ПНР сьогодні у центрі уваги.

На каналі TVP Historia великою популярністю користується серіал, присвячений будням у «найвеселішому бараку соцтабору», на нашому сайті із задоволенням читають тексти про ті часи. Разом із редактором Гжегожем Сечковським (автором циклу про ПНР у TVP Historia та у Тижневику TVP) я роздумувала про те, що стало причиною такого успіху.

Ми дійшли висновку, що це атмосфера, яка панувала у той час. І абсурди системи, які тоді здавалися кошмарними перепонами, а сьогодні перейшли в категорію «бареїзмів» (ситуацій, зображених у фільмах Станіслава Бареї, - прим. перекл.) і викликають лише посмішку.

Цього разу хотілося б згадати, як виглядала справа з одягом.

Захисне маскування

Є епохи, які мають своє характерне забарвлення. Наприклад, середньовіччя сяяло чистими, насиченими барвами; бароко — це домінування чорного з домішкою білого; рококо – пастельні відтінки рожевого, блакитного, фіолетового і лимонно-жовтого.

Підписуйтесь на наш фейсбук Часи Польської Народної Республіки зазвичай описують як сірі, хоча це правда лише частково.

Зате воєнний стан візуально асоціюється з кольором хакі, леопардовим принтом і камуфляжним малюнком. Для тих, хто не пам'ятає цих часів, «епоху» зафіксували фотографії, особливо фото телеведучих, які після 13 грудня 1981 року замість костюмів одягли уніформу. І хоча уява підказувала, що вона зроблена у відтінках мілітарі, насправді на екрані телевізора все було сірим.

Мушу уточнити.

Справді, ті, хто мав підкорятися наказам зверху, носили одяг у воєнній, а точніше захисній кольоровій гамі. Проте народ, особливо молодь, робив наперекір все, що міг. Про те, якими методами він це робив, нагадує нам виставка в Національному музеї у Вроцлаві під невибагливою назвою «Мода воєнного стану» (до 30 липня 2023 року).

Звичайно, кожна трясогузка вихваляє свої способи протистояння червоній владі. Тому столиця Нижньої Сілезії зосередилася (а конкретніше – кураторки виставки: д-р Малгожата Можджинська-Навротка та Марія Дуффек-Бартошевська) на місцевих костюмованих опозиціонерках (чоловіки видаються тут непоміченими, що не зовсім правда) та на знімках фотокореспондента Мечислава Міхаляка, який у 1980-х роках документував події в регіоні.

І мені згадалися модні забави того часу – бо це були не серйозні, професійні заняття, а стихійна самодіяльність.

У роки після кошмарного 1982 року (апогею воєнного стану), коли щоб вижити, доводилося смоктати лапу, воля до життя взяла верх, особливо серед молоді.

У мистецтві з’явилися нові групи, які знаходили для себе ніші в закладах, за якими менше слідкували (або які менше контролювали) червоні. У кожному місті були свої дисиденти, які задавали тон мистецькому життю. У Варшаві домінувало угруповання Gruppa (шість талановитих студентів Варшавської академії мистецтв); у Познані – Koło Klipsa; у Вроцлаві - Luxus; у Лодзі – Kultura Zrzuty.

Що кумедно – незгоду з ситуацією воєнного стану і загалом комуністичною системою виражали, зокрема, через... військовий одяг. Проте найбільшим успіхом користувалися не місцеві правоохоронні органи, а заокеанські формування. Американські парки (вид курток, популяризований у 1940-х роках як верхній одяг для солдатів армії США) прекрасного крою, неймовірної якості та надзвичайно практичні, доставлялися до Польщі, зокрема, через церковну гуманітарну допомогу. Це було щось на зразок секонд хенду, але безкоштовного. Західні держави, насамперед США, підтримували польську опозицію текстильними виробами, які постачалися церковним доброчинним організаціям. Одяг, який не був нікому потрібний у багатих країнах, у нашій магазинно-галантерейній пустелі знайшов вдячних користувачів.

І так, я теж скористалася такою можливістю. Пам'ятаю оливково-зелену (військову, звісно) чоловічу куртку, завелику на мене, яку я носила, стильно підперезавши її на талії широким поясом.

Але хітом виявився... військовий парашут з тонкої бавовни з шовком, із камуфляжним принтом.

З нього кравчиня пошила мені величезну туніку, яка увійшла в історію. І сталося це завдяки тому, що Кора (та, що з Maanam (відомий польський рок-гурт, - прим. перекл.)) позувала в ньому на фотографіях, зроблених Тадеушем Рольке для календаря на 1983 рік. Я брала участь у цій фотосесії, організованій у студії Едварда Двурніка, як стилістка, візажистка і людина невизначеної професії.
В атмосфері великої імпровізації я одягала Кору і фарбувала їй обличчя (а іноді й волосся) не лише безпечною косметикою, а й фарбами для живопису, якими користувався Двурнік. Це диво, що фарба не пошкодила її шкіру і не випалила волосся!

Імітація достатку

У Вроцлавському музеї цілком справедливо переважають «художні», рукодільні костюми.
До експонатів, які там представлені, я додам свій коментар, а точніше спогад.
Це були часи, коли індивідуальний стиль вимагав винахідливості та спритності рук. Так, найкращим варіантом були приватні кравчині, яким польки протягом кількох непростих десятиліть завдячували світовою репутацією елегантних жінок.
Однак для шиття потрібні були тканини, а їх бракувало. А перешивання, звужування, укорочування, розшивання та всі інші способи зміни форми чи призначення одягу були ментально ближчі старшому поколінню. Молоде покоління робило ставку на власну креативність та зовнішній вигляд, який відходив від традиції «пошиву за мірками».
Воєнний стан і роки після нього стали часом розпорювання, в'язання, аплікації та шиття без підлаштування до фігури.

Хоча у ПНР у ту мілітаризовану епоху було важко отримати інструктаж з актуальної моди, якимось таємним чином польські жінки знали, що носять на подіумах великого світу. Отож, en vogue був японський стиль. Мега-об’ємні костюми без розрізів і виточок, прості, але ретельно скомпоновані з точки зору колористики. Саме те, що потрібно у час відмови від умовностей!

Японські дизайнери мене надихнули, але про їхні творіння можна було тільки мріяти.
Треба було знайти ерзац.


Я знайшла відносно дешеве і одночасно ексклюзивне джерело: шовки із фабрики з Мілянувека. Чудових, чистих кольорів, які неможливо отримати у випадку «тетри» (бавовни для пелюшок), кустарно пофарбованої у старосвітській пральній машині. Я з запалом купувала шовк у фірмовій крамниці на вулиці Рутковського (тепер Хмільна). Те, що на Заході вважалося розкішшю, у Польщі було дешевше за бавовну.

Моя кравчиня з розумінням поставилась до того, що їй потрібно тільки зшити спідницю з боків і додати пояс, який заперізується на талії. І щоб зверху не було виточок на грудях, тільки рукави, як у кімоно. І взагалі воно має на мені висіти, а не лежати.

Коли мої знайомі із Заходу бачили ці шовкові витвори, у них відвисала щелепа, бо вони не могли повірити, що така дорога тканина у нас доступна художникам з нестабільними заробітками.

Була у мене ще одна хитрість: я ніколи (борони Боже) не прасувала шовкових речей. Вони повинні були бути прим'ятими і трохи неохайними, тобто у вільному стилі.

З голкою в бій

Як я вже згадувала, воєнний стан став ренесансом текстильних технік, перенесених з ужиткових предметів на одяг. Відомий принаймні з ХІХ століття (раніше теж, але менше з тим) печворк – продукт бідності, яка не дозволяла змарнувати жодного клаптика матеріалу – знову засяяв у Польщі у період воєнного стану.

Трудомісткі текстильні колажі, вирізані та зшиті з уживаного дитячого одягу, бальних суконь чи інших відкладених полицю витворів, зроблені старанними домогосподарками Америки та вікторіанської Англії, надихнули місцевих небагатих дівчат і заміжніх жінок.

В умілих жіночих руках те, що могло б слугувати кухонною ганчіркою, перетворювалося в оригінальний костюм.

Я теж пристрастилась до печворку. Спочатку я порізала і перетасувала власний гардероб, який я не носила з різних причин. Мені це сподобалося. Незабаром мої знайомі приносили мені ношені футболки, светри, трикотаж. Я різала, викладала на паперовій геометризованій формі (моя власна адаптація японського стилю) у щось схоже на абстрактну картину, зметувала і відносила незамінній кравчині Гелені (уклін її майстерності та данина поваги цій чудовій жінці). Вона все це шила. Потім я додавала вишивку та аплікації.

Коли я дивлюся на себе на фотографіях з тих років, я зазвичай тримаю в руках тканину та голку – роблю печворк.

Так я заробляла у найгірший «червоний» період, коли виставки в офіційних галереях чи публікації у державних ЗМІ я вважала колаборацією.

Прикрашання дірок

Але ще кілька слів про в’язання.

Я так і не навчилася в'язати на спицях. Зрештою, як і шити на машинці. Натомість у мене було бачення, що і як зробити, перешити, прикрасити. Злидні (і всі інші нестатки) спонукали до творчості.

У мене були знайомі «светерниці». А светри – це був основний одяг 80-х, при чому для обох статей. Дівчата вміли в прискореному темпі миготіти спицями. На світлинах з тих років у них зайняті руки. З придбанням нової пряжі було скрутно, тому ми розпорювали старі пуловери та фарбували отримані таким чином нитки, що було нашим (одяговим) хлібом насущним.

У мене були друзі на факультеті текстилю Варшавської академії мистецтв. Там знали кращі методи фарбування, ніж фарбування по одній речі у вже згаданій пральній машині.

І ось у колі знайомих ширилася вістка: сьогодні піде червоне! Тоді ці втаємничені стягували на Краківське передмістя 5 речей, які мали стати багряними. Або злегка рожевими. Асистент професора Войцеха Садлея, Зигмунт Лукашевич, майстер церемонії фарбування, стояв біля котла й помішував, стежачи за часом процедури.

Після висихання я бралася за роботу. Не було такого светра, який я не змогла б зробити привабливішим. Усаджені, вищипані, зваляні йшли на печворк. Якщо річ була пошкоджена міллю, я вирізала більшу дірку, підкладала інший матеріал і вишивала латку по периметру – наче саме так і мало бути. Якщо светр виглядав нудно, я пришила трохи пуху і перетворювала його на таке собі штучне хутро. І десятки інших прийомів, жоден з яких сьогодні не вдалося б «продати» публіці.

Одежина з ідеєю

У важкі вісімдесяті кожному, хто одягав камуфляж із протестних міркувань, доводилось нелегко. Мені теж.

Щоб вижити, я займалася модою різними способами. Я виставляла свої печворки в нішевих, неофіційних галереях. Я малювала моду і публікувала поради для молоді у тижневику «Płomyk». Я одягала моделей та різних артистів для фотосесій, використовуючи найчастіше речі з власного гардеробу та свою фантазію. Перше – скромно, друге – за потребою.

Тоді у видавництві Watra (його вже немає, воно збанкрутувало на початку 1990-х) я видала три книги із порадами щодо одягу. Усі три з моїм текстом, малюнками та типографікою.
Їхні назви красномовно свідчать про те, якими були ті часи, чому були присвячені книги і наскільки швидко йшов процес друку. Одежина з ідеєю [Ciuch z pomysłem] (машинопис передано на набір 1983 – підписано до друку 1986, друк завершено 1987); Мода... Мода? Мода! [Moda… Moda? Moda!] (машинопис поданий у 1985 р., підписаний до друку та завершений у 1986 р.); Латки, окрайки, шматочки [Łatki, skrawki, kawałki] (машинопис завершено 1987, друк завершено 1988).

На цьому мої модні забави закінчилися.

Ідеї щодо одягу та іміджу – не тільки мої, а й більшості моїх співвітчизників – перестали бути аматорськими з роками, коли Польща намагалася наздогнати західні країни.

Добре, що є виставки-спогади, як ця виставка у Вроцлаві, бо хто з молодих повірить, що дірки на светрі зробила міль чи… тривале носіння?

– Моніка Малковска
– переклала Марія Шевчук

TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори