навчаючи, тоді як служба новин показує, що в Польщі є вірменські школи, є сертифіковані вірменські перекладачі і, звичайно, парафіяльні громади.

У першому номері вже розповідалося, що таке хачкари – це кам'яні, вертикально поставлені стели (плити) з мотивом хреста характерної форми, з раменами, що розширюються на кінцях, які символізують Ісуса Христа як нове дерево життя. Їх встановлюють на знак подяки на дорогах і біля будівель. У Польщі їх вже більше десятка, в тому числі біля храму Божого Провидіння у Варшаві.

Прикладом «нових вірмен», яких в Польщі стає все більше, для мене є Ольга Мкртчян, 20-річна дівчина з Мазур, для якої вірменська була навіть рідною мовою.

Морозного лютневого дня, коли ми з кураторкою виставки розглядали вірменські скарби на вулицю Свєнтоєрська, 12 приходить несподіваний відвідувач. Це Ольга, яка має вільну годину і хоче вчитися, бо для того, щоб записатися на чергування під час виставки, їй потрібно знати, про що розповідати гостям, які прийдуть, приваблені барвистими вітринами і «спотикачкою», виставленим перед входом. «Ольга вирішила поглибити свою вірменську ідентичність, – з ентузіазмом розповідає вона, - і так довго шукала в інтернеті, аж поки не знайшла те, що їй було потрібно: фонд, книги, виставку, контакти і знайомих. Відтоді вона приходить сюди регулярно».

Вже понад рік Сильвія Уриґа є головною редакторкою «Аведіс». Хоча й не має вірменського коріння, вона є цікавою і допитливою, має чудову освіту, закінчила етнологію та журналістику. І в захваті від усього, що вона бачить і редагує. – Це напрочуд нетипове, така довготривала ідентичність і утримання зв’язку, – каже Сильвія. – Повага до минулого, плекання родинного коріння. У цій квазімаленькій громаді відбувається стільки всього, що не спосіб їх викласти на шістнадцяти сторінках журyалу «Аведіс»! Їхня радість від кожної зустрічі, відзначення цієї зустрічі, їхня спільна праця – це просто дивовижно.

– Барбара Сулек-Ковальська  

TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори

– Переклав Юрій Ткачук

Виставка «Скарбниця польських вірмен» відкрита щосуботи з 14.00 до 17.00 у приміщенні Фонду культури та спадщини польських вірмен, м. Варшава, вул. Свєнтоєрська, 12