Пандемія призвела до того, що протягом трьох років ми не відвідували Берлін, який був ціллю наших довгих і коротких поїздок протягом більш ніж двох десятиліть. Ми винайняли студію в Мітте, для того, щоб бути в близькості до всього. Ми прагнули гуляти, ходити на виставки та спостерігати за змінами, які відбулися в місті.

Перше враження: знову краще, зручніше, все ще більше зорієнтовано для людей. І красивіше – весняна зелень завжди налаштовує на оптимістичний лад і додає місту чарівності. З позитивного – від білбордів не залишилося й сліду. Зникла набридлива й нахабна широкоформатна реклама, прокляття наших міст, зокрема й Варшави, яка робить польську столицю схожою на провінційне передмістя, не кажучи вже про її жахливе спотворення.

Я б сказала неправду, якби похвалила естетику маршруту з аеропорту Бранденбург (що нарешті був відкритий в листопаді 2020 року) до середмістя. Автобан A113, облаштований звукоізоляційними панелями, насправді настільки нудний, що тільки сила волі не дає заснути. Особливо, коли їдеш, а на вулиці мряка.

У людському масштабі

Проте в центрі, тобто в районі Мітте, неможливо нудьгувати. Будівля за будівлею зараз ревіталізується. Ремонти відбуваються за вуличними завісами, що приховують риштування. Вони не надто красиві, однак непомітні. Що важливо: між старими будинками постають нові, які хоч і спроєктовані відповідно до сучасної моди, але не контрастують з оригінальним ансамблем мегаполіса.

Марно тут шукати незаконних або шахраюватих забудовників та всього нашого польського кошмару. Там якось вдалося зберегти урбаністичний порядок, незважаючи на складне зшивання посткомуністичних районів із частинами, що належали раніше Заходу. Тут ніхто не будує кошмарних «скляних будинків», що дегуманізують людей, і де від тротуару до неба кубляться корпорації, не залишаючи й сліду від соціального життя.

У Берліні дбають про збереження людського виміру, особливо в комерційних і житлових районах. На перших поверхах будинків вирує життя: кав’ярні, бари, ресторани, де подають страви, мабуть, з усіх кухонь світу, магазини, різноманітні заклади, що надають які завгодно послуги. Не дивно, що гості та місцеві жителі люблять прогулюватися, зупиняючись у місцях, де ціни не є надто захмарними.

Навіть там, де розташовані великі компанії та банки, будівлі зберігають свої індивідуальні риси, завдяки чому легше орієнтуватися в просторі. Вони розміщені на значній відстані одне від одного й спроєктовані таким чином, щоб не перекривати навколишню зелень. Парки (з чудовими Тіргартен і зоопарком на чолі), сквери, сади і площі для активного відпочинку – родзинки німецької столиці, на які звертають увагу.

Усе це робить життя в Берліні дуже насиченим (у вуличному плані) – незалежно від рівня доходу. А ще – жваве водне та прибережне життя: Шпрее – це річка з численними рукавами, каналами, де за гарної погоди відбувається багато цікавого. На воді є прогулянкові кораблики, галявинки, на яких можна байдикувати годинами, пішохідні доріжки для дитячих візочків, яким не загрожують швидкісні скутери чи велосипеди. Прогулянки, купання (на корабликах, а не самотужки), попивання того чи іншого напою на набережній.

Як багатьом з вас, напевно, відомо, у неділю тут не торгують, але ніхто не скаржиться, що перерва у здійсненні шопінгу загрожуватиме родинним зв’язкам. Тут культивується традиція дружніх і сімейних недільних сніданків, які відбуваються навіть до пізнього вечора, звісно, поза домом, у закладах громадського харчування з меню та зручностями, що задовольняють усі покоління. Іноді трапляється так, що деякі заклади зачиняються після недільного сніданку, хоча в інші дні тижня вони працюють допізна. Працівники також заслуговують на частинку свого недільного дня. Адже відпочинок на вихідних – одна з найсвятіших німецьких традицій.

Шопінг-туризм

Я вже похвалила Берлін – тепер настала черга того, що, на мій погляд, менш приємне. У німецькій столиці помітно поглиблення соціального розшарування. Ні, ні, не йдеться про розкол у масштабах Москви чи Делі. Тут цей процес більш стриманий та менш примітний. Точки перетину між різними групами все ще існують. Річ лише в тому, що багаті виїхали з центру. Куди ж вони переїхали? Наприклад, у Ванзее.

Мітте заполонив бідніший середній клас (досить заможний за нашими мірками, якщо порівняти зарплати та вартість життя) і туристи, які прагнуть поринути в шалений шопінг у популярних мережевих магазинах. Щоб задовольнити ці відверто не надто вишукані потреби, будується все більше торгових центрів. У них можна знайти те ж саме, що і в інших комерційних гігантах по всій Європі. Але шопінг у Берліні – це обов'язково!

     Підписуйтесь на наш фейсбук   
  Mall of Berlin розрекламований берлінський торговий центр, який називають найкрасивішим (?) на нашому континенті. Реконструйований і відкритий минулого року Arkaden, який тепер називається The Playce – ще одне царство мережевих магазинів, є улюбленим місцем для тих, хто практикує «шопінг-туризм» (саме так називається це явище). Потсдамська площа – це не єдиний «великий ринок» Берліна. Існує цілий список подібних торгових площ, де Александерплац посідає чільне місце, тоді як колись знаменитий Ку’дамм (Курфюрстендамм), синонім міського життя й шопінгу, радикально скотився вниз по ієрархії.

Це одна з причин, чому з центру зникає більше розкішних брендів або бутиків, що пропонують більш оригінальну моду. Понадто, художні галереї також виїхали з найбільш туристичних районів.

Натомість з’являється все більше магазинів на кшталт HalfPrice чи TK Max, себто, величезних залів, куди скидають мало не всі невдалі товари відомих модних брендів, які ніхто не волів купувати. Повернення їх в обіг за зниженими цінами дає надію на збут. Загалом, куди не глянь, усе більше з’являється саме мережевих кластерів. Наприклад, у комплексі, який донедавна розвивався Музеєм кіно та телебачення, який був субсидованим Sony. Зараз культуру проштовхують у торгівлю. Вже розпочато перебудову з огляду на потреби нових орендарів – популярних модних компаній та гастрономічних гігантів. Іншими словами: принади для тих, хто не є надто вибагливим.

Немає, що приховувати – центр Берліна переживає ребрендинг. Він став менш мистецьким, позбавленим шику. Втім, кого це хвилює? Якість пропозиції знижується, але товарообіг – ні.

Лекція історії

Зміни також можна побачити на Фрідріхштрассе. Вулиця названа на честь Фрідріха III Бранденбурзького, який згодом став королем Пруссії – Фрідріхом I. Одна з найпопулярніших вулиць Берліна, вона була прокладена ще в XVII столітті й має довжину 3,3 км. Ця вулиця особлива з багатьох причин, не в останню чергу через комунікації (це важлива залізнична станція й пересадка кількох ліній S та U).

Велику ділянку Фрідріхштрассе перекрили для руху транспорту. У пішохідній зоні встановили лавки, столики та місця для сидіння, поруч – знаходяться цікаві кафе. У гарну погоду вони користуються великою популярністю. Також тут є монументальний театр ревю Фрідріхштадт-Паласт (Friedrichstadt-Palast), гордість останнього десятиліття НДР; Dussmann Kulturkaufhaus, знаменитий будинок книги; постійно діюча Галерея Лафаєт (Galeries Lafayette), яку туристи відвідують і фотографують, як... як що? Ну, я не знаю, як що… Адже це не пам’ятник, врешті-решт! Може згадка про торгові центри XX століття?

Проте найбільшою туристичною цікавинкою вулиці є контрольно-пропускний пункт Чекпойнт Чарлі. На перетині Фрідріхштрассе та Ціммерштрассе в часи холодної війни знаходився (з 1961 року) найжвавіший пункт пропуску між східною та західною частинами міста, який контролювався владою НДР з одного боку та армією США, що представляла союзників, з іншого.

З 1991 року Чарлі є туристичною атракцією, про що свідчать кіоски з «комуністичним» мотлохом (завжди однаковим: значки з «малюком Леніним», фальшиві ордени та нагороди, шапки-вушанки, радянські армійські головні убори та інші гаджети широкого вжитку, що нібито покликані висміювати комуністичний режим). Ви також можете (і це круто!) отримати штамп прикордонного контролю з будь-якої зони окупації.

Ті, хто більш серйозно ставиться до історії, відвідують Музей Берлінської стіни, або ж прогулюються вздовж залишків стіни по вулиці Нідеркірхнерштрассе. Своєю чергою, цей «пам’ятник» минулого асоціюється з вічним концертом Pink Floyd «The Wall», зіграним наживо в 1990 році, у всім відомому контексті падіння стіни й системи.

Холодна війна, гарячий дизайн

Сьогодні в Берліні не залишилося й сліду від тієї емоційної лихоманки. Однак зачекайте, зачекайте! На Культурфорумі, в Музеї прикладного мистецтва (Kunstgewerbemuseum), мою увагу привернула виставка, яка певним чином нагадує про минулі ідеологічні розбіжності. Йдеться про виставку «Ретротопія» з підзаголовком «Design for socialist spaces» («Дизайн для соціалістичних просторів»), яка буде відкритою до 16 липня 2023 року.

Йдеться про обмін дизайнерською думкою між соціалістичними та західними країнами під час Холодної війни. В основному йдеться про 1960-ті та 1970-ті роки, хоча іноді хронологію самого явища розширюють до 1980-х. Однак 1960-ті були найгарячішою епохою соціальних змін у ХХ столітті, якщо не брати до уваги міжвоєнний період.

Адже, власне, ідея «ушляхетнити» життя та побут робітника або збіднілого державного службовця зародилася ще у міжвоєнні роки. Концепція гарантування людям, які не могли дозволити собі прислугу чи просторі квартири, гідні та комфортні умови існування була ідеєю-фікс деяких дизайнерів та архітекторів ще у 1920-х роках (наприклад, Баугауз). Це стосувалося всього існування, від місця проживання до способу пересування, від одягу до предметів інтер’єру. Все мало бути дешевим і сучасним, естетичним і практичним. Для того, аби праця (особливо хатня) перестала бути цілоденною каторгою, а різноманітні предмети обладнання, які полегшували цю працю, стали доступними для (майже) кожного.

В епоху холодної війни така модель мислення в дизайні та проєктуванні фактично панувала в обох ворожих таборах паралельно, хоч і з різними ідеологіями та матеріальними можливостями громадян.

Я дивилася виставку «Ретротопія» як на давно неактуальну казку. Тоді дизайнери дійсно переймалися соціальним добробутом. Принаймні, ті, кого ми досі вважаємо гуру дизайну чи архітектури.

Під таким кутом візит до «Ретротопії», звісно, не вселяє оптимізму. Від тих ідейних людей не залишилося й сліду. Щоправда, й політичні суперечки часів холодної війни вже давно не відіграють жодної ролі. Однак є й інші поділи, цього разу визначені грішми. Якісь просоціальні проєкти? Забудьте про це. Ниточки смикають мультимільйонери, неважливо з якої нації (зрештою, російські олігархи теж не втратили свого впливу, багатства чи резиденцій у Лондоні, Парижі, Нью-Йорку чи тому ж таки Берліні).

Колись Карл Маркс висунув гасло, що «релігія – це опіум для народу». Зараз надмірна купівля всіляких товарів слугує панацеєю від розчарування, перевтоми, депресії та відчуття беззмістовності життя. І Берлін, як і інші мегаполіси, є ідеальним місцем для покупок в міру дорогих, в міру приємних і в міру (або ж взагалі) потрібних речей. І центр міста теж трансформується саме з огляду на це.

Хто платить за страйк

Повернення з Берліна виявилося дорогим: у день, коли літак мав забрати нас на борт і здійснити годинну подорож до Варшави, всі авіамаршрути виявилися недоступними через страйк... німецьких працівників наземного транспорту. Нам запропонували повернення з дводенним запізненням – готель і харчування за власний кошт. Авіакомпанія умила руки: мовляв, це не їхня провина. Довелося купувати квитки на потяг, який... також «запізнився на годину» на самому виїзді. Хто відшкодує дискомфорт і затримку? Це риторичне питання.

Висновок: страйк не торкнувся корпорацій і не мав жодного видимого ефекту. Витрати лягли на плечі звичайних мандрівників, таких як ми. У певному сенсі ми компенсували збитки галузі, завдані страйком. Ось така вийшла солідарність з людьми праці.

– Моніка Малковська

 TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори

  – Переклад Оксана Усатенко

Виставка «Ретротопія» експонується в Музеї прикладного мистецтва (Kunstgewerbemuseum) у Берліні до 16 липня 2023 року.