ТИЖНЕВИК TVP: Якою є найцікавіша й досі інтригуюча таємниця Нового Заповіту та чи є неузгодженість між Євангеліями?

МАЦЕЙ МЮННІХ: Невідповідностей є багато. Ми маємо справу з чотирма текстами, три з яких є синоптичними Євангеліями, які походять з одного джерела і які були написані через десятиліття після подій життя Ісуса в Юдеї (Євангелія від св. Матвія, св. Марка та св. Луки – прим. ред.), а четвертий був написаний ще пізніше (Євангеліє від св. Івана). Усі вони подають дещо різні версії подій. Проте, як це не парадоксально для нас, це доводить їхню достовірність. Якби не було суперечностей, ми мали б неспростовний доказ того, що один автор переписував безпосередньо з іншого, але тут усе навпаки.

Щодо загадки, яка досі бентежить особисто мене, то це джерело опису «винищення немовлят», тобто наказу, відданого під час народження Ісуса, убити вифлеємських хлопчиків. Ми знаємо, що Ірод Великий був людиною, одержимою владою, і фактично вбивав власних дітей і дружин, боячись того, що хтось скине його з престолу. Утім чи є згадане знищення новонароджених немовлят символом його династичної політики? У документах немає жодних згадок про цю подію, хоча я не переконаний, що такий акт, тобто приречення на смерть дітей із якогось маленького села поблизу Єрусалиму, обов'язково мав би бути десь описаний. Тож ми досі не знаємо, що це могла бути за подія.

Перейдімо до більш приземлених питань: чи ви не замислювалися, наприклад, над тим, яке вино пили на Тайній вечері? Біле чи червоне, солодке чи сухе?

Зрозуміло, що не сухе, а солодке, яке, до того ж, ще й розбавлялося водою. Вино в ті часи не пили так, як п'ють сьогодні. До нього додавали мед, приправляли його травами й, перш за все, подавали його розведеним, навіть у співвідношенні один до одного. Мало того, той, хто пив вино без води, міг вважатися в єврейському суспільстві таким, хто хоче не куштувати, а прагне напиватися. Зрештою, ми маємо залишки цього в сьогоднішній католицькій месі, де до вина також символічно додають кілька крапель води. Щодо типу вина, тобто червоного чи білого, це теж, звичайно, ніде чітко не описано, але оскільки найдавніші записи говорять про «кров винограду», ми можемо припустити, що відповідь на це питання – червоне вино.

Вино не зовсім виконувало ту функцію, з якою ми сьогодні асоціюємо алкоголь.

Алкогольні напої на Близькому Сході слугували насамперед для втамування спраги, а також були набагато безпечнішими для здоров'я, ніж неякісна вода, яка спричиняла отруєння. Невелика кількість алкоголю робила ризики для здоров'я меншими, звідси й велика кількість пива чи вина, яку пили в давнину. Але це були інші напої, ніж ті, які ми знаємо сьогодні: перш за все, вони були каламутними та слабшими. У кліматі, про який ідеться, усе швидко бродить. Отже, вино спочатку є просто виноградним соком, який перебродив, а згодом стає більш вишуканим алкогольним напоєм, який подають на урочистостях. Оскільки ми говоримо про Тайну Вечерю, то тут також є мотив вина, що безпосередньо випливає з традиції Пасхи й чотирьох келихів, які треба було випити на святі з метою вшанування пам'яті про визволення євреїв з єгипетського рабства. Тільки під час тієї трапези в Ісуса та апостолів було лише три випиті чаші. Четвертий келих був той, у Гефсиманії, до якої Ісус попросив його відпустити, знаючи, що нею закінчиться свято й розпочнуться страсті.

     Підписуйтесь на наш фейсбук   
  А яким був хліб, який переломлювали за часів Ісуса?

Це, звичайно ж, не був звичний для нас буханець. Швидше за все, хлібом, який їли в цей час і в цьому місці, була піта – круглий, розпушений пшеничний корж, який випікають на Близькому Сході. Хоча й щодо цього виникають сумніви, залежно від того, яке Євангеліє ми беремо. В одному з них ідеться про пасхальний хліб, прісний і такий, який пікся без закваски, тобто не про піту, а радше про мацу, тобто продукт, випечений лише з борошна й води. Саме такі опрісноки під час пасхальної вечері за звичаєм найстарший учасник вмочував у соус зі смаженого ягняти, передаючи шматочок наймолодшому. Це також символізм, знайомий із Тайної Вечері, коли Ісус говорить про зраду того, кому він передає вмочений шматочок хліба.

Наше уявлення про цей момент сформоване знаною роботою Леонардо да Вінчі. Скільки правди в цій картині?

«Тайна вечеря» – зображення настільки ж красиве, наскільки й нереальне в контексті побуту єврейської культури першого століття нашої ери. Апостоли поштиво сидять за столом, а між тим, у той час вони просто сиділи на землі в так званій турецькій позі. З елліністичного світу прийшла мода на низькі лавки та вечері в напівлежачому положенні. Здається, що сприйняття більш розкішної, святкової вечері могло бути таким, проте точно це не був традиційний у нашому розумінні стіл. Зрештою, звернімо увагу на сцену, у якій відверта грішниця омиває ноги Ісуса своїми сльозами та витирає їх волоссям, адже це було б абсурдно, шукай вона їх десь під столом між чужими ногами.

Щодо самого столу, то нещодавно в нашому редакційному колективі відбулася жвава дискусія про іншу сцену, а саме уривок із фільму Мела Гібсона «Страсті Христові», де Ісус, як тесля, виготовляє такий предмет інтер'єру. Проте тесля, яким він справді був, не є тим самим, що й столяр.

Власне, така сцена у фільмі Мела Гібсона дійсно є, а стіл, зроблений Ісусом, більше нагадує наші сучасні меблі, якими, зрештою, євреї в той час не користувалися. Це не змінює моєї оцінки щодо того, що сам фільм є надзвичайно вдалим з точки зору передачі реалій того часу, хоча б тому, що Ісус – як у жодному попередньому фільмі – розмовляє арамейською, а не англійською мовою. Що ж стосується професій тесляра й столяра, то в той час не було такого чіткого розмежування в мові між ними. Слово, яке використовувалося для опису професії Ісуса з Галілеї, означало кожного, хто працював із деревом: і того, хто зрубав дерево і підготував його до використання, і того, хто виготовив колиску або деталь візниці, або ж того, хто міг вставити балку під стелю.

Чи перекладина на хресті? Наше уявлення про розп'яття, виявляється ж, теж трохи помилкове.

Це було покарання, призначене лише для рабів і повстанців. Якщо навіть римський громадянин і вчиняв тяжкий злочин та мав бути засуджений до смертної кари, він зберігав привілей на набагато гуманнішу страту, а саме – відсікання голови мечем. Так помер у Римі святий апостол Павло. Хрест, яким ми його уявляємо сьогодні, символ християнства, не обов'язково був хрестом у звиклому для нас розумінні цього слова. Якщо його використовували для одноразової страти, це міг бути навіть кіл. Отже, якщо Голгофа мала бути постійним місцем для виконання таких вироків, то можна очікувати, що там уже були постійно вбиті в землю палі. Можна зробити висновок, що засуджений, вірогідно, ніс не хрест, а перекладину, яку клали зверху вкопаної палі або в спеціальне заглиблення, утворюючи власне хрест, або ставлячи її зверху так, що це нагадувало літеру «Т».

А хто бив батогом і прибивав руки цвяхами? Чому ми повинні думати, що це обов'язково були римські легіонери?

Тут ми підходимо до досить складної теми політики в Юдеї в першому столітті нашої ери. У 30-х роках першого століття, коли Ісуса розіп'яли, ці землі не мали статусу окремої римської провінції, а входили до складу провінції Сирія. Юдея перебувала під владою римського прокуратора Понтія Пілата. Раніше, за часів правління Ірода Великого, у Юдеї була власна армія, яка мала статус союзника з армією Риму. Солдатів набирали переважно з-поміж мешканців Кесарії, Себастії (або Самарії), і навряд чи серед них були євреї. Чи був вирок виконаний римлянами? Цього ми не знаємо. У той час в Єрусалимі не було римських легіонів, а якщо там і були солдати, то тільки задля охорони Пилата, який прийшов наглядати за святкуванням Пасхи. Варто пам'ятати, що римський прокуратор жив не в Єрусалимі, а в Кесарії (біля моря). У Новому Завіті згадуються римські воїни, наприклад, сотник Корнелій з італійської когорти, але це також не обов'язково має означати, що йдеться про легіонерів, які походили з Риму. Тому на питання, ким саме були воїни на Голгофі, я відповів би так: наразі ми цього не знаємо, у нас немає джерел щодо цього.

Чи є якісь сумніви щодо самої Хресної Дороги, страстей і місця розташування Гробу Господнього?

Почнемо з початку, тобто з місця суду й винесення вироку. У нас є два можливих таких місця. Ураховуючи євангельську версію про те, що вирок виніс Пилат, римський чиновник, який повинен був десь перебувати, це міг бути палац Ірода. Сьогодні там знаходиться так звана Цитадель Давида, яка насправді має мало спільного із самим царем Давидом зі Старого Заповіту. Це мамелюцька фортеця, збудована на фундаменті резиденції Ірода. Проте є й інша можлива локація місця, де Пилат «умивав руки». Це фортеця Антонія на північному краю храмового плато. Саме туди на ці кілька днів міг прибути намісник Риму. Можна припустити, що Хресна дорога вела в район каменоломні. Сьогодні, коли ми йдемо Віа Долороза (вулицею в Старому місті Єрусалиму), то не виходимо за межі міста, але колись місце страти знаходилося за його межами. На нинішній сьомій станції ми виходимо за міські мури, аж до самої Голгофи. Цікаво, що пізніше на вершині пагорба імператор Адріан звів святилище Афродіти зі статуєю богині, що було болючим місцем для християн. Храмовий комплекс було розібрано лише за часів правління імператора Костянтина Великого. Пізніше в улоговині кар'єру були знайдені могили, одна з яких, можливо, була могилою Ісуса, засудженого на смерть. Якщо орієнтуватися на топографію Єрусалиму, то цей маршрут більш-менш відповідає записам у Новому Заповіті.

Сам Ісус перед тим, як був засуджений на смерть, напевно, став для євреїв досить своєрідною постаттю, чи не так? Людина, яка посеред окупації її землі голосно закликає любити своїх ворогів, а не воювати з ними.

Припускаю, що війна проти окупаційної влади була етичним імперативом для євреїв того часу, але не все так просто. Їхнє ставлення до римлян було різним, залежно від соціального статусу чи підходу до релігійних питань. Сьогодні ми можемо назвати цілих чотири угрупування, які нагадують сучасні політичні партії. Зокрема, садукеї, економічна еліта, яка, безумовно, не була зацікавлена в жодному повстанні, і співпраця з римлянами не була для них проблемою. Фарисеї, тобто, представники релігійного середнього класу, для яких головною проблемою були релігійні питання. Їх дратувало те, що ними керують нечисті боги, але вони не схилялися до повстання через це. Третьою групою були зелоти. Вони походили з бідноти, й оскільки їм не було чого втрачати, вони були найбільш радикально налаштовані. Для них повстання проти римлян було чи не найважливішою догмою. Четверта група, так звані єсеї, або есени, які були представниками релігійної фракції юдаїзму, що жили відокремленими, закритими громадами, підпорядкованими старшим, і мали спільні матеріальні блага. Отже, звернімо увагу на те, що вчення Ісуса було практично незручним у певному сенсі для трьох основних груп. Для садукеїв він був революціонером-новатором, для фарисеїв – небезпечним лідером, який підриває їхнє монопольне бачення релігійних питань, а для зелотів – особою, яка заперечувала необхідність кривавої боротьби проти окупаційної влади. Звичайно, якщо ж подивитися на цей конфлікт з боку зафіксованих згадок у Новому Завіті, то більшість із них – це релігійно вмотивовані суперечки з фарисеями.

Як пізніше функціонувала в Єрусалимі п'ята група, тобто християни?

Вони були насамперед добрими євреями. Перші апостоли проповідували вчення в синагогах, а відрізнялися від інших вірян лише тим переконанням, що на землі був саме Месія. Варто зазначити, що це аж ніяк не руйнувало догми та не сильно турбувало інших євреїв. Їхньою релігією де-факто залишався юдаїзм. Головою громади й першим єпископом Єрусалиму був Яків, якого садукеї засудили до смерті шляхом побиття камінням і якого захищали фарисеї.

Перші десятиліття християнства в Юдеї були часом надзвичайної жорстокості. Переважали позиції, досить далекі від милостивого самаритянина, досить поширеною була практика терористичних актів.

Сикарії, або ж радикальні противники панування римлян, які таємно вбивали колаборантів, як ми сказали б сьогодні, – це справді кривава глава в історії Ізраїлю. Утім за часів Ісуса все було ще не так страшно. Сумнозвісний Ірод Великий був досить ефективним правителем, який тримав усе в своїх руках. Пізніший період, перші десятиліття першого століття, що збігаються з діяльністю Ісуса, був перехідним часом. Саме тоді відбувається поділ царства й правління окремих синів Ірода на території розміром із три наших польських повіти. Правителі Юдеї також стають дедалі менш важливими. Коли імператор Калігула усуває від влади Ірода Антипу на користь Ірода Агріппи І, тоді в історії Юдеї починається дуже неспокійний період. Це відбивається на житті мешканців, оскільки хаос і злочинність зростають. Притча про милосердного самарянина теж не є якоюсь казкою, а пов'язана з більш ранньою реальністю, коли на дорогах бродять банди, нападаючи на людей. Уже через кілька років після Ісуса соціальні заворушення починають стрімко зростати, як і зростає римсько-юдейська напруженість, аж до повстання проти імперії в 66 р. н.е. Конфлікти виникали як із політичних питань (влада римлян), так і з культурних і політичних питань. Такі міста, як Кесарія, нагадували те, що ми сьогодні називаємо «мультикультурність». Це теж був плавильний котел різних вірувань, мов, ідентичностей: грецько-фінікійсько-римсько-єврейсько-бозна-яких. Саме суперечки між греками та євреями до 66 року нашої ери стали однією з причин того, що спалахнуло повстання.

Чи найбільшою проблемою для євреїв тоді була еллінізація? Мабуть, найбільше обурення викликав той факт, що необрізані хлопчики молилися по-грецьки та займалися спортом голими в гімнасіях?

Із цього почалося Повстання Маккавеїв, але це було раніше, у II столітті до нашої ери. Еллінізація єврейського світу відбувалася ще з часів завоювань Александра Македонського, але тут також остерігаємося спрощень за принципом чорно-білої картини, де є «гніт» еллінізації контра захист євреями своїх традиційних цінностей. Про це свідчать хоча б грецькі імена єврейських священників. Еллінізувалися еліти, для яких такий, як би ми сьогодні сказали, сучасний спосіб життя був якоюсь мірою привабливим. Іродіон, або місце, побудоване єврейським царем, мав такий вигляд, що біля підніжжя єврейської фортеці знаходилася вілла, побудована в римському стилі.

Що відбувається з християнами після зруйнування Єрусалиму в 70 р. н.е.?

Події, пов'язані з придушенням юдейського повстання Титом, – це справжня гекатомба юдеїв, людність яких розлилася потім по всьому світу. Частина християн до того часу вже втекла з міста, і в наступні десятиліття лідерами в розвитку нової релігії стануть християни елліністичного походження, люди, які сповідували Христа, але без усього багажу, пов'язаного з юдаїзмом. Коли призначали дияконів, то всі вони мали грецькі імена, а останній із них (Никодим) був прозелітом, тобто людиною зовсім не єврейського походження. Пізніше, після чергового єврейського повстання 132-135 рр. н.е., Єрусалим перетворюється на римське місто, включаючи нову назву Aelia Capitolina, а самим євреям під страхом смерті забороняється туди в'їжджати. Подальша поразка юдеїв знаменує собою значне послаблення юдео-християнської течії. Елліністи починають відігравати провідну роль у розвитку нової релігії.

– розмовляв Цезарій Корицький

 TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори

– переклад Оксана Усатенко

Габілітований доктор, Мацей Мюнніх – дослідник витоків єврейської державності та археології Ізраїлю, автор таких книг, як «Образ Яхве як володаря хвороб в єврейській Біблії на тлі близькосхідних божеств» (2004), «Решеф – бог Стародавнього Сходу» (2011), виданої також англійською мовою під назвою «The God Resheph in the Ancient Near East» (2013), а також багатьох наукових статей з історії та культури Святої Землі та Близького Сходу.
.