Серед сотень квітів, яким християнство з давніх часів надавало символічного значення, є одна абсолютно унікальна. Не тільки тому, що в порівнянні з іншими, кількість пов'язаних з нею атрибутів християнства просто приголомшує, але й тому, що у її випадку, на відміну від більшості рослин, існує дуже точна історична документація, яка дозволяє достеменно встановити, коли, де і за яких обставин вона стала одним з найбільших релігійних символів. Ця квітка – це пасифлора (від латинського passio = страждання), також відома як мучениця, квітка Страстей Христових або страстоцвіт.

У 1610 році монах-августинець Еммануель де Вільєгас повернувся до Європи з місії в Мексиці, яка тоді називалася Королівством Нова Іспанія. Як і багато інших місіонерів, де Вільєгас привіз із собою з Латинської Америки гербарій ретельно висушених екзотичних рослин. Серед них були квіти пасифлори та її барвисті малюнки. Августинець показав їх у Римі італійському іоанніту Джакомо Бозіо. Саме останній був дуже помітною постаттю того часу – представником ордену лицарів госпіталю святого Йоана Єрусалимського при Святому Престолі та автором ґрунтовних праць з історії цього ордену, традицію якого нині продовжує Мальтійський орден.

Побачивши засушені квіти, а особливо малюнки, на яких вони були зображені у всій своїй красі, Бозіо був приголомшений. Бо ось, Творець у Своїй безмежній любові аж до хреста нашого Спасителя у вигляді цієї єдиної квітки подарував всій природі й кожному божественному створінню чудовий символ Страстей, тобто скорботних страждань Ісуса Христа.

Дійсно, унікальний обшарпаний віночок (протофібрила) пасифлори може сміливо символізувати терновий вінець. Потрійне рильце маточки нагадує три цвяхи, якими був прибитий до хреста Спаситель (за іншою версією, вони символізують три молотки, якими забивали ці цвяхи). П'ять тичинок з пильовиками уособлюють п'ять ран, завданих Ісусу, а десять пелюсток і чашолистків – десять вірних апостолів (за винятком зрадника Юди і Петра, який тричі відрікся від Ісуса). У свою чергу, закручені вусики, що розташовані в пазухах листя, символізують батоги римських мучителів Христа, а зав'язь і основа квітки – чашу, якою користувався Ісус на Таємній вечері і яку пізніше використовував Йосип Ариматейський для збору крові Спасителя після розп'яття. У високій шийці квіткової маточки можна побачити головний символ – хрестовий стовп, а в поперемінних овальної і чашоподібної форми листочках – символи списів і кайданів катів. Тридцять крапок на нижньому боці листків символізують тридцять срібняків Юди. Білий або червоний колір пелюсток пасифлори символізує чистоту або кров Спасителя, а блакитний плащ – Небо, на яке Він вознісся.

     Підписуйтесь на наш фейсбук   
  Зазвичай пасифлора цвіте лише три дні, що символізує три роки навчання Христа або три дні та три ночі, які він провів у гробі після розп'яття. Круглий плід пасифлори, який з'являється після опадання квітки, звичайно ж, символізує світ, врятований Христом.

Рози, лілії, фіалки...

Рослини, як відомо, відіграють значну роль у християнській символіці, адже хоча віра в чистому вигляді не потребує символів, вони існують для того, щоб зміцнювати, підтримувати, відновлювати та нагадувати нам про неї. Перелік символічних значень, які приписують квітам, фруктам, багаторічним рослинам, кущам чи деревам, майже нескінченний.

Самі лише троянди символізують пролиту кров, страждання і рани Христа (червоні троянди) або чашу, яка була наповнена Святою Кров’ю. Через цю асоціацію з кров'ю Христа троянди стали символом містичного відродження. Вони також символізують цноту і невинність, тому слугують марійним символом. У християнській символіці троянда може означати як самого Христа, так і досконалість Марії та її чесноти, або навіть усіх ангелів і спасенних, тобто всю Церкву, яка увійшла в небо.

Так само й лілії, найчастіше відомі як символ чистоти, невинності та цноти. Але лілії також є символами вигнання з раю (кажуть, що ця рослина виросла зі сліз Єви) або Благовіщення (архангел Гавриїл часто зображується з лілією в руці, в той час, як друга лілія з'являється у вазі поруч з Марією, що стоїть на колінах).

У середньовічних уявленнях про особу Христа як суддю світу біла лілія, що «виходила» з його уст, символізувала благодать. З опису Воскресіння Ісуса випливає, що тієї ж години дерева і кущі вкрилися квітами та «пахощі лілеї поширилися, як сріблястий, запашний туман».

Біблія також говорить про «польові лілеї» як символ довірливої відданості Богові. У молитвах до Богородиці співається: «між терням лілія розчавлює голову дракона...», а в «Страшному суді» Ганса Мемлінга лілія – це гиря на терезах людських гріхів. Лілія може символізувати Пресвяту Трійцю, Тіло Христове, душу, що прагне до Бога, вірну душу, Церкву Пресвятої Богородиці, швидкоплинність, слово Боже тощо.

Інші білі або блакитні квіти, такі як конвалія або фіалка, є популярними символами Марії, в той час як червоні квіти, такі як мак, гвоздика або анемона, нагадують про кров, пролиту Спасителем на хресті.

Алое символізує покаяння та поховання з Христом, фіалки – Святу Трійцю, горох – перемогу над силами темряви, гіацинт – прагнення до неба, ірис – прощення гріхів, жовтець – безшлюбність, кукіль – засудження грішників, крокус – смирення, мальва – прохання про прощення, чорнобривці – спасіння, нарцис – перемогу над смертю, пролісок – спокій душі, підліски – Святу Трійцю, ромашка – боротьбу зі злом тощо.

Корисна для євангелістів

Однак за багатством своєї символіки жодна квітка не може зрівнятися з пасифлорою.

Пасифлора, це трав'яниста ліана із повзучим стеблом, що дає надзвичайно смачні, ароматні плоди, спочатку росла на території від Бразилії через Мексику до Флориди, і саме у Флориді європейські місіонери почали її культивувати. До Європи була завезена близько 1550 року, де її намагалися вирощувати в Іспанії. Саме там цю квітку вперше детально описав у 1570 році севільський лікар і ботанік Ніколас Батіста Монардес. Сам він ніколи не бував у Новому Світі, але у своєму описі посилався на розповіді місіонерів, які бачили в пасифлорі символи Страстей Христових.

Її квітку почали називати «квіткою п'яти ран» (за зовнішнім виглядом п'яти тичинок з пиляками) або «квіткою тернового вінка» (за зовнішнім виглядом пошарпаної «корони»). Зрештою, найпопулярнішою стала назва «flos passionis», тобто квітка Страстей Христових.

На жаль, ані Монардес, ані його сучасники, піонери наукової ботанічної ілюстрації – французький «батько» сучасного садівництва Карл Клузіус (Шарль де Леклюз) та «батько» англійської фітотерапії Джон Жерар – не залишили у своїх багато ілюстрованих працях жодного зображення пасифлори.

Тим часом завдяки місіонерам, в Європі почали поширюватися розповіді про те, як вони використовували пасифлору у вигляді «навчального посібника», оскільки, посилаючись на її символіку, вони могли наочно пояснити неписьменним тубільцям, наверненим до християнства, Страсті Христові.

І саме на цей період припадає ключова зміна у ставленні християнського Заходу до корінних народів Нового Світу. Приголомшливі повідомлення про жорстоке завоювання Кортеса і Пісарро, які «в ім'я Бога» терором практично знищили цивілізації інків і ацтеків, змушували індіанців до рабської праці і поширювали смертельні для них хвороби, викликали в Європі, яка вже вступала в епоху Просвітництва, м'яко кажучи, змішані почуття.

Зокрема, написана іспанським домініканцем Бартоломе де Лас Касасом і опублікована в 1552 році в Севільї «Коротка розповідь про знищення індіанців», в якій описувалося жорстоке поводження християнських загарбників з корінним населенням, викликала широкий резонанс у Європі та спонукала Католицьку Церкву рекомендувати місіонерам здійснювати християнізацію у більш гуманний спосіб. Лас Касас, якому ще в 1541 році вдалося переконати короля Іспанії Карла І заборонити поневолення індіанців та їхню примусову працю на плантаціях, будучи прихильником мирної євангелізації здобув собі серйозного союзника в особі заснованого в 1534 році ордену єзуїтів. Адже саме вони найефективніше пропагували акомодаційний підхід до місіонерської роботи, тобто повагу до місцевих культур і традицій, а навіть адаптацію та модифікацію до них вчення Христового Євангелія.

І саме в рамках цієї тенденції пасифлора стала дуже корисним інструментом для євангелізації в Латинській Америці. Незабаром на тих землях поширилася містична легенда про те, що сатана, який був присутній на розп'ятті Христа в Єрусалимі, після вознесіння Спасителя втік до Нового Світу з пасифлорою, не знаючи, однак, про її здатність врятувати індіанців від пекельного вогню.

Еммануель де Вільєгас звичайно, не був першим, хто привіз малюнки квітки пасифлори. Сьогодні ми вже знаємо, що інші місіонери, такі як італійський монах Еудженіо Петреллі, також привозили зі своїх місій в Латинській Америці засушені квіти пасифлори й досить вірогідні їхні малюнки, але вони, як правило, століттями зберігалися в іспанських, португальських чи італійських релігійних архівах, доступних лише для обмеженої групи осіб.

Мала знайтися така впливова постать, як Джакомо Бозіо у Ватикані, щоб інформація про незвичайну пасифлору розійшлася по всій Європі. Бозіо, опираючись на малюнки Вільєгаса, вдалося детально описати пасифлору та її символіку (виконавши власний малюнок) у своїй праці «Triomphante e gloriose Croce», опублікованій у 1610 році. І саме латинський переклад цієї книги, опублікований у 1617 році під назвою «Crux triumphans et Gloriosa» («Тріумфальний і славний хрест»), започаткував велику кар'єру пасифлори у християнському світі.

Спочатку пасифлорою, природно, зацікавилися ботаніки та садівники, які також робили малюнки її квіток. Піонером у цій галузі був відомий французький ботанік Жан Робін, садівник короля Людовика XIII Справедливого. Ім'ям Робіна названа робінія звичайна або псевдоакація (у нас її помилково називають акацією), яка була завезена з Латинської Америки, але саме він виростив у королівських садах пасифлору, яку професійно проілюстрував у 1623 році.

Шість років по тому не менш реалістичний малюнок пасифлори опублікував великий англійський ботанік Джон Паркінсон, автор безсмертної праці про садівництво «Paradisi in Sole Paradisus Terrestris», в якій він показав майже вісімсот рослин. Цю працю Паркінсон присвятив королеві Генрієтті Марії Французькій, яка захоплювалася садівництвом, дружині короля Карла І з династії Стюартів – єдиного британського правителя, скинутого своїми підданими та обезголовленого за тиранічне правління. Для неї Паркінсон зумів виростити пасифлору у своєму саду, чи то пак оранжереї, і таким чином започаткував велике зацікавлення квітами цієї рослини, яке триває в Англії донині, де нині створено найбільшу у світі кількість їхніх різноколірних гібридів.

Улюблениця старих майстрів

Нарешті почалася популярність незвичайної пасифлори в європейському живописі. Близько 1630 року Фламандський художник епохи бароко і єзуїт Даніель Сегерс намалював картину «Тріумф Амура», яка вважається першою картиною із зображенням цієї квітки. На ній можна побачити трьох крилатих амурів у величезній квітковій гірлянді, де центральне місце займають Страсті Христові. Сегерс намалював цю картину для кардинала Людовіко Людовізі у Ватикані, згодом вона потрапила до колекції французьких королів, а сьогодні нею можна милуватися в Луврі.

Через кілька років пасифлора з'явилася на картині Альберта Екхаута, голландського майстра, що спеціалізувався на портретах і натюрмортах. Він був першим європейським художником, що здійснив подорож до Нового Світу, а саме до Бразилії. Саме там Екхаут намалював натюрморт із пасифлорою, ананасами, кавунами та іншими бразильськими фруктами. Сьогодні цю картину можна побачити в Національному музеї в Копенгагені.

З часом, звичайно, пасифлора стала популярним символом і в європейському релігійному живописі. Десятки, якщо не сотні, картин були створені більш-менш відомими художниками, на яких пасифлора часто знаходиться в руках Христа або Марії (як символ її страждань) або вплетена в гірлянди чи букети.

У Польщі гарним прикладом, хоча і не єдиним, є «Мадонна з Дитятком Ісусиком у квітковій гірлянді» XVII століття невідомого фламандського художника з родини Брюллів. На цій картині, що зберігається в монастирі сестер-норбертинок в Ібрамовіцах біля Кракова, Дитятко Ісусик тримає в руках неприродно велику квітку пасифлори, яка, будучи центральним елементом картини, провіщає майбутні Страсті Христові.

Однак у світі, мабуть, найвідомішою картиною «з пасифлорою» є «Мадонна з немовлям» голландського майстра Йоса ван Клеве (1485–1540), що експонується в американському художньому музеї в Цинциннаті. Цей провідний представник так званого антверпенського маньєризму, чиї картини також знаходяться в колекціях Національного музею у Варшаві та краківського Музею Чарторийських, намалював Мадонну, яка лівою рукою підтримує немовля, а в правій тримає червону гвоздику (символ крові, пролитої за нас Христом), з якої химерним чином проростає пасифлора.

Річ у тім, що за часів Йоса ван Клеве ніхто в Європі ще не знав про пасифлору, а її зображення з'явилися лише через півстоліття. Саме тому на думку фахівців квітка була домальована пізніше. Однак він зробив це настільки майстерно, що тільки в 2006 році професор Майкл Абрамс, дослідник квіткової символіки в релігійних творах, зумів відкрити це, що, природно, значно підвищило інтерес до цієї картини ван Клеве 1535 року.

Від католицьких містиків до японських геїв

Сугестивність символіки Страстей Господніх зумовила її використання не лише в мистецтві. «Пасифлорою Євхаристії» називали, наприклад, святу Марію Магдалину де Пацці (1566–1607), покровительку Флоренції та Неаполя. Вона пережила надзвичайні містичні екстази, телепортації та фізичні страждання, подібні до розп'яття, яке, за переказами, зазнав Христос. Сьогодні вона визнана однією з найбільших містиків Католицької Церкви.

На Багамських островах, з іншого боку, місцеве населення вважає квіти пасифлори священними, і нікому не дозволяється до них торкатися, окрім науковців та духовенства, а місцеві єпископи помазують себе олією пасифлори перед найурочистішими літургіями.

Одна з легенд про святого Франциска Ассизького розповідає, що під час одного з постів він побачив, як лоза пасифлори обвиває хрест Христа, затуляючи сліди, залишені на дереві цвяхами розп'яття. У Парагваї, тим часом пасифлора вважається національною квіткою.

. З поширенням культивації пасифлори через її смачні плоди по всьому світу, квітка цієї рослини стала символом і в інших, нехристиянських культурах. На Близькому та Далекому Сході, в Ізраїлі та Японії, пасифлора асоціюється з циферблатом годинника, і в цих країнах її називають «квіткою-годинником».

В Індії пасифлора (тут її називають Панч Пандав) з п'ятьма тичинками вважається символом п'яти братів Пандавів, головних героїв індуїстського епосу Магабгарата. Індуїсти також вірять, що блакитний покрив пасифлори символізує ауру Верховного Бога Крішни.

Нещодавно пасифлора стала символом гей-руху в Японії. Нібито тому, що рослина гермафродитна і її квіти асоціюються у японських геїв з певною частиною чоловічої анатомії (у Китаї подібним символом є квітки хризантеми). Sic!

Велика популярність її нащадків

Південноамериканські індіанці називали кулястий плід пасифлори морокуя, що означає плід, готовий до ковтання/плід у власній мисці, готовий до вживання, тому, коли він прибув до Європи в 1553 році, його назвали маракуєю. З іншого боку, плоди пасифлори їстівної відомі як гранаділла – від іспанського гранадо = яблуко з багатьма насінинами.

Обидва ці фрукти здавна високо цінувалися корінними народами Південної Америки не лише за їхні смакові якості, але й за лікувальні властивості. Їх використовували для заспокоєння кашлю і зміцнення серця, зниження кров'яного тиску, поліпшення травлення і загоєння ран. Ацтеки та інки також були знайомі з надзвичайними лікувальними властивостями пасифлори: як заспокійливий, седативний, снодійний і навіть психотропний засіб, що допомагає подолати стрес і сильні емоції.

Таким чином, маракуя, як і рослина в цілому стали популярними у світі не меншу, ніж її сповнені великого символізму квіти.

Ця популярність почалася в середині XIX століття з великих врожаїв у Сполучених Штатах, за якими послідували врожаї в країнах Південно-Східної Азії, Африки, Австралії, Океанії тощо. Сьогодні маракуя і гранаділла також широко доступні в наших магазинах і охоче використовуються в кондитерських виробах, смузі, солодощах, напоях або просто як дуже смачний, ароматний фрукт, повний вітамінів та цінних мінералів.

Також тепер відомо, що лікувальні властивості трав пасифлори обумовлені алкалоїдами індолу, що містяться в її соку (гарман, гармін і гармалін), які відповідають за її седативну і спазмолітичну дію, оскільки знижують чутливість підкіркових центрів головного мозку і розслаблюють гладку мускулатуру шлунково-кишкового тракту, матки та кровоносних судин. Пасифлора є поширеним інгредієнтом в сучасній фармації в комплексних заспокійливих і снодійних препаратах, а показання до її застосування включають, серед іншого, зняття симптомів нервового напруження, заспокоєння, боротьбу з безсонням, боротьбу з нервовими шлунковими проблемами, підвищення стійкості організму до стресу, полегшення головного болю, зняття тривоги й страху або нервового виснаження.

Існують також дослідження, які показують, що пасифлора ефективна при лікуванні хвороби Паркінсона. Але це вже зовсім інша історія.

– Кшиштоф Даревіч

 TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори

– Переклав Юрій Ткачук