Коли на початку звіту під назвою «Альтернативні сценарії ядерного майбутнього», створеного за фінансової підтримки уряду США, є примітка про те, що представлені в ньому погляди належать виключно авторам і не обов'язково відображають позицію Міністерства оборони та уряду США, то існує велика ймовірність того, що в ньому будуть представлені думки, які офіційні особи не бажають висловлювати публічно.

Це нова доповідь, яку опубліковано, що, напевно, не є випадковістю, 8 травня 2023 року, тобто в річницю завершення Другої світової війни, яку відзначає Захід. Її авторами є троє аналітиків з команди Проєкту щодо ядерних питань (PONI), створеного 20 років тому відомим аналітичним центром CSIS (англ. Center for Strategic and International Studies), який близько співпрацює з адміністрацією США. Інтелектуальне паливо йому давала група експертів не тільки зі Сполучених Штатів, які зі зрозумілих причин були представлені лише як «експерти».

Чи вистоїть НАТО?

Завдання, яке ставили перед собою автори доповіді, було доволі амбітним: встановити ключові фактори, які впливатимуть на гонитву ядерних озброєнь в найближче десятиліття. Оскільки потрібно було створити сценарії розвитку, то від чогось вони мали відштовхуватися: наприклад, що через 10 років Росією все ще правитиме Путін, а Китаєм – Сі, в той час, як Іран все ще не матиме власної ядерної зброї, а у світі не з'явиться жодної нової ядерної держави.

Схоже, що принаймні останнє припущення було хибним, оскільки серед спостерігачів дедалі більше шириться переконання про те, що аятоли створять власну бомбу вже за кілька місяців. Як на це реагуватимуть їхні сусіди, особливо Саудівська Аравія? Чи не захочуть вони мати те ж, що має їхній регіональний суперник? Ось у чому питання!

Також чимало сумнівів викликає припущення, що Владімір Владіміровіч так довго протримається в Кремлі, хоча, з іншого боку, з точки зору ядерної гонки, хто керуватиме бандою, що править Росією, це справа другорядна. На його фоні президент КНР Сі виглядає міцною фігурою на міжнародній арені. Щоб ускладнити ситуацію, також передбачалося, що лідери обох авторитарних держав перебуватимуть під сильним внутрішнім тиском для досягнення своїх цілей, якими в кожному випадку буде «велич» країни, що б це не означало.

Ще одне припущення, яке здається нам очевидним, але, побачивши його в друкованому вигляді, може викликати сіпання ока у східноєвропейських читачів, полягає в тому, що «Північноатлантичний пакт надалі існуватиме». Як і існуватимуть альянси Америки з країнами Південно-Східної Азії.

Отже, є багато припущень, і всі вони є дискусійними, але американські аналітики не ставили собі за мету гратися в передбачення майбутнього, а просто хотіли визначити, що їхній уряд повинен зробити, щоб ризик конфлікту із застосуванням ядерної зброї був якомога нижчим. Тому вони зробили припущення, які були досить консервативними й досить несприятливими. І, мабуть, небезпідставно.

Скільки кожен має боєголовок?

Фундаментальним спостереженням, яке формує бачення процесів у наступному десятилітті, є те, що Китай перейде в категорію великих ядерних держав. Як за кількістю боєголовок, так і за різноманітністю та можливостями засобів їх передачі. Адже який сенс в тому, щоб мати навіть найбільші ядерні боєзаряди, якщо ти не здатний досить швидко та ефективно доставити їх на місце, а також заздалегідь визначити, яку саме ціль необхідно вразити.

Справжня ядерна держава повинна мати цілу систему: від розпізнавання загрози до надійної передачі наказів, щоб рішення неспотворено передавалося солдатам, які його виконують, аж по ракету, яка здатна знищити вказану ціль. Китай має все це, і єдина річ, яка відрізняє його від США та Росії, так це розмір його арсеналу.

Скільки саме боєголовок зараз має Китай? Ніхто не в змозі відповісти на це питання, окрім, звісно, штабістів Китайської народної армії, які, втім, не звикли ділитися такою інформацією зі сторонніми. Власне кажучи, жодна армія у світі не розголошує до кінця таку інформацію.

Нещодавно на сайті аналітичного центру CSIS, який зробив звіт, було опубліковано дослідження підготовлене колишнім керівником його стратегічного відділу Ентоні Кордесманом, в якому зібрана актуальна інформація про арсенали всіх країн, що офіційно і неофіційно володіють ядерною зброєю. Звіт ґрунтувався на даних з різних джерел, і ці дані іноді досить суттєво відрізнялися один від одного.

Щодо Китаю, то вважається, що він має не більше 410, але й не менше 350 боєголовок. На особливу увагу заслуговує сильне прискорення робіт із продукції нових: лише за перші два роки пандемії, тобто у 2020–2021 роках, їх мали виготовити аж 118. Міністерство оборони США прогнозує, що, працюючи такими темпами, китайці до 2035 року матимуть понад 1500 боєголовок. Тоді вони опиняться на одному рівні зі США та Росією, які мають значно більше боєголовок, але на озброєнні в активному стані мають близько 1670 кожна.

Таким чином, у найближчому десятилітті матимемо справу із трьома великими таборами, які володітимуть ядерним арсеналом. Це будуть демократичні держави, тобто Сполучені Штати, Франція і Великобританія, з 1670, 290 і 225 боєголовками відповідно, Росія з 1674 боєголовками та Китай, який інтенсивно нарощуватиме їх кількість, щоб досягти паритету до кінця цього періоду, що жодним чином не означатиме, що ще до цього він вже не буде небезпечним супротивником.

Зрозуміло, що перевага демократичного табору над кожним з недемократичних супротивників є суто теоретичною, як і перевага недемократичного табору в цілому над Заходом. Натомість варто процитувати слова Кордесмана про те, що для США «будь-який конфлікт лише з Росією чи Китаєм зробить неконфліктну наддержаву де-факто переможцем у глобальному ядерному протистоянні». Змушує замислитися, чи не так?

Ядерне майбутнє

Що ж формуватиме «ядерне майбутнє»? Група експертів, зібрана аналітиками CSIS, визначила 11 тенденцій, які вони розділили на три основні групи. Перша пов'язана з можливостями впливу в найширшому сенсі: від збільшення кількості та різноманітності видів зброї, до речі, не лише ядерної, підвищення її точності до посилення впливу широкодоступних джерел інформації, в тому числі соціальних мереж, які можуть бути використані для поширення дезінформації. Таким чином, ядерне протистояння не буде чимось відірваним, зведеним до простого підрахунку кілотонн і радіусу дії ракет. Не менш важливими будуть можливі соціальні заворушення, спричинені розміщеною в Інтернеті неправдивою інформацією.

Друга група тенденцій об'єднана під загальною назвою «довіра» і по суті стосується стійкості союзницької співпраці до різних зовнішніх і внутрішніх чинників. Йдеться про політичну та військову співпрацю, серед іншого, у сфері продажу класичних озброєнь і боєприпасів, а також у сфері розміщення стратегічних активів США, а саме ядерної зброї, таким чином, щоб виправдати очікування союзників. Це відбуватиметься в умовах серйозного організаційного стресу і може супроводжуватися, використовуючи формулювання зі звіту, «посиленою риторикою».

Нарешті, чинники, вказані як питання комунікації, проте мають іншу природу, ніж дезінформація, про яку йшлося вище. Варто процитувати дослівно: «Хибні та незрозумілі повідомлення, спричинені безперервними численними хаотичними повідомленнями як від союзників, так і від супротивників через різноманітні приватні та державні канали. Зростання ядерних погроз і шантажу, в тому числі під час криз».

Справа моральності

Окремо варто зазначити, що це сфера, де існує дуже сильна спокуса застосування механізмів штучного інтелекту, що може призвести до прийняття рішень, заснованих на дії алгоритмів, тобто, можливо, точних, але таких, що не походять від людини, а тому не підлягають контролю, пов'язаному з дотриманням принципу відповідальності.

Люди, безумовно, міркують повільніше, ніж алгоритми, але вони мають здатність обмірковувати наслідки своїх дій, яка іноді є ірраціональною, але в кінцевому підсумку цінною. Станіслав Лем в одному зі своїх оповідань писав про «моральність», яка перемогла інтелектуальну точність автоматів.

     Підписуйтесь на наш фейсбук   
  Страх перед прийняттям військових рішень на основі пропозицій штучного інтелекту нещодавно знайшов своє вираження в академічній книзі, автор якої описав, серед іншого, гіпотетичну ситуацію американо-китайського ядерного конфлікту, спричинену тим, що обидві сторони довірили прийняття рішень алгоритмам, а також роботу керованих ШІ ботів, які створювали та поширювали неправдиву інформацію, в тому числі й типу «deepfake». Хто зна, можливо, її автор, Джеймс Джонсон з Абердинського університету, входив до складу експертної групи, яка працювала над створенням звіту CSIS, оскільки в ній відображено ситуацію, змодельовану у звіті, який я маю перед очима.

Американські військові поки що не планують впроваджувати штучний інтелект у бойові операції. На початку цього року заступник директора відомого агентства DARPA, яке займається впровадженням військових інновацій, мабуть, що добре відоме своїм внеском в створення мережі Інтернет, Метт Турек заявив, що в агентстві були дуже вражені можливостями ШІ, але він «все ще не демонструє того рівня оперативної впевненості, щоб йому можна було довірити прийняття рішень, які впливатимуть на життя і долі людства».

Невідомо, чи цю думку поділяють військові в Китаї та Росії, не кажучи вже про Північну Корею, Індію чи Ізраїль. Однак, оскільки автори звіту CSIS ані словом не згадали використання штучного інтелекту для прийняття рішень у ядерних питаннях серед реальних загроз, що виникають, то, можливо, вже вдалося розробити принципи використання його потужностей та здатностей миттєво оцінювати ситуацію, а також убезпечити себе від поспішності цієї оцінки. Але мені нелегко це уявити.

Санкції та осуд

Я не збираюся детально обговорювати сценарії розвитку подій, які запропонували американські експерти на основі аналізу виявлених ними тенденцій. Важливим у кожному з них є те, що вирішуватимуть не ядерні технології, а люди. І не обов'язково ті, хто керує ядерними державами, як ми звикли собі уявляти. А й ті, кому ця зброя загрожуватиме і хто захоче її мати для захисту своєї країни.

Адже в XXI столітті це не так вже й складно. Технології відомі, і є багато країн по той чи інший бік барикад, які готові надати їх за гроші або вплив. Єдиним серйозним бар'єром є міжнародний осуд і можливі санкції, які обмежують технологічні можливості.

Однак протягом останніх років санкції серйозно девальвували, їх вплив зменшується. Вони розглядаються не як легітимна відповідь міжнародної спільноти на поведінку держави-ізгоя, а скоріше як інструмент політичної війни. Навіть таке, здавалося б, очевидне питання запровадження санкцій проти Росії як агресора у війні з Україною, низка країн визнає політично вмотивованим рішенням Заходу, а такі економічні гіганти, як Китай чи Індія, їх просто ігнорують. Таким чином, країна, яка бажає отримати ядерну бомбу, могла б – залежно від політичної кон’юнктури – розраховувати на економічну підтримку низки країн.

На противагу цьому, міжнародний осуд, який легше отримати, як ще раз доводить приклад засудження Росії в ООН, можна буде легко злагодити, коли ядерна зброя почне поширюватися та країни, яким загрожують їхні сусіди, почнуть використовувати аргумент, що вони повинні мати її, щоб захистити себе від неминучої загрози. Такий аргумент з'явиться, наприклад, у Саудівської Аравії, коли Іран нарешті оголосить, що створив власну ядерну зброю.

Цього ж аргументу, de facto, нещодавно використала Південна Корея, якій погрожує режим на півночі. У країні почалися серйозні дискусії щодо питання здобуття цієї зброї, а опитування громадської думки показало, що 70% корейців хотіли б, щоб їхня країна мала ядерну зброю. США були змушені надати Сеулу серйозні й розширені гарантії безпеки, про що оголосили наприкінці квітня 2023 року під час візиту президента Юн Сок Йоля до Білого дому.

Натомість Корея пообіцяла відмовитися від можливого наміру виробляти ядерну зброю, але не виключено, що це питання повернеться знову, оскільки Північна Корея стає не лише регіональною, а й глобальною загрозою. Володіння нею міжконтинентальними ракетами означає, що Вашингтон, надаючи гарантії південнокорейцям, повинен рахуватися з можливою атакою на свою територію, і тоді американцям буде набагато складніше пояснити, який сенс захищати країну в Південно-Східній Азії, коли відплата може досягти Лос-Анджелеса.

Європа та Азія повинні розуміти один одного

Висновки групи експертів, яка підготувала звіт CSIS, вказують на те, що хороша співпраця між членами Альянсу буде головним рушієм мирного і контрольованого розвитку подій у наступному десятиріччі. Що означає «добра»? Така, за якої, з одного боку, американський гегемон позбудеться своєї тенденції ставитися до союзників зверхньо (про що відверто вказано у звіті), а з іншого боку, союзники з Європи та Азії визнають, що вони не конкурують один з одним, і будуть співпрацювати. Ідея полягає в тому, щоб уникнути ситуації, в якій європейські (і натівські) союзники США з тривогою спостерігатимуть за зміщенням стратегічного фокуса Вашингтона на конкуренцію з Китаєм і вимагатимуть захисту від Росії.

З іншого боку, азійські союзники (та Австралія), які пов'язані з Америкою набагато слабшими альянсами, ніж НАТО, можуть відчувати занепокоєння з приводу її зобов'язань щодо захисту Європи й захотіти мати власні інструменти стримування, якими є ядерна зброя. Тоді договір про її нерозповсюдження стане мертвим документом і одного ранку ми прокинемося у світі, де ядерна зброя буде так само поширена, як і звичайне озброєння. Ймовірність її застосування також незмірно зросте, а тому можна сказати, що це лише питання часу.

Серед ознак, що вказують на це, у звіті згадується збільшення озброєнь, у тому числі неядерних, зростання очікувань щодо приєднання до програми спільного використання ядерної зброї, розбіжності між союзниками та «загальна відсутність координації щодо стратегічних пріоритетів», а також збільшення вимог союзників щодо консультацій і гарантій з боку Альянсу.

Не можна не зауважити, що з багатьма з цих факторів маємо справу вже сьогодні. Нарощування озброєнь – це факт, наприклад у Польщі, але не тільки зростають очікування щодо участі в програмі спільного використання ядерної зброї, Південна Корея отримала додаткові ядерні гарантії, завуальовано поставивши питання про розвиток власної ядерної програми, на порядку денному стоїть питання України, яка очікує гарантій безпеки проти російської агресії, на випадок застосування останньою ядерної зброї, а що стосується «стратегічних пріоритетів», то позиції європейських При цьому необхідність досягнення порозуміння між союзниками стосується як співпраці Азії, якій загрожує Китай, і Європи, якій загрожує Росія, так і самого усвідомлення того, що така співпраця необхідна. Чи ми, щиро поклавши руку на серце, можемо сказати, що будучи європейцями, відчуваємо солідарність з громадянами азійських країн у сфері безпеки? Чи замислюємося ми коли-небудь над цим?

З іншого боку, в Європі, хоча війна в Україні тимчасово послабила суперечку про те, як забезпечити безпеку континенту, вже видно, що вона починає пожвавлюватися. У цьому контексті військове зближення Польщі з Південною Кореєю видається вигідним, тоді як французькі та німецькі ідеї побудови «стратегічної автономії» стосовно Китаю та Америки або в якості балансуючого фактору повинні викликати найбільше занепокоєння.

«Дикі» сценарії

Однак, те, що зараз вимальовується на горизонті, не є історичною необхідністю, і цього можна уникнути. Інші сценарії у звіті CSIS набагато оптимістичніші та в основному припускають можливість відновлення договорів про контроль над ядерними озброєннями, що наразі видається неможливим, оскільки Росія вийшла з них, а Китай взагалі не бажає про це говорити.

Однак все може статися інакше, якщо обидві країни побачать в іншій стороні рішучих і об'єднаних союзників, які мають вирішальну військову перевагу з одного боку і пропозицію до співпраці та взаємний контроль з іншого. Власне саме до цього зводяться всі інші сценарії.

Звичайно, існують фактори найвищого ступеня непередбачуваності, які автори звіту назвали «дикими картами». Невідомо, що станеться, якщо Китай все ж таки завдасть удару по Тайваню, якщо Іран неодмінно здобуде ядерну зброю та продемонструє це, здійснивши випробувальний вибух і, можливо, напавши на Ізраїль, якщо Росія досягне успіху в Україні, застосувавши тактичну ядерну зброю, якщо Північна Корея також захоче її застосувати, що, нарешті, станеться, якщо спалахне нова пандемія або настане глобальна економічна депресія. Серед «диких» чинників є також можливість повстання в Сполучених Штатах, раніше абсолютно немислима річ.

Тоді не виключено, що матимемо справу з ефектом доміно, коли поява одного фактору спровокує появу інших. Коли, наприклад, напад на Тайвань спонукає режим Кіма напасти на Південну Корею, Росію використати тактичну зброю в Україні, а Іран завдати удару по Ізраїлю. Однак не виключено також, що розіграш «дикої карти» змусить світ заново усвідомити жахи війни, викличе протверезіння та призведе до певної домовленості.

Нещодавно генерал Марк Міллі, голова Об'єднаного комітету начальників штабів, верховний головнокомандувач збройних сил США, дав інтерв'ю журналу «Foreign Affairs», в якому нагадав про, здавалося б, просту та очевидну річ. Про те, що серед людей, які зараз вирішують питання війни та миру, немає тих, хто пам'ятає про велику і світову війну. Так, є ті, хто віддавав накази або проводив військові операції, як, наприклад, сам Міллі, але немає тих, хто бачив на власні очі велике і повсюдне руйнування і страждання.

Американський генерал розповів, як кілька років тому, під час святкування Дня висадки в Нормандії, він мав нагоду поспілкуватися з одним з останніх учасників тих боїв, що залишилися в живих. Це був старий чоловік, колишній десантник, який вже пересувався лише в інвалідному візку. Міллі поставив йому запитання, яке звучало досить стандартно в американській політичній культурі: «Сержанте, що б ви хотіли сказати сьогодні верховному головнокомандувачу збройних сил США про Другу світову війну, який урок ви хотіли б мені передати?». Він також очікував якоїсь стандартної відповіді, щось про тактику, про те, як вижити на полі бою або як стріляти. Однак у відповідь старий чоловік підняв на нього наповнених сліз очі та сказав: «Генерал, не дозвольте, щоб це коли-небудь знову повторитися. Ніколи знову...»

Цей старий десантник з 82-ї повітряно-десантної дивізії побачив інший світ, відмінний від світу, який бачать в ізольованих кабінетах, ситуаційних кімнатах і звітах, згенерованих штучним інтелектом, люди, що приймають рішення. Світ людей, які думають, що вони контролюють ситуацію. Але чи так це насправді?

– Роберт Богданський

 TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори

– Переклав Юрій Ткачук