Енергетична трансформація – це не лише перехід на нові джерела енергії без викидів. Це також про глобальну економіку, яка спирається на нову сировину та нові ланцюжки поставок. Виникає питання, чи не повторить світ ті самі старі помилки.

Коли в 1973 році арабські країни запровадили нафтове ембарго на західні країни, які підтримували Ізраїль у війні Судного дня, світ зіткнувся з першою в історії глобальною енергетичною кризою. Нафта, ключовий енергетичний ресурс, перестала бути дешевою та доступною – вона стала дефіцитним товаром, який вимагає нормування.

Як висмоктати чужий бак

У багатьох європейських країнах обмежили рух легкових автомобілів і скоротили час роботи АЗС. На Різдво 1973 року ряд європейських міст відмовилися від різдвяної ілюмінації. А у США загальним лихом стали викрадачі палива, які вночі спустошували автомобільні баки.

Для багатьох суспільств ці жертви були шокуючі – реакцією була, серед іншого, поява сучасних екологічних рухів, які вимагали відмовитися від залежності від викопного палива та переходу на енергію. Зрозуміло, що надмірна залежність від вуглеводнів, найчастіше імпортованих, може мати не лише негативні кліматичні, а й політичні наслідки.

Підписуйтесь на наш фейсбук Енергетична трансформація, спрямована на декарбонізацію, задумана в 1970-х роках, уже досить сильно прогресує. Її ініціатори наголошують, що вона впроваджується насамперед через турботу про стан атмосфери Землі. Кліматична трансформація, спричинена викидами парникових газів людиною, була визнана явищем, яке вимагає термінових і масштабних політичних та економічних дій. Ось чому країни, відповідальні за майже 90% глобальних викидів вуглекислого газу, вже оголосили про свої цілі кліматичної нейтральності.

Лише у 2022 році світ виділив 1,1 трильйона доларів на цю мету. Лідером за цими витратами є Китай, який витратив аж 546 млрд доларів, що більше, ніж Євросоюз і США разом узяті (180 і 141 млрд доларів відповідно). Ці суми будуть тільки зростати, адже потужна машина кліматичної політики тільки починає розкручуватися, і її мета – побудувати нову економічну парадигму за принципом «хто викидає – платить».

Свіжа пам’ять про шантаж Росії

Прагнення глобальних економічних гігантів до декарбонізації також часто представляється як спосіб розірвати небезпечну імпортну залежність у сфері енергоресурсів і палива. Це правда – і ця теза ґрунтується як на пам’яті про 1973 рік, так і на свіжому досвіді російської військової та енергетичної агресії 2022 року. Проте є ризик, що на шляху до кліматичної нейтральності людство потрапить у нові вовчі ями небезпечних торгових відносин. Як виявилося, у кожної епохи та промислової революції є свій економічний наркотик.

Світ, який намагається відійти від спалювання викопного палива, стає все більш електрифікованим. Електроенергія вважається засобом від викидів, оскільки електроенергію можна отримати у великих масштабах з відновлюваних або ядерних джерел, які не виробляють парникових газів. Тому сучасна кліматична політика передбачає широку та глибоку електрифікацію. Люди повинні подорожувати в електротранспорті, грітися електричними джерелами тепла і використовувати продукти, вироблені переважно завдяки електриці.

Місце для зберігання електроенергії

Однак, щоб це стало можливим, потрібне накопичення цієї енергії. Досі використовувалися переважно природні форми накопичення, тобто енергія, замкнена у кусочку вугілля, барелі нафти чи кубічному метрі газу. Декарбонізація в поєднанні з електрифікацією змушує створювати штучні накопичувачі – насамперед батареї, зазвичай, хоча й неточно, називані іноді «акумуляторами». І тут починаються сходи.

Глобальна індустрія акумуляторів, життєво важлива для успішної зміни клімату, залежить від постачання трьох ключових видів сировини. Це нікель, літій і кобальт. Нікель дозволяє збільшити т.зв. щільність енергії в батареї, що дозволяє виготовляти агрегати з більшою ємністю. Для генерації напруги необхідний літій. У свою чергу кобальт захищає катоди від перегріву і продовжує термін служби батареї.

Чудово! От тільки отримання кожного з цих сировинних матеріалів створює також абсолютно нові труднощі та залежності.

З трьох вищезгаданих найменш проблемним (поки що) є ринок нікелю. Його видобувають в основному в Індонезії, а це означає, що його виробництво має досить високий вуглецевий слід – індонезійська енергетика базується в основному на вугіллі (60% виробничої суміші) і газі (20% суміші). Різні групи екологічних активістів також висувають заяви про те, що відходи видобутку нікелю часто потрапляють у води Індійського та Тихого океанів. Що правда, як енергетичний сектор Індонезії, так і стандарти її гірничодобувної промисловості можна покращити відносно ефективно та швидко. Проте неможливо швидко вирішити проблеми щодо двох інших ключових сировинних матеріалів для акумуляторів.

Націоналізація літію?

У випадку з літієм проблеми стосуються не стільки сьогодення, скільки найближчого майбутнього. В даний час на Австралію припадає майже половина виробництва цієї сировини, але найбільші документально підтверджені родовища знаходяться в Чилі, тобто в країні, яка є другим за величиною виробником літію. Тим часом ця південноамериканська країна зараз переживає глибокі політичні потрясіння, що впливає на внутрішню стабільність і міжнародну довіру.

Після хвилі бурхливих протестів у 2019-2020 роках до влади в Чилі прийшов уряд президента Ґабріеля Боріка, який зробив однією з основних економічних вимог націоналізацію родовищ міді та літію та гірничодобувної промисловості, пов’язаної з цією сировиною. Перші кроки в цьому плані вже зроблено, а це означає, що незабаром чилійська держава може взяти під контроль найбільші родовища літію.

Це викликає серйозне занепокоєння щодо можливих політичних наслідків: що, якщо уряд у Сантьяго запровадить ембарго на літій, як у 1973 році? Цілих 71% виробництва цієї сировини споживає виробництво акумуляторів – це означає, що удар по цьому критично важливому ланцюгу постачання буде також ударом по глобальній трансформації.

Фон для Ґрети Тунберґ

Однак, найбільша проблема стосується кобальту. В основному це пов’язано з географічним розміщенням покладів цієї сировини. На одну країну, Демократичну Республіку Конго, припадає 75% світового виробництва кобальту. Це країна, яка є глибоко політично нестабільною, з регулярними місцевими зіткненнями між урядовими силами та регіональними воєначальниками. Особливо небезпечні регіони саме ті, де видобувають кобальт.

Більше того, саме виробництво цієї сировини є гуманітарним скандалом: із близько 250 тис. шахтарів, що її добувають, аж 40 тисяч – діти. Більшість людей має можливість переконатися в цьому, наприклад, переглядаючи меми, створені противниками енергетичної трансформації, в яких розгніване обличчя Ґрети Тунберґ сусідить з розмитими фігурами брудних десятирічних дітей, що несуть ноші з видобутком.

Чи всі ці фотографії насправді походять із Конго, залишається сумнівним, але наймання десятирічних дітей для виснажливої роботи не викликає сумнівів. Це пояснюється, в тому числі, демографією самого Конго: аж 46% населення країни молодше 14 років.

Але йдеться не лише про скандал із працевлаштуванням 10-річних на шахтах. Експерти вже прогнозують, що незабаром світових запасів кобальту виявиться недостатньо для задоволення попиту. Згідно зі статтею Battery technology and recycling alone will not save the electric mobility transition from future cobalt shortages (Самі по собі технології акумуляторів і переробка не врятують електричної мобільності від майбутнього дефіциту кобальту), опублікованою в 2022 році в науковому журналі «Nature», у 2028-2033 роках світова економіка буде стикається з кобальтовою кризою. Її розмір може бути різним, але виглядає на те, що напевно буде диспропорція між попитом і пропозицією цієї сировини. Автори статті зазначають, що навіть переробка кобальту та виробництво cobalt-free (безкобальтових) акумуляторів не допоможуть уникнути кризи (хоча вони, звичайно, можуть її мінімізувати).

Спокою не буде

Іншими словами, світ після декарбонізації, про яку багато мріяли, може не бути вільним від сильної та небезпечної залежності від імпорту. І все ж перераховані вище фактори ризику – лише верхівка айсберга. Економічні та політичні стратегії також повинні враховувати такі фактори, як контроль над шахтами, де видобувають ключову сировину. Все частіше і шахти, і регіони, в яких вони розташовані, стають об’єктом економічної експансії таких країн, як Китай чи Росія. Викликом буде прагнення політиків створити нові конкурентні переваги на основі та за допомогою кліматичної політики: у Польщі іноді предметом дебатів і політичних ігор є пакет ЄС «Fit for 55» (Відповідність 55), а американська IRA значною мірою згадується рідше.

Звичайно, неминучою буде гонка за унікальними родовищами, розташованими в політично нестабільних країнах. При цьому йдеться не лише про віддалені географічно (хоча це все менш важливо в умовах сучасної глобалізації) країни Центральної Африки, а й про, наприклад, Сербію.

Це, у свою чергу, означає, що кліматична трансформація означає також жорстоку економічну гру, незалежно від того, що в очах її ентузіастів вона спрямована лише на захист атмосфери, а набагато ширша група бачить у ній можливість модернізувати та покращити енергетичний сектор. І вже сьогодні відомо, що керуватиметься тими ж правилами, які десятиліттями контролювали ринки вугілля, нафти та газу.

– Якуб Вєх
– переклала Аліна Возіян

TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори

Автор є головним редактором порталу Energetyka24.pl. Був стипендіатом James S. Denton’s Transatlantic Fellowship. Окрім збірки розмов із творцями Незалежної студентської асоціації «Niezależni w czasach niewoli» (Незалежні в часи рабства), видав дві книги про енергетичну трансформацію та сучасні економічні зміни: «Energiewende: nowe niemieckie imperium» (Energiewende: нова німецька імперія, 2019) та «Globalne ocieplenie: podręcznik dla Zielonej Prawicy» (Глобальне потепління: підручник для Зеленої правиці, 2020), відзначений на конкурсі фонду Identitas як «перша робота такого роду, створена на схід від річки Одер».

Фото автора: PAP/Tomasz Gzell