«Селянин-робітник і удаво-гремуча змія / З небуття піднімається хвиль, / Бачить свою маму і тата, та жінку/ І вирушає, рушає на бал», – співала Мариля Родович на слова Аґнєшки Осецької. І справді, селянин-робітник вирушав, може, не на бал, але будувати польський капіталізм.

Бо до капіталізму Польщу привів не Лєшек Бальцерович, а селяни-робітники. Люди, яких ігнорували в Польській Народній Республіці (далі – ПНР) і забули в Республіці Польща. Але вони продовжують існувати й дуже добре собі радять в кожній економіці, тепер уже капіталістичній. Це «мобільні працівники», про яких так мріють польські економічні ліберали, які здатні чудово адаптуватися до мінливих ринкових умов. Саме вони, а не бізнесмени, які змінили «білі шкарпетки» часів Бальцеровича на «білі комірці» часів всемогутніх корпорацій.

За п'ятнадцять четверта рушає автобус...

У культовій польській комедії Станіслава Бареї «Що ти зробиш, коли мене зловиш?» (пол. „Co mi zrobisz jak mnie złapiesz”) Юзеф Нальберчак, який грає селянина-робітника, розповідає про свій розпорядок дня: «Я то, шановний, маю дуже добрий доїзд. Прокидаюся вранці за п'ятнадцять третя. Влітку вже світає. За п'ятнадцять третя я то вже поголений, тому що голюся ввечері. Снідаю під час вечері. Просто встаю і виходжу». «Але ж мусить ще, пан, вдягтися», – додає співрозмовник. «У пальто, коли йде дощ, – продовжує селянин-робітник Нальберчак. – А є сенс роздягатися після сніданку? До автостанції маю п'ять кілометрів. За п'ятнадцять четверта рушає автобус». «І, пан, встигає? – запитує слухач цього розумування. «Ні, але мені все одно добре, тому що автобус переповнений і не зупиняється. Іду одну зупинку до молочарні. Це година. Потім мене швидко везуть до Шиманова. Молоко, знаєш, має експрес перевезення, інакше зсідає. У Шиманові я виходжу, допомагаю знести банки та сідаю на електричку. На Охоті [назва одного з мікрорайонів Варшави – прим. перекл.] пересідаю на другу електричку до стадіону, а звідти – вже як по маслу: автобус 119, пересідаю на 13 трамвай, потім на 345 автобус і я вдома, тобто на роботі. А це за п’ятнадцять сьома! Тож у мене ще є чверть години. Їм обід в буфеті, потім мені не потрібно на довше затримуватися, щоб поїсти, просто виходжу додому. І найпізніше 22:50 вже вдома. Голюся. Снідаю і лягаю спати».

Цей уривок з фільму – один з небагатьох і, безумовно, один з найкращих описів життя селянина-робітника за часів комунізму. Зазвичай цю категорію висміювали. Вона була живим доказом того, що індустріалізація – така важлива для економічної реальності розвиненого соціалізму – зупинилася на півдорозі й не може зрушитися з місця. Ні вперед, ні назад. Робітник сільського походження був гібридом системи, зневаженим і висміяним. У пропаганді їх зазвичай показували п'яними та безпринципними, вічно брудними й занедбаними. Офіційно їх називали робітниками, які працюють за сумісництвом, і з ними волею-неволею доводилося рахуватися. На зламі 1960–1970-х років у Польщі налічувалося майже 6 мільйонів селян-робітників. На багатьох промислових підприємствах вони становили переважну більшість, особливо коли ці підприємства знаходилися в раніше аграрних районах. Статистика в ПНР стверджувала, що найбільше їх налічувалося на півдні Польщі. Але правда полягає в тому, що вони були просто скрізь.

     Підписуйтесь на наш фейсбук   
  Селяни-робітники з'явилися після Другої світової війни. Основною причиною появи цієї професійної групи вважається розвиток промисловості та зростаюча урбанізація міст, яка зупинилася на початку 1960-х років. Не маючи можливості знайти житло в містах, працівники, які мали невеликі господарства в сільській місцевості, були змушені добиратися на роботу.

Без них неможливо уявити 1980-ті

Слід пам'ятати, що після війни, яка спустошила країну гуманітарно та економічно, після зміни кордонів і зумовлених цим депортацій населення, Польща належала до ґрона дуже бідних країн. Низький рівень життя був особливо помітний у сільській місцевості. Лише сьогодні рівень життя мешканців міст і сіл, здається, вирівнюється. У той час місто давало надію на краще життя, на квартиру зі зручностями. Але соціалістична економіка не могла та й не вміла дати цих надій. Кількість робочих місць у містах значно перевищувала кількість доступного житла.

Певна модель робітників сільського походження зароджувалася вже наприкінці ХІХ століття, коли освічені промисловці, інтелігенція, а згодом і профспілкові діячі створювали сучасні приміські робітничі житлові райони з невеликими земельними ділянками та можливістю ведення власного господарства. Це мало стати відповіддю на автоматизацію, суворі умови та дегуманізацію праці. Однак соціалістична модель селянина-робітника була явищем, яке утворилося спонтанно, всупереч волі економічних менеджерів. Це було щось незаплановане в плановій економіці.

Сьогодні важко визначити, який відсоток становили селяни-робітники під час страйків у серпні 1980 року. Безсумнівно, без них протест також був би неможливий, оскільки, крім тих, хто доїздив на роботу, значну групу становили й ті, хто жив у робітничих готелях і гуртожитках (які орендувалися великими підприємствами). Більшість з них працювали та жили у важких умовах. Незалежно від того чи у гуртожитках, чи у готелях – вони були змушені ділити життєвий простір з іншими особами. А тому, це була одна з тих груп, яка хотіла змін на краще. Зрештою, серпень 1980 року і рух «Солідарності», який тривав аж до оголошення воєнного стану, став періодом безпрецедентного зближення різних соціальних груп в комуністичній Польщі. Села з містом, селян з робітниками та міською інтелігенцією. Практично не було жодного великого страйку в місті, який би не підтримувався селянами. Вони постачали страйкарям картоплю, капусту, моркву. Я сам, будучи студентом і членом страйкового комітету, забирав такий продовольчий набір від підваршавських фермерів в 1981 році та завозив на територію університету, сидячи на заповненій вщерть платформі, запряженій кіньми.

Криза 1980-х років змусила селян-робітників повернутися до тваринництва, оскільки за картковою системою розподілу м'яса селяни, які мали понад пів гектара землі, були позбавлені талонів. Саме селяни-робітники становили сполучну ланку між селом і містом протягом десятиліть існування комуністичної Польщі. Часто якраз завдяки їм свіжа та затребувана сільськогосподарська продукція, особливо м'ясо та продукти його переробки, потрапляла до міського населення. У зворотному напрямку йшли продукти, недоступні в сільській місцевості. Мийні засоби, одяг, предмети домашнього вжитку та «елітні» харчові продукти. Під час нескінченних криз саме селян-робітників звинувачували у скуповуванні дефіцитних товарів у магазинах.

Самооборона – новий середній клас

«Ще наприкінці 1980-х років Лешек Рудницький і Генрик Вознічка писали про селян-робітників, що це стале явище і "в жодному разі не можна розглядати його як тимчасове", – стверджував професор Єжи Кохановський. – Економічна трансформація після 1989 року лише підтвердила цю тезу. На збанкрутілих, неконкурентоспроможних заводах першими звільняли саме селян-робітників, які зникли у своїй "комуністичній" формі. Термін, однак, залишився, і немає жодних підстав, щоб про нього забути».

За цією концепцією, термін «селянин-робітник» мав би відноситися лише до часів комуністичної Польщі. Існує також думка, що промисловий занепад, пов'язаний з реформою Бальцеровича, призвів до зникнення робітників селянського походження. Але це не так. Від самого початку впровадження цих реформ з'являлися нові групи осіб, які працювали за сумісництвом. У 1990-х роках міліціонери підпрацьовували охоронцями, зрештою так само як і пенсіонери, а ті, хто міг, займалися різними видами торгівлі. Багато хто спробував себе в ролі страхових агентів або прямих продавців. Більшість поляків були змушені «крутитися», щоб вижити, і так воно й залишилося. Багато хто змушений жити подібно до селян-робітників.

Вже майже двадцять років професор Павел Шпєвак говорить, що Анджей Леппер з його «Самоброною» є представником нового польського середнього класу, а не того середнього класу, який мав на увазі професор Броніслав Ґеремек. Кілька років тому польський співак у стилі регі Паблопаво в одному зі своїх інтерв'ю додав: «Більшість нашого середнього класу знаходиться на відстані двох кредитних платежів від бездомності». Своєю чергою, один з моїх приятелів стверджує: «На початку дев'яностих ми дуже раділи, що велика промисловість занепадає. Ці жахливі та неефективні промислові заводи. І говорили, що сучасна економіка полягає в тому, щоб перемістити людей з промисловості у сферу послуг. Тільки ніхто не очікував, що єдиним шансом на роботу у сфері послуг буде сидіти "на інфолінії" в телемаркетингу. Власне це і є наші "білі комірці"».

Село досі сприймається як зона соціальної відсталості. Ця думка зазвичай стосується тих регіонів країни, де збереглися традиційні соціальні зв'язки. На противагу їм виступають великі міста, які символізують прогресивність, світськість, що нині визначається модним терміном «європейськість». Це не змінює того факту, що переважна більшість поляків має міцне сільське коріння, а модні терміни та, перш за все, видавання бажаного за дійсне не має жодного наукового підгрунтя.

Ізабелла Букраба-Рильська у своїй дуже цікавій праці «Сільська культура – локальний, національний, глобальний контекст» звернула увагу на сучасну живучість певної «кріпосницької душі». «Можна навіть стверджувати, – писала дослідниця, – що типові ознаки "кріпосницької душі" скоріше проявляються у ХХІ столітті серед польських євродепутатів, яких Жан-Клод Юнкер вітав у характерний спосіб: енергійним поплескуванням по щоці або ляпасом по лобі долонею. Показово, що жоден з політиків, які сміялися від вуха до вуха, так і не відповів взаємністю, що лише підтверджує асиметричність відносин і протекціоністський менталітет чиновників ЄС. Таким чином, не обов'язково в селі, як колись давно, але сьогодні й в брюссельських салонах "комплекси кріпосницької душі проявляються в дурнувато-провінційних головах"».

Попри всі зміни ролей та видів діяльності, образ селянина-робітника, створений засобами масової інформації у минулому, особливо пресою, надалі залишається в колективній пам'яті. Ледар, п'яниця, брудна людина і той, на кого взагалі не можна покластися. Цей стійкий стереотип цементував уявну вищість багатьох: «Подивіться, я досяг успіху, у мене є квартира і робота в місті, а цей далі доїздить на роботу зі своєї діри».

Символом урбанізації села є... фура

Згадана вище Ізабелла Букраба-Рильська стверджує, що з 1960-х років мірилом урбанізованої моделі культури на селі був трактор. «Там, де тракторів ставало дедалі більше, з'являлися й інші елементи, що символізували сучасний урбаністичний спосіб життя та характерну для нього культуру. З іншого боку, в місцевостях, де все ще в основному використовували коней, переважало традиційне селянське господарство з притаманними йому культурними особливостями», – писала Букраба-Рильська.

Якщо трактор був ознакою достатку, то ознакою мобільності були мотоцикл і велосипед. Особливо в 1960-х роках сільські жителі їздили до міста на мотоциклах. Це, безсумнівно, був один з найважливіших транспортних засобів, який допомагав налагодити комунікацію між погано сполученими районами та місцем роботи. Десятиліття потому в Польщі, до того часу одному з найбільших виробників мотоциклів у світі, їх виробництво занепало, що, безсумнівно, вплинуло на якість життя селян-робітників. Вся сільська місцевість їздила на велосипедах, що, своєю чергою, сприяло великим успіхам польського велоспорту.

Сьогодні символом урбанізації села є фура. Переважна більшість польських водіїв вантажівок це сучасні селяни-робітники. Є села, де майже перед кожним будинком стоїть величезна вантажівка. Ті, хто не їздить по світу, працюють у Польщі, доставляючи товари для великих торговельних мереж.

Перетворення селян-робітників на селян-перевізників припадає на середину 1990-х років. Постраждале від трансформації сільське населення шукало способи заробити на життя. Воно повністю або частково втратило можливість працювати в місті. У його розпорядженні була техніка, адже майже кожне господарство мало майстерню, та навички користування цими інструментами. Вони також мали де паркувати свої вантажівки й вміли керувати великою технікою. Селяни-робітники раптом стали однією з рушійних сил польської економіки, і то більшою мірою, ніж міфічні «білі комірці». Парадокс трансформації полягає саме в тому, що те, що мало гальмувати прогрес, стало його рушієм. Не перебільшений фондовий ринок і сектор фінансових послуг, не промисловість, яка все одно практично зникла після ліквідації великих заводів і пов'язаних з ними дослідницьких центрів, а сільське господарство та агропродовольчі послуги. Польща у 1990-х знову сталася сільськогосподарською країною.

Водії фур скористалися тим, що не змогли використати політики та економісти, а саме географічним розташуванням Польщі. Як сказав мені селянин і водій вантажівки, якого я одного разу запитав, чому він обрав такий спосіб утримувати себе і свою родину: «Нічого не можу вдіяти, Польща – це транзитна країна». Варто зазначити, що коли польські водії вантажівок починали займатися цим бізнесом, дороги в країні були в трагічному стані. Лише зараз дорожня інфраструктура починає виходити на досить пристойний рівень. Але наші далекобійники об'їхали всю Європу в усіх можливих напрямках.

Місто-селяни, або нова роль села

Все це також мало вплив на образ сучасного польського села. З'явилися нові типи сільських поселень, які, крім традиційно сільськогосподарських і рекреаційних, тепер є «спальними селами», розташованими поблизу найбільших регіональних центрів, великих міст з потужною економічною базою. Мешканці не відмовляються від роботи в містах, навпаки, шукають її там. При цьому отримують дешевше і краще житло – будинок з земельною ділянкою. Такі села дедалі більше нагадують маленькі містечка, оскільки разом зі стилем життя з'являється відповідна інфраструктура та сфера послуг. Експерти називають це «реалізацією циркулярної міграції». Можна сказати, що сучасна версія селянина-робітника – це зворотний бік медалі часів комунізму. Але як тоді, так і сьогодні на такий спосіб життя вирішальний вплив мають економічні чинники. Люди прагнуть жити у комфортних умовах в межах своїх можливостей.

З'явилися також села з більш розбудованою інфраструктурою, де різноманітні підприємства орієнтуються на клієнтів із сусіднього міста. У таких селах розташовані підприємства та торгові мережі, до яких, у свою чергу, їздять на роботу міські жителі, тож виникає зворотний напрямок пошуку роботи. Це вже не неоселяни-робітники, а місто-селяни. У селах з'явилися послуги, про які у таких місцях раніше й не мріяли. Зараз можна відкрити будь-який вид бізнесу, і це нікого не дивує, хоча ще десять-двадцять років тому воно вважалося б немісцевою атракцією. Сьогодні для села стало нормою, коли від 5 до 10 відсотків людей заробляють на прожиття виключно несільськогосподарською діяльністю, хоча є багато сіл, де більша частина зайнята в інших галузях економіки. До них належать медичні, перукарські та косметичні послуги, догляд за зеленими насадженнями та загалом садівництвом, охорона тощо.

«У 1990-х та подальших роках основні напрямки економічної міграції докорінно трансформувалися. Робітники сільського походження практично зникли», – пишуть Аґнєшка Бекла та Станіслав Чая у своїй праці «Квазіурбанізація сільської місцевості (на прикладі Нижньої Сілезії)». – Значно зросла еміграція до інших країн ЄС, а також з'явилося нове явище – міграція мешканців міст до сільської місцевості, що є важливою формою прояву явища квазіурбанізації».

Мобільність «лімітників»

В архівах Польського телебачення зберігається фільм початку 1990-х років, в якому російський гіпнотизер Анатолій Кашпіровський йде Маршалковською вулицею повз універмаги «Centrum». Одна з найважливіших варшавських магістралей перетворилася на величезну чергу кіосків, вуличних страганів та бартерної торгівлі. Той, хто не пам'ятає тих часів, може мати труднощі з впізнаванням цієї частини Варшави. Камера цього не зафіксувала, але я пам'ятаю, що на входах до магазинів регулярно сиділи люди, які просили милостиню і заохочували людей давати пожертви, показуючи обрубки рук або ніг. Поблизу готелю «Форум» (тепер «Новотель Варшава Центр») у кіоску стояв невисокий, мініатюрний чоловік. Він торгував бюстгальтерами великих розмірів. Жінки міряли бюстгальтери просто на вулиці, а він давав їм кваліфіковані поради. У нього була друга робота, а тут він просто працював за сумісництвом.

Трансформація змусила всіх до мобільності. Хто не був селянином-робітником, той ним став, бо яка різниця між робітником, що проїхав пів Польщі в пошуках роботи, і селянином-робітником? Їхнім символом став термін, який багато хто вважає принизливим, – «лімітник». Але саме вони творять сучасну економіку Польщі. Вони мандрують по всій країні в різних напрямках у пошуках кращих умов життя та заробітку.

Звичайно, така мобільність в довгостроковій перспективі може мати негативні наслідки. Особливо, коли це зачіпає сімейне життя. Дослідники поки що досить неохоче аналізують цю проблему. Можливо, для них деякі з досліджуваних «суб'єктів» також занадто мобільні. Але сучасний спосіб життя значної частини поляків, які різними способами доїздять на роботу, навіть не відображений у масовій культурі. Шкода, адже це цікаві зміни в наших звичаях, які матимуть вплив на майбутні покоління. Тому вони заслуговують на більшу увагу.

Протягом перших тижнів пандемії найбільш динамічні, мобільні регіони були найбільш помітними на карті захворюваності. Це Мазовія (точніше Варшава), Сілезія та Краків з Малопольщею. Менш мобільними були Помор'я та Тримісто. Ми дуже мобільне і еластичне суспільство. Це, безсумнівно, призвело до того, що Польща відносно добре справлялася з кризами, що змінювали одна одну. У цій моделі ми більше нагадуємо селянина-робітника, ніж біржового маклера.

Зрештою, сучасна міська культура в Польщі так чи інакше зазнала впливу села. Ми не повинні соромитися свого коріння, а, на жаль, в минулому так бувало. Сьогодні ми переживаємо черговий етап цієї культурної трансформації, а нарешті навіть візуальні відмінності між селом і містом стираються. Тридцять років тому за одягом можна було сказати, звідки людина походить. Сьогодні й ті, й інші купують однакові речі в одних і тих же магазинах, причому сільські жителі частіше роблять це через інтернет.

«Досвід двох десятиліть трансформації дозволяє припустити, що зникнення традиційних селянських господарств і селянської верстви як такої було неминучим. Тим часом цей процес набув досить несподіваного напрямку: з одного боку, відбулася прогресуюча «деіндигенізація» частини господарств і еволюція до фермерсько-промислового сільського господарства, а з іншого – депезантизація (обезземелення) села», – пише професор Цецилія Лещинська у своїй праці «Про селянський етос та його значення в сучасній Польщі». – «Селянське господарство, що "виживало", мало обмежені контакти з ринком, існувало за рахунок несільськогосподарських доходів, включаючи соціальні виплати. Вкотре в історії селянського агрогосподарства проявилися адаптаційна гнучкість і прагматизм. У складні періоди найбільш прийнятною була стратегія пристосування і виживання, продиктована, з одного боку, обережністю, а з іншого – недовірою до зовнішнього світу, який частіше був ворожим, ніж дружнім».

Найбільшим умінням селян-робітників, окрім мобільності, виявилося вміння постійно пристосовуватися до економічної дійсності, до постійно мінливих умов. Ця ринкова гнучкість. Особливо у світі, який вважає, що фахівці більше не потрібні. А виявляється, що люди типу сучасних селян-робітників повинні володіти різними навичками, які можновладці ігнорують, наприклад, умінням ремонтувати сантехніку. Тому я думаю, що майбутнє за селянами-робітниками.

– Ґжеґож Сєчковський

 TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори

– Переклав Юрій Ткачук