Повстання Махді. Хто про нього не чув? Його прославили в 1966 році Чарльтон Хестон і Лоуренс Олів'є у фільмі «Хартум». А ще 55 років тому Генрик Сенкевич у романі «В пустелі та джунглях». Бурхливі події 1880-х років ознаменували початок сучасної історії Судану, нині незалежної держави, тоді англо-єгипетського кондомініуму.

Це одна з найкривавіших історій на Африканському континенті. Останній її епізод ми бачимо сьогодні, коли війська генерала Абдель Фаттаха аль-Бурхана стикаються з військами генерала Мохамеда Хамдана Дагало. Нинішня громадянська війна є наслідком двох останніх переворотів. У всякому разі, кожен наступний шторм в Судані є в той чи інший спосіб наслідком попереднього.

Судан в XXI столітті пережив дві тривалі громадянські війни (1955-1972, 1983-2005), які остаточно закінчилися відділенням півдня країни в 2011 р. До цього додалося криваве повстання в Дарфурі (2003-2020), конфлікт у провінціях Південний Кордофан і Блакитний Ніл (2011 р.) та жорстокі етнічні зіткнення на сході країни між народами нуба й Бені-Амер (з 2019 р.).

Сам Хартум був ареною важливих подій від повстання Махді проти єгипетсько-британського правління, символом якого було падіння міста в 1885 році, через період від націоналістичної революції Ліги білого прапора в 1924 році до революції 1964 року, яка встановила недовговічну демократію, аж до квітневого повстання, яке поставило попередній режим на коліна в 1985 році. Місто пережило військовий заколот 1958 року та стрімкий путч у 1971 році. На столицю нападали загони ісламістів, потім були революція 2019 року та, нарешті, ще один військовий переворот 2021 року.

Сьогодні на вулицях Хартума знову тече кров. Це тим паче шокуюча драма для суданців, оскільки під час президентства Умара Хасана Ахмада аль-Башира (1989-2019) столиця була оазисом миру в країні, охопленій війнами та повстаннями.

Час диктатур

На чорному континенті знаходяться 54 держави. За останні 70 років принаймні одна спроба державного перевороту була зафіксована в 45 з них. На вершині цього списку знаходиться Судан із 18 спробами перевороту. Кожен третій із них виявився успішним. Ми досі не знаємо, чим закінчиться ця остання, розпочата 15 квітня 2023 року генералом Мохамедом Хамданом Дагало та його силами швидкого реагування (RSF) спроба.

Із фільму «Хартум» і роману Сенкевича ми знаємо, що після розгрому махдистів величезний Судан став кондомініумом Великобританії та Єгипту, тобто перебував під їхнім спільним управлінням. Звичайно, Лондон мав більше повноважень та впливу. У 1946 році він вирішив об'єднати два окремі регіони: ісламську арабську Північ та переважно анімістичний і християнський чорний Південь. Це рішення згодом стало джерелом багатьох майбутніх кровопролитних конфліктів.

У 1953 р. Великобританія та Єгипет вирішили надати Судану незалежність. Коли в 1956 році з'ясувалося, що хартумська еліта не має наміру дотримуватися свого слова й відкидає ідею федерації, яка надавала б широкої автономії південній частині країни, стався перший вибух насилля. 18 серпня 1955 року кілька військових частин Південного Судану повстали. «Повстання Аняня» започаткувало 17-річну партизанську громадянську війну, яка коштувала життя пів мільйона людей.

Зрозуміло, що найбільше враховувалася думка генералів. 17 листопада 1958 року в Хартумі відбувся успішний переворот. Військові скинули цивільний уряд, глава якого Абдалла Халіл, до речі, знав про змову. Новим лідером Судану став командувач армією генерал Ібрагім Аббуд. Незабаром після здобуття незалежності в Судані почалася епоха диктатур і переворотів. Військова хунта правила до 1964 року, хоча між тим було дві спроби перевороту (21 травня 1959 року та 9 листопада 1959 року). Генерал Аббуд проводив політику арабізації півдня, яка лише підживлювала опір та громадянську війну. Але все ж таки він віддав владу мирним жителям. Утім, як виявилося, ненадовго.

Перші спроби перевороту відбулися 18 і 28 грудня 1966 року. Полковник Джаафар Німейрі став прем'єр-міністром. Спочатку в правлячій хунті істотною силою були марксисти. Однак новий режим скасував парламент і заборонив політичні партії, зокрема й Комуністичну партію Судану. У цій ситуації 19 липня 1971 року відбувся ще один успішний державний переворот, здійснений цього разу комуністами.

Але вже через кілька днів прихильники Німейри з армії повернули його до влади. Сам він зник через вікно з-під домашнього арешту. Розчарувавшись у совєтах, він почав співпрацювати з Китаєм.

Ісламська революція

Через рік владі Хартума вдалося укласти перемир'я з повстанцями з Півдня. Так закінчилася перша громадянська війна. 17-річний конфлікт закінчився угодою, підписаною в сусідній Ефіопії, згідно з якою президент надав південній частині країни автономію.

Почалося десятиліття відносного спокою. За цей період відбулося три невдалих спроби державного перевороту: 5 вересня 1975 року, 2 липня 1976 року, 3 лютого 1977 року.

Перший путч, а він тривав лише кілька годин, знову зорганізували офіцери-комуністи.

Другий був справою лідера ісламістів: тисяча навчених і озброєних в Лівії повстанців увійшла в Судан, пройшла через Дарфур і Кордофан, досягла Хартума й Омдурмана. Триденна вулична битва закінчилася поразкою нападників, загинули близько 3000 чоловік.

У третій спробі було найбільше гротеску. Група офіцерів ВПС, які співчували повстанцям із півдня, безуспішно намагалася захопити аеродром у Джубі.

Де три, там і чотири. 6 квітня 1985 року після 16 років правління президент Джаафар Німейрі був повалений. І цього разу це вдалося завдяки підтримці армії. Чому це сталося? У 1981 році Німейрі зробив політичний поворот. Для того, щоб нейтралізувати ісламістську опозицію, він уклав союз з Братами-мусульманами. У 1983 році він оголосив «ісламську революцію» і ввів у Судані закон шаріату. Аби підкреслити щирість своїх поглядів, він наказав вилити в Ніл алкоголь вартістю 11 мільйонів доларів.

Було очевидно, що така політика викличе протидію Півдня. Порушивши Аддіс-Абебську угоду (1972), яка закінчила першу громадянську війну, Німейрі розпустив автономний уряд Півдня та вніс зміни до його адміністративних кордонів. Це призвело до так званої другої громадянської війни. Повстанці з Народно-визвольної армії Судану на чолі з Джоном Гарангом повстали проти влади в Хартумі, вимагаючи відставки ісламістських властей і створення світського демократичного «нового Судану».

У 1984 році Німейрі оголосив надзвичайний стан. Країна переживала серйозні економічні проблеми (інфляцію та голод). 6 квітня 1985 року, коли Німейрі перебував з офіційним візитом у США, домагаючись фінансової підтримки, міністр оборони країни генерал Абдель Рахман Свар аль-Дахаб здійснив переворот. Однак армія не збиралася правити самостійно, були проведені вибори, у результаті яких прем'єр-міністром став лідер ісламістів Садік аль-Махді.

Наступні роки – це час нових коаліцій (також за участю південних партій) і нових політичних сварок. Окрім того, це період ще більшого погіршення економічної ситуації. 30 червня 1989 року відбувся черговий переворот. Новим лідером став бригадний генерал Омар Башир. Він правив 30 років, найдовше в історії незалежного Судану. Восени 1993 року хунта, або Рада революційного командування, розпалася, повністю передавши владу президенту Баширу. Звичайно ж, це був не демократично обраний президент, сам Башир присвоїв собі цей титул.

Міліція на конях та верблюдах

Диктатор ввів шаріат на території всього Судану, почав війну з іновірцями з Півдня. Мільйони мирних жителів втекли з країни, а на Півдні стався розкол між партизанами: одна з фракцій почала боротися вже не за автономію, а за незалежність. На півночі також відбувалися бої повстанців з урядовими військами в провінціях Східний Судан, Блакитний Ніл і в нубійських горах.

     Підписуйтесь на наш фейсбук   
    Ця 22-річна громадянська війна забрала життя щонайменше 2 мільйонів людей, ще 4 мільйони покинули країну. 9 січня 2005 року лідер Південного Судану Джон Гаранг підписав мирну угоду з урядом Башира. Найважливішим в угоді, укладеній за посередництва Кенії, було виключення. Півдня з-під юрисдикції ісламського законодавства та запровадження шести років автономії до призначеного на 2011 рік референдуму, що мав би розставити крапки над «і» в справі майбутнього Південного Судану.

У голосуванні понад 93%. жителі висловилися за незалежність. Багатий нафтою край проголосив незалежність 9 липня 2011 року.

А потім відбулося відновлення повстання в горах Нуба й провінції Блакитний Ніл, де з урядом воювали партизани, які назвали себе Народно-визвольною армією Судан-північ (SPLM-North). Навесні 2012 року на кордоні, багатому нафтою, також відбулися сутички між військами Судану та Південного Судану. Війна також переїхала до Дарфуру, західної провінції Судану. У 2003 році повстання там було підняте згаданою Народно-визвольною армією Судану, а також Рухом за справедливість і рівність (JEM).

Неарабські збройні групи виступили проти уряду в Хартумі, звинувативши його в расовій дискримінації, маргіналізації та ізоляції своїх представників. У відповідь Хартум створив збройне формування джанджавідів, арабське ополчення, яке воювало на верблюдах і конях та разом із регулярними військами атакувало дарфурські села.

За даними ООН, за перші п'ять років конфлікт забрав 300 тисяч жертв безпосередньо в результаті бойових дій, а також внаслідок хвороб і недоїдання. Близько 2,5 мільйонів жителів були переміщені. Міжнародний кримінальний суд (МКС) в Гаазі у 2009 і 2010 роках видав ордери на арешт президента Башира за воєнні злочини, злочини проти людяності та геноцид, скоєний у Дарфурі.

Армія вийшла на вулицю

Перша спроба повалення Башира групою військових відбулася в листопаді 2012 року, відразу ж після відірвання від країни Південного Судану . Безрезультатно. Натомість виявилося, що куди більшою загрозою для диктатора є бідність. У грудні 2018 року натовпи людей вийшли на вулиці міста Атбара, протестуючи проти зростання цін на хліб, широко поширеної корупції та безробіття. Протести швидко поширилися на інші частини країни, урешті-решт дійшовши до Хартума. Служби безпеки, яких навчала й підтримувала група російських найманців із ПВК «Вагнера», відповіли сльозогінним газом і бойовими боєприпасами.

Багаторічне правління Башира закінчилося у квітні 2019 року. Сотні тисяч людей вийшли на вулицю, влаштували наметове містечко перед штабом армії в Хартумі. Усім вже було зрозуміло, що ізольований на міжнародній арені диктатор не був у змозі вивести країну з глибокої економічної кризи.

Генерали, які досі виконували накази Башира й скоювали злочини, хоча б у тому ж Дарфурі, не могли допустити переможної вуличної революції та захоплення влади громадянською опозицією. Вони захопили владу, помістивши диктатора під домашній арешт. Вони призупинили дію конституції та ввели тримісячний надзвичайний стан.

Однак протести не припинилися. Демонстранти закликали передати владу цивільній владі. У червні 2019 року сили RSF убили щонайменше 128 демонстрантів у Хартумі. У серпні за посередництва Африканського Союзу та Ефіопії цивільні лідери та військові погодилися розділити владу на трирічний перехідний період. Вибори були призначені на 2023 рік, і під керівництвом прем'єра Абдалли Хамдока було сформовано уряд. Угода, однак, була зустрінута критикою з боку частин протестувальників, які побоювалися, що армія може відмовитися від своєї обіцянки.

У березні стався невдалий замах на Хамдока. Суперечності поміж цивільними й військовими ставали все більш напруженими. Крім того, прихильники поваленого Башира вступили в змову. Швидка висхідна інфляція в понад 100 відсотків та пандемія Covid-19 спричинили наростальні економічні проблеми, тому уряд був змушений оголосити про девальвацію валюти.

Позитивна інформація надходила з бунтівних провінцій. Восени 2020 року уряд Судану й кілька повстанських угруповань із провінції Дарфур, Блакитний Ніл і Південний Кордофан підписали знаменну мирну угоду. Однак дві наймогутніші повстанські групи не прийняли домовленостей, тому це ще не був кінець бойових дій.

Нова, чергова громадянська війна

Восени 2021 року ситуація дійшла до політичного сонцестояння. Спочатку була зірвана спроба державного перевороту з боку військових, які були пов'язані з Баширом. Відразу після цього частина цивільних партій закликала військових захопити владу й навести порядок у Судані. Однак багато громадян вийшли на вулиці на знак підтримки уряду.

25 жовтня 2021 року збройні сили заарештували цивільних членів уряду. Серед них був прем'єр-міністр Абдалла Хамдок. Було проголошено впровадження надзвичайного стану в країні. США і Світовий банк призупинили надання допомоги Судану. 11 листопада 2021 року була сформована нова хунта на чолі з генералом Абделем Фаттахом аль-Бурханом. Масові протести проти путчу призвели до того, що Хамдока було поновлено на посаді прем'єр-міністра. Проте він пробув на цій посаді лише до 2 січня 2022 року, а після цього пішов у відставку. Згодом почалися жорсткі переговори військової хунти з цивільною опозицією.

5 грудня 2022 року було підписано попередню угоду про відновлення цивільного правління протягом наступних двох років, але вулиці все ще були повні демонстрантів.

Військові та цивільні лідери зустрілися на початку січня 2023 року, аби обговорити найважливіші спірні питання. Заступник начальника хунти, командувач РРФСР генерал Дагало грав явно проти генерала Бурхана. Він сказав, що переворот 2021 року був помилкою, яка відродила залишки режиму Башира. Водночас він намагався домовитися з частиною громадянської опозиції.

Заплановане підписання остаточної угоди про демократичні перетворення відкладалося двічі. Зрештою, 13 квітня 2023 року армія попередила, що Судан перебуває в «моменті небезпечного перелому». Військові побоювалися, що RSF в союзі з цивільними особами буде домінувати над урядами країни. Через два дні Дагало завдав удару. Знову почалася кривава громадянська війна, про яку ми зараз читаємо звідусіль.

– Ґжегож Кучинські

 TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори

– Переклад Оксана Усатенко