Цивілізація

Як французькі ліві полюбили ісламістів. «Je suis Hamas»

Коли робітничий клас скоротився, а його залишки почали підтримувати правих, ліві відчайдушно почали шукати новий електорат. І вони знайшли його у зростаючому мусульманському населенні передмість.

Як завжди, коли ізраїльсько-палестинський конфлікт на Близькому Сході вступає в нову фазу, на вулиці Франції виходять демонстрації на підтримку Палестини, і щоразу перетинається наступна межа. Під час надзвичайно великої демонстрації на площі Республіки в Парижі ввечері 19 жовтня 2023 року багатотисячний натовп, що складався з арбо-мусульманcких іммігрантів у першому, другому і третьому поколіннях, а також французьких громадян, активістів і прихильників лівих сил, скандував «Аллах акбар!». Це не якесь національно-визвольне гасло на кшталт «Вільна Палестини», а ритуальний заклик суто релігійного характеру, символ радикального ісламізму. У самому центрі найбільшої столиці Європи натовп скандує ті самі гасла, що й ісламістські терористи. Справедливо виникає відчуття, що палестинське питання у даному випаду є лише претекстом.

Щоб зрозуміти складні відносини між французькими лівими та близькосхідним конфліктом, необхідно повернутися до 1948 року, через три роки після закінчення Другої світової війни, коли дві основні ліві течії, які раніше досить недовірливо ставилися до сіонізму як до націоналістичної течії, відірваної від класової боротьби, підтримали створення Ізраїлю.

«Франція, ліві та єврейський народ мають фундаментальну спорідненість», – пише Жак Атталі, інтелектуал та сірий кардинал кількох французьких президентів протягом 40 років. «Французи, як і євреї та ліві, поділяють універсалістську концепцію цінностей, вважаючи, що те, що добре для них, добре для всього світу, і всі троє принесли світові концепції універсального масштабу: монотеїзм, права людини й соціалізм». Французькі ліві всіляко підтримували створення і захист ізраїльської держави, яка тоді була в авангарді соціал-демократичних систем. Показовим є, наприклад, той маловідомий факт, що атомну бомбу Ізраїлю фактично подарувала Франція.

Соціалісти вважали законним для європейських євреїв, які вціліли після переслідувань воєнного часу, оселитися в єврейських колоніях, створених у Палестині, що перебувала під британським правлінням. Їхні симпатії частково пояснювалися тим, що багато провідних активістів французької лівиці були також активними сіоністами, як, наприклад, Андре Блюмель. Слід пам'ятати, що держава Ізраїль, якою до 1977 року керувала споріднена Партія праці, була своєрідним втіленням лівої утопії, на яку орієнтувалися європейські ліві. Не один французький соціаліст, комуніст чи троцькіст шліфував свої погляди в кібуцах, які вважалися успішним соціалістичним експериментом, своєрідним колгоспом з людським обличчям, позбавленим радянських дефектів на кшталт ГУЛАГу та Сибіру.

Що стосується французьких комуністів, досить впливових з електоральної точки зору до 1980-х років, то їхнє ставлення до ізраїльсько-палестинського конфлікту було похідним від лінії, нав'язаної Радянським Союзом. Сталін підтримав створення Ізраїлю, в якому вбачав послаблення британського мандату в Палестині. Пізніше він розраховував, що єврейська держава стане розсадником заворушень у стратегічно важливому регіоні.

Радянський Союз підтримував єврейську державу майже до Шестиденної війни 1967 року, але захоплення Ізраїлем нових територій і Східного Єрусалиму змінило ситуацію докорінно. Окупант палестинської території, якого підтримують США, потрапив до категорії ланцюгових псів імперіалізму, а палестинці перейшли в категорію народів, що борються за власну свободу. Французька комуністична партія, звісно, пішла слідами Радянського Союзу.

Саме тому, коли у Франції в 1970-х роках дещо активізувалося палестинське питання, то його на свої штандарти взяли крайні ліві сили, лівіші за Комуністичну партію і соціалістів.

У заангажуванні крайніх лівих головну роль відіграли два важливих фактори. По-перше, палестинське питання, яке розглядалося як продовження колоніального питання, виникло лише через п'ять років після війни в Алжирі. На зміну одній арабській державі, яка користувалася симпатією та підтримкою лівих, прийшла інша. По-друге, в той самий час розпочалася війна у В'єтнамі, яка швидко перетворилася на символічний есхатологічний конфлікт і нав'язливу ідею західних лівих. Ізраїль, союзник США у В'єтнамі, взяв на себе частину поганої слави, втратив свій моральний статус «батьківщини тих, хто вижив» і своєрідну політичну цноту, а ізраїльсько-палестинський конфлікт почав проявлятися як частина глобальної гри.
Демонстрація на підтримку Палестини 22 жовтня 2023 року на площі Республіка в Парижі. Фото: EPA/CHRISTOPHE PETIT TESSON Dostawca: PAP/EPA
Цікаво, що герольдами палестинської справи у місті на Сені були насамперед близькосхідні християни, як праві, так і ліві.

Перші прищепили палестинське питання в ідеології національних правих в ім'я ідентичності, але також дещо граючи в унісон з темою «другого Христа», розіп'ятого євреями в таборах біженців. Гілберт Давед, палестинський християнин, був одним з лідерів Федерації студентів-націоналістів наприкінці 1970-х – на початку 1980-х років. Саме завдяки йому французькі національно-революційні активістів носитимуть арафатку протягом багатьох років, шокуючи цим предметом одягу класичних, національних і буржуазних правих, хоча б з Національного фронту, і вводячи в когнітивний дисонанс політичну поліцію та політологів.

   Підписуйтесь на наш фейсбук   
  Натомість другі викликали інтерес крайніх лівих до палестинської справи в ім'я антиколоніалізму та національно-визвольної боротьби. Ідеологами цієї лінії були прогресивні християни з їхнім друкованим органом «Témoignage chrétien», але особливо сильні й популярні після травня 1968 року маоїсти побачили в ній стратегічну можливість обійти Комуністичну партію зліва та достукатися до робітників-іммігрантів арабського походження, а також спосіб альтернативного проникнення в робітничий клас, який тоді майже повністю контролювався немов залізними лещатами комуністичною профспілкою CGT [з фр. Загальна конфедерація праці – перша з п'яти великих французьких конфедерацій профспілок – прим. перекл.]. Навіть сам Ясір Арафат, засновник Організації визволення Палестини в 1964 році, здійснивши два візити до Китаю, дав привід для такого роду розумування в паризькому політичному середовищі.

Якщо збройна боротьба як така не викликала особливих емоцій, а плакати з федаїнами з автоматами Калашникова були невід'ємною частиною лівої пропаганди, то тероризм палестинських організацій все ж викликав певні суперечки, особливо під час нападу на ізраїльських спортсменів на Олімпійських іграх 1972 року в Мюнхені. Палестинці втратили симпатії частини французьких лівих, натомість інша їх частина пішла ще далі. Письменник Філіпп Соллерс, на той час активіст маоїстського руху, писав у літературному квартальнику «Tel Quel», що палестинці мали право вдаватися до тероризму як жертви тортур в ізраїльських казематах.

15 жовтня 1972 року Жан-Поль Сартр заявив у «Справі народу» («La Causa du Peuple»): «У цій війні єдиною зброєю палестинців є тероризм. Це жахлива зброя, але у бідних і пригноблених іншої немає». Зрештою, не дивно, що «валізоносці», тобто ліві інтелектуали, які всього десять років тому підтримували, нерідко активно, терористичні методи алжирського Фронту національного визволення проти своїх співвітчизників, змогли знайти виправдання терактам. Подібну схему побачимо через два покоління, у 2023 році, у вигляді афірмації ХАМАСу та його методів боротьби.

Після закінчення війни у В'єтнамі в 1975 році Французька комуністична партія, виконуючи вказівки Кремля, почала активніше підтримувати Організацію визволення Палестини (ОВП). Її лідер Ясір Арафат став кумиром лівої молоді, подібно до Че Гевари чи Фіделя Кастро. Ізраїль, немов авіаносець США на Близькому Сході, був визнаний ворогом, державою колоніального апартеїду та загарбницьких настроїв, особливо після того, як після трьох десятиліть політичного домінування лівих, влада там перейшла до правого крила Лікуду в результаті демократичних виборів у 1977 році.

Вже тоді серед лівих сил почав зароджуватися розкол, який сьогодні набув вибухонебезпечної форми. Соціалісти й Франсуа Міттеран рішуче відстоювали право Ізраїлю на існування та закликали Ясіра Арафата відійти від статуту ОВП і визнати Ізраїль, що врешті-решт дозволило б обом державам співіснувати, зелені й комуністи були загалом більше на боці палестинців, ніж Ізраїлю, а крайні пропалестинські ліві засуджували Ізраїль як державу апартеїду, масових вбивств і навіть «масового винищення». Антисіонізм французьких лівих почав наближатися до класичного антисемітизму. Однак, якщо тоді прихильність до палестинської справи вписувалася в класичну ліву парадигму підтримки «прогресивного» і національно-визвольного опору, то сьогодні раптом виявилося, що гасла лівих перегукуються з ісламізмом, Хамасом і «Аллах акбар» на вулицях. Як до цього дійшло?

Новий етап розпочався у 1980-х роках. Раніше пропалестинські ліві підтримували прогресивну ОВП, але остання уклала угоду з Ізраїлем, що призвело до створення Палестинської автономії в Газі та на Східному березі річки Йордан. Іншими палестинськими організаціями, що залишилися «в строю» й найбільш активно діяли в боротьбі проти Ізраїлю, виражаючи «праведний гнів пригноблених», були ісламістськими, такими як ліванська Хезболла і палестинський ХАМАС. А тому необхідно було тактично закрити очі на релігійний аспект і заховати під диван просвітницькі принципи секуляризму.

У міру того, як політичні симпатії дедалі більше перетворювалися на політичні стратегії, згідно з матеріалістичною діалектикою, кількість переходила в якість, і з'явився абсолютно новий ідеологічний шаблон, який зазвичай називається ісламолівацтвом (фр. islamogauchisme).

Вперше цей термін використав соціолог П'єр-Андре Тагієв у своїй книзі 2002 року про «нову юдофобію». Спочатку термін був суто описовим і стосувався політичного зближення між мусульманами-фундаменталістами та ультралівими угрупуваннями, але швидко перетворився на інвективу. Проклятий і дезавуйований самими лівими, які порівнювали його з фразою «юдобільшовизм» з нацистського словника, він нарешті увійшов у публічний дискурс, коли його почали використовувати міністри Еммануеля Макрона після вбивства Самуеля Паті, вчителя, який ілюстрував уроки про свободу вираження поглядів карикатурами на Мухаммеда.

Які ж глибинні причини цього зближення? У своєму романі «Покора» Мішель Вельбек дав набагато кумедніше і набагато влучніше визначення ісламолівацтву: «відчайдушна спроба марксистів, що перебувають у стані клінічної смерті, вирватися зі смітника історії, вчепившись за зростаючі сили ісламу».

Звиклі до інтелектуального та політичного домінування, ліві, починаючи з 1980-х років, зіткнулися з феноменом зникнення ядра свого традиційного електорату – великого промислового робітничого класу. З одного боку, робітників ставало дедалі менше через посилення деіндустріалізації, а з іншого – виявилося, що вони набагато більше прив'язані до питань ідентичності, ніж можна було б подумати. Епоха «останньої битви» та інтернаціоналізму минула: робітники у Франції сьогодні масово голосують за Марін Ле Пен (68% на останніх президентських виборах).
Тож ліві вирішили прислухатися до поради Бертольда Брехта, яку він іронічно дав східнонімецькому режиму після Берлінського повстання 1953 року: «Чи не було б простішим вирішенням, якби уряд розпустив народ і обрав собі інший?» Таким чином, ліві, що втрачали підтримку, вирішили самі собі створити електорат. br>
Цей проєкт у науковому плані причепурив аналітичний центр «Terra Nova» у 2011 році. Оскільки робітничий клас зраджує ліві партії на користь «фашистів», голоси, яких бракує, можна знайти серед населення передмість французьких агломерацій. Таким чином, аналітичний центр перетворив приреченість на неминучий кінець робітничого класу на теорію широкої коаліції меншин, що складається з мусульман, жіночих рухів, ЛГБТ та молоді з приміських районів.

Відтік робітничого класу збігся з іншою тенденцією, а саме з масовим припливом іммігрантів переважно африканського та близькосхідного походження в масштабах, які багато хто називає «Великим заміщенням». У деяких регіонах велике етнічне заміщення зумовило велике ідеологічне заміщення лівих сил. І щоб завоювати голоси нового електорату, необхідно було апелювати до актуальних для нього тем.

Треба відверто визнати, що населення іммігрантського походження здебільшого не інтегрується з автохтонним населенням, у тому числі й політично. Воно переносить на французьку територію власні ідеологічні схеми та власні антагонізми, найбільш показовим з яких є перенесення теми конфлікту з Близького Сходу. У мешканців французьких передмість живе не почуття національної спільноти, а етнорелігійної солідарності. Для них палестинська справа часто є своєрідним проксі-конфліктом, фасадним бунтом проти інституцій, санкціонованим ісламізмом. Навіть ті з них, хто не в змозі вказати Палестину на карті, носять значки з палестинським прапором і ходять на пропалестинські демонстрації.

Електоральна переорієнтація потягнула за собою модифікацію дискурсу, а отже, і модифікацію прийнятного діапазону поглядів. Ультраліві почали любити все, що раніше спалювали, й спалювати все те, що раніше любили. Глупота світськості, антиклерикальності, свободи слова, нейтралітету в публічному просторі тощо. Жан-Люк Меленшон пройшов довгий шлях від засудження «огидного і непристойного» хіджабу у 2010 році до його схвалення та проголошення ісламофобією вимог заборонити демонстративне носіння релігійних символів у школі.

Вже кілька добрих років триває ідеологічний конфлікт між універсалістською лівицею французького типу та новим типом лівих, що копіюють американські моделі мислення та привносять етнічні питання, зазвичай прокляті в республіканському консенсусі, через чорний вхід. За прикладом феміністок, які в ім'я рівності організовують заходи, де вхід чоловікам заборонено, представники мусульман та етнічних меншин в ім'я боротьби з расизмом організовують демонстрації та мітинги, заборонені для білих.

Зосередження цієї політичної течії на тих, хто має більш класичні ліві, соціальні та протекціоністські погляди, деякі з яких навіть перейшли до Національного об'єднання, супроводжується відкриттям для груп і течій з такими екзотичними ідеологіями, як «деколоніалісти», «Корінні народи Республіки» або просто антибілі та антифранцузькі расисти, як, наприклад, активістка алжирського походження Гурія Бутельджа, не кажучи вже про найбільш радикальних ісламістів. Такі політики, як активістка партії Меланшона Даніель Обоно, яка відмовляється співати національний гімн, мають принести лівим бажаний арабо-мусульманський електорат з передмість, і це їй навіть певною мірою вдається, судячи з результатів парламентських виборів в іммігрантських передмістях, де угрупування Меланшона навіть набирає 60% у першому турі.

Послідовно реалізована стратегія виявилася майже переможною через кілька років, адже Жан-Люк Меланшон зазнав поразки у першому турі останніх президентських виборів з різницею лише в 400 тис. голосів на користь Марін Ле Пен. За даними виборчої комісії, йому не вистачило лише дев'яти голосів для успіху, тобто виходу до другого туру і дуелі з Еммануелем Макроном. Цього разу 69% мусульманських виборців, які проголосували за нього, виявилося недостатньо, але хто зна, що буде наступного разу?

Зрештою, події навколо відмови засудити дії ХАМАСу, схоже, закріпили перемогу ісламолівацтва, а навіть захоплення великої кількості прихильників з лівиці. Групка лівих і ультралівих інтелектуалів та політиків, нечисленних, але дуже впливових у засобах масової інформації та правозахисному русі, призвела до освячення теми ісламу у французькому політичному житті. Через вісім років після нападу на редакцію журналу «Charlie Hebdo», французькі ліві більше не є «Charlie». З іншого боку, значна її частина тепер може вигукувати: «Je suis Hamas».

– Адам Ґвязда

 TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори

– Переклав Юрій Ткачук
Основна світлина: Депутатка Даніель Обоно на засіданні французького парламенту. Фото: EPA/TERESA SUAREZ Dostawca: PAP/EPA.
побачити більше
Цивілізація Попередній випуск
Хто боїться Сари Ваґенкнехт?
Заручини Олафа Шольца з Тейлор Свіфт не зібрали довкола себе більше камер, аніж вона, – жартував німецький сатирик.
Цивілізація Попередній випуск
Що турбуєшся про те, де твоя дитина, головне – щоб здорове було
Все може стати приводом, аби тільки забрати дитину: донос сусідів, звичайна суперечка батьків, або хвороба.
Цивілізація Попередній випуск
Страшний сон лівих і остання надія аргентинців
Перший лібертаріанський президент у світі.
Цивілізація Попередній випуск
Говорять російською, моляться польською
Після 1941 року їхні німецькі прізвища стали проблемою – до них ставилися як до рабів.
Цивілізація випуск 17.11.2023 – 24.11.2023
Старіший, але не гірший. Секрети довголіття
Він зійшов із дистанції лише тоді, коли йому виповнилося 104 роки.