Коли після бою між правоохоронцями та екологами в останні вихідні березня над полями поблизу Сент-Солін нависли хмари сльозогінного газу, а на вулицях дотлівали рештки спалених машин жандармерії, громадськість знайшла у ЗМІ вражаючі кадри, які однозначно асоціювалися з травматичним епізодом «жовтих жилетів».

Незважаючи на те, що минуло кілька років, ми всі пам’ятаємо маніфестації, коли на зламі 2018-19 років у кожні вихідні Париж та багато інших великих міст Франції занурювалися в хаос, гідний громадянської війни. Багатотисячні демонстрації, насильство крайніх лівих, палаючі барикади та будівлі, пограбовані магазини і банки, а з іншого боку – відповідь правоохоронних органів.

Досить жорстока відповідь, якщо вірити даним Міністерства внутрішніх справ Франції, які говорять про 12 тисяч затриманих і 2 тисячі поранених демонстрантів та 1500 поліцейських. Інші джерела доповнюють ці цифри кількома смертельними випадками, включаючи принаймні одне поранення через влучання поліцейської гранати, п'ять відірваних рук, 29 вибитих очей, 353 травми черепа та багато інших серйозних тілесних ушкоджень. Декілька демонстрантів втратили руку чи око, як-от Жером Родрігес, один із лідерів руху, чиє бородате обличчя з пов’язкою на оці стало мем-символом боротьби.

Правозахисні організації та навіть міжнародні інституції, такі як Європейський парламент чи ООН, заявили тоді, що такий рівень насильства проти демонстрантів є безпрецедентним і що кількість поранених вийшла за межі норми. Це правда: брутальні репресії відносять до компетенції диктатур і тоталітарних держав, а не зрілих демократій, які чутливі до прав людини.

Наприклад, у порівнянні з Польщею ці картини та цифри вражають. Навіть найжорстокіші репресії проти шахтарських маніфестацій, охорона на заходах з агресивними вболівальниками чи пам'ятна пацифікація Маршу Незалежності не були такими видовищними. Випадок фотокореспондента видання «Nasz Dziennik» Роберта Собковича, який у 1999 році втратив око від гумової кулі, згадують донині, чверть століття потому, тоді як у Франції таких «нещасних випадків на виробництві» є чимало.

Чи можна сказати, беручи до уваги ці факти, що французька поліція виділяється особливою жорстокістю порівняно з іншими європейськими поліцейськими органами?

Ліві критикують, праві виправдовують

Треба сказати, що у самій Франції думки про поліцію різняться. Не буде великим перебільшенням, якщо ми скажемо, що право-буржуазна частина політичної сцени принципово захищає правоохоронні органи, тоді як ліво-народна частина безкомпромісно їх звинувачує.

Загалом у цьому немає нічого дивного. В аксіологічній системі правого крила в широкому розумінні цього терміну важливою цінністю є порядок, який поліція теоретично захищає, навіть ціною дрібних помилок, які є загалом прийнятними, принаймні до тих пір, поки тріски, що летять від рубання дров, не надто кидаються в очі.

Проте показовим був шок і когнітивний дисонанс цієї соціальної групи, коли їй довелося зіткнутися з жорстокістю сил безпеки під час безглуздих і жорстоких репресій, спрямованих на багатотисячні мирні демонстрації проти закону про одностатеві шлюби у 2013 році. Багато молодих версальців та літніх жителів 16-го округу Парижа, які зазвичай скандували «La Police avec nous!» («Поліція з нами!»), вперше в житті відчули на своїй спині смак кийка і вперше заплакали від сльозогінного газу.

З іншого боку, для лівих, які часто діють згідно з марксистським світоглядом, поліція є символом реакційної держави, сторожовим собакою великого капіталу та знаряддям гноблення. Навіть поява у лівих нової ідеологічної тематики у формі іммігрантів як ерзацу робітничого класу не порушила цю модель мислення, а навіть навпаки. Ліві плавно включили у свій залізний каталог лейтмотивів скопійовані від американських лівих звинувачення у расовому профілюванні чи системному расизмі в поліції.

Це, звичайно, значно спрощено, бо слід пам’ятати, що думки про поліцію в самому суспільстві є складними і залежать від багатьох чинників, таких як особистий досвід і точка зору окремих людей, а також від політичного й соціального контексту. Тому слід брати до уваги усереднену, статистичну, максимально об’єктивну думку, що базується на даних.

Та проблема у тому, що наукових досліджень про рівень репресивності просто немає.

Соціологічні дослідження показують, що позитивне і негативне ставлення громадян до поліції в європейських країнах змінюється за віссю південь-північ.

Рекордні показники задоволеності відзначають у скандинавських країнах, особливо в Данії, де 80% громадян вважають, що поліція добре виконує свою роботу.

У глобальному плані, порівняно зі своїми європейськими сусідами Німеччиною та Англією, французи мають більш негативний імідж своєї поліції. Опитування 2015 року показує, що понад 30% мешканців Франції вважають, що поліція рідко або дуже рідко ставиться до громадян з повагою. Схожими є відповіді респондентів з Греції, Португалії та Кіпру, тоді як у Великій Британії та Німеччині цей показник нижчий за 20%. Понад 60% французів звинувачують поліцію в нечесності, у порівнянні з 40% у Великій Британії та Німеччині.

«Управління натовпом»

Однак це не дає відповіді на питання, чи справді поліція там особливо жорстока. Тому залишається звернутися до достовірних даних.

Перш ніж почати підраховувати вибиті очі та відірвані кінцівки, візьмемо просту статистику арештів у Франції, Німеччині та Польщі. Вона може змінюватися з року у рік та у залежності від джерела, але ці дані дають загальний огляд ситуації.

У 2019 році у Франції було 1 781 278 випадків затримання у поліцейській в’язниці (garde à vue) у порівнянні з приблизно 753 000 випадків у Німеччині та приблизно 246 000 у Польщі (у 2020 році). Навіть враховуючи різницю в кількості населення, відразу стає зрозуміло, що у Польщі громадянин має учетверо менше шансів потрапити за ґрати на 48 годин, ніж у Франції.

Отже, більшу репресивність можна простежити не лише в охороні громадського порядку, а й у щоденній боротьбі зі злочинністю. Якщо до цього додати вимоги щодо встановлення особи, яке, мабуть, є головним завданням поліцейського окрім патрулювання, виходить ще більша диспропорція. У 2019 році у Франції таких випадків було 12,7 млн, у Німеччині – 8,3 млн, у Польщі – лише 1,5 млн, що майже уп’ятеро менше, ніж у Франції, після врахування чисельності населення.

Французький «даішник» перевіряє особу громадян уп’ятеро частіше, а французький «міліціянт» б’є вдвічі сильніше? Чому це відбувається? Кримінологи роками висувають різні гіпотези, які не завжди є суперечливі, а часто доповнюють одні одних.

Соціологи Фаб’єн Жобар і Олів’є Фільєль вважають, що квазівійськові методи, які використовуються проти «жовтих жилетів», відтворюють «у шкалі один до одного» модель поліції, «типову для кінця XIX століття». «Нульова толерантність до закликів розійтись, відповідно до Закону про зібрання 1848 року, та практика втручання після перших зіткнень, навіть незначних, шляхом введення невеликих груп офіцерів у демонстрації, де це можливо, для розгону групи і здійснення арештів окремих осіб».< br
Доктрина щодо підтримки громадського порядку у Франції базується на принципі «управління натовпом» (gestion des foules). Стратегія контролю масштабних демонстрацій, маніфестацій та публічних заходів спрямована на мінімізацію ризику виникнення насильства та забезпечення безпеки учасників, демонстрантів, правоохоронних органів та державного і приватного майна.

Теоретично поліцейська стратегія базується на градації, коли застосування сили має бути пропорційним загрозі чи агресії, з якою стикається поліція чи треті сторони. Поліцейські повинні спочатку використовувати техніки діалогу та переговорів для вирішення конфліктних ситуацій, перш ніж застосовувати силові засоби. Правоохоронці повинні в першу чергу прагнути зберігати спокій і уникати різких зіткнень з демонстрантами, гарантуючи при цьому безпеку людей і майна.

Такою є теорія, але у випадку ескалації «управління натовпом» може передбачати використання методів фізичного контролю та застосування непрямої сили, або т.зв. нелетальних примусових засобів, таких, як сльозогінний газ і водомети, щоб не дозволити демонстрантам вчиняти акти насильства або безлади і, як крайній засіб, щоб розігнати натовп і запобігти заворушенням.

Тротил проти громадян

Відповідно до доктрини, яка дозволяє баналізувати застосування сили, французька поліція оснащена засобами прямого примусу, застосування яких щодо населення є немислимим в інших європейських країнах.

Найкращим прикладом була сумнозвісна світлошумова граната GLI-F4, відповідальна за десятки важких поранень під час придушення руху «жовтих жилетів», її називають granade de désencerclement, або граната для прориву оточення. Тут чітко проглядається логіка протистояння, в якій демонстрантів неявно розглядають як ворожу силу.

Згадана граната містить 26 грамів тротилу. Поки її не зняли з використання у 2020 році, Франція була єдиною країною в Європі, яка дозволяла використовувати вибухівку проти власних громадян.

Її наступниця, граната GM2L, яка використовується сьогодні, «єдина граната, від якої втікають Чорні Блоки», за словами поліцейських, що брали участь в останній битві з екологами, які маніфестували у Сент-Солін, більше не містить вибухівки. Такі гранати використовуються і в Польщі, але спецпідрозділом GROM, а не поліцією.

Іншою контроверсійною зброєю проти демонстрантів є т. зв. LBD – ручний гранатомет, який стріляє гранатами зі сльозогінним газом. Теоретично на його використання накладено багато обмежень – наприклад, не можна цілитися в людей, потрібно стріляти не менше ніж за 10 метрів від груп людей, не можна цілитися в тулуб чи голову тощо, але на практиці вони щорічно завдають серйозних травм. Саме гранатомети LBD відповідають за вибиті очі мітингувальників із «жовтих жилетів».

З серпня моделі Cougar і Chouka, які використовуються правоохоронними силами, були віднесені Міністерством внутрішніх справ Франції до категорії A2 (військова техніка), а в каталозі виробника для експортних клієнтів вони вказані як зброя, придатна для армії.

З роками доктрина «управління натовпом» еволюціонувала у напрямку обмеження контакту між правоохоронними органами та демонстрантами: роль поліції сьогодні полягає вже не в розпорошенні демонстрацій, а у стримуванні насильства, наприклад, шляхом арешту підбурювачів.

Перевагою цієї доктрини є її безумовна простота і засвоєння психології натовпу. Автори поліцейської стратегії, яка сягає своїм корінням ще середини ХІХ століття, доповнили її прочитанням класичного твору Гюстава Ле Бона під такою ж назвою. Фаб’єн Жобар, дослідник Центру Марка Блока, каже, що в поліцейських школах навчають, що натовп є єдиний і неподільний, він має тваринні імпульси та підкоряється лише своєму лідерові. Звідси випливає тактика салямі, застосування сили, превентивного нагляду чи затримання ватажків.

Водночас багато істориків стверджують, що поліція у Франції застосовує схожі методи, що й сто років тому, і що «французький виняток» на тлі Європи є ілюзією, викликаною контрастом з іншими державами, чиї правоохоронні сили останніми роками зазнали глибокої еволюції в напрямку м'яких методів, тоді як французька доктрина не змінилася.

Європейська реформа

Піонером цієї еволюції, як це часто буває, є Німеччина. У той час, як французи вивчають підхід Лебона до натовпу як до автономної сутності, німецькі експерти вважають, що натовп складається з індивідів, а всі індивіди мають людську гідність і розум, до якого можна звертатися, якщо знати як. Тому нова стратегія передбачає зосередження правоохоронних органів на невеликих групах, які можуть перетворити демонстрацію на заворушення, а також робить ставку на запобігання, діалог та медіацію. Рішення Конституційного суду Німеччини від 1985 року навіть зобов'язує це робити.

Від сумнозвісної Leberwursttaktik, або «тактики паштету», застосовуваної у 1960-х роках (в’їжджаємо у натовп з кийками та робимо з нього паштет), німецькі правоохоронці перейшли до Deeskalation – тепер немає репресивного втручання для відновлення порядку, а є запобігання порушення правопорядку: існує масова та стримуюча присутність сил безпеки, обшуки перед демонстраціями та дуже пильний нагляд під час них.

Слідом за Німеччиною пішла решта Європи. У 2010-2013 роках з ініціативи Швеції було реалізовано проєкт під назвою GODIAC (Good practice for dialogue and communications as strategic principles for policing political manifestations in Europe) з метою створення єдиної європейської доктрини для поліції. У ньому взяли участь дев'ять країн, зокрема, країни Скандинавії та Піренейського півострова, а також Австрія, Німеччина та Велика Британія.

Очікувалося, що нова тактика включатиме превентивні заходи, такі як переговори з організаторами протестів щодо встановлення маршрутів і розкладу, моніторинг соціальних мереж, щоб передбачити зібрання, і встановлення фізичних бар’єрів для відокремлення груп протестувальників.

Результатом цього проєкту стало визначення т. зв. моделі KFCD, що базується на чотирьох стовпах: знаннях про групи протестувальників, їхні цілі, стратегію протесту та динаміку, сприянні та супроводі протестів, комунікації до, під час та після закінчення з метою пояснення поліцейської стратегії та втручання, а також диференціюванні, тобто індивідуальному підході до агресивних «бунтівників», щоб запобігти поширенню незаконної поведінки. Для цього були призначені медіатори: «офіцери діалогу» у Швеції, «поліцію подій» у Данії, «підрозділи з підтримання миру» у Голландії, «офіцерів зв’язку» в Англії тощо.

Чи ефективною є ця тактика? Дивлячись на заворушення з нагоди саміту G7 у Генуї чи Гамбурзі, можна засумніватися. Більше того, хоча поліція в Німеччині менш жорстока, ніж раніше, як не парадоксально, але тамтешнє населення, політичні активісти та демонстранти відчувають репресії набагато сильніше, ніж раніше.

Незважаючи на сильний тиск з боку шведської дипломатії, Франція не брала участі у цій програмі, яка неофіційно стала точкою відліку сучасної доктрини охорони порядку в Європі. То, може, просто поліцейський поїзд до лібералізму, прав людини та світлого майбутнього поїхав, а французькі правоохоронці залишилися на зупинці фетишу права і порядку?

Армія слідкує за порядком

Можливо, пояснення особливої жорстокості французької поліції також можна знайти в довгій історії Франції та її ідентичності як держави, яка використовувала репресивні методи проти своїх громадян, особливо під час Революції та правління Наполеона Бонапарта.
< br> При нагоді слід звернути увагу, що та поліція, яку ми знаємо сьогодні, особливо спеціальні підрозділи з охорони громадського порядку, є досить свіжим інститутом в історії Франції. Простіше кажучи, в епоху ancien regime правитель доручав такі невдячні завдання армії. Під час Французької революції на короткий час з'явилося перше формування з повноваженнями, що нагадують сучасну поліцію, тобто Національна гвардія. Відомий ідеаліст маркіз Ла Файєт хотів зробити її «національною армією», але після термідоріанського перевороту все закінчилося тим, що вона обстрілювала з гармат санкюлотів (найрадикальніших революціонерів) на вулиці Фобур-Сент-Антуан та придушувала заворушення роялістів і федералістів.

Після революції прийшов Бонапарт, який для «управління натовпом» використовував, зокрема, солдатів у відпустці, щоб обійти заборону на зібрання представників правоохоронних сил поблизу державних установ, а далі – чергові монархії та республіки, одна репресивніша за іншу по відношенню до своїх підданих і громадян.

За Третьої республіки (1870-1940), як і в попередні періоди, військо продовжувало залишатися ключовим елементом арсеналу репресій у руках цивільної влади, як і тоді, коли влада перейшла до лівих сил. Глава МВС і двічі прем'єр-міністр Франції Жорж Клемансо (ліво-ліберальний політик) хвалився, що він «перший поліцейський у Франції» і часто вагався, чи скеровувати війська проти страйкарів.

Однак використовувати військових для підтримки порядку є ризикованою справою. Те, що працювало в епоху до промислової революції, не виправдовувало себе, починаючи з кінця XIX століття.

З одного боку, виникла загроза братання рядових солдатів та унтер-офіцерів із страйкуючими робітниками чи демонстрантами-фермерами, як у 1907 році, коли повсталий 17-й піхотний полк підняв рушниці дулами вгору, не бажаючи стріляти у протестуючих працівників виноградників у Безьє. З іншого боку, армія ризикує використати на внутрішньому фронті ресурси з арсеналу, призначеного для зовнішнього ворога, і стріляти у натовп там, де було б достатньо кийка, як на демонстрації шахтарів у Фурмі у 1891 році, де дев’ятеро людей загинули від куль.

Централізація уряду Віші

Лише після Першої світової війни французький політичний клас дійшов висновку, що необхідний спеціальний підрозділ для підтримки порядку у випадку соціальних заворушень і появи все більш жорстоких, змагальних течій, особливо комуністичних. Таким чином у 1921 році була створена Мобільна гвардія, не повністю цивільна, тому що належала до жандармерії, яка у Франції є частиною збройних сил. Саме від рук її офіцерів були вбиті демонстранти 6 лютого 1934 року на площі Згоди.

Парадоксально, але перші поліцейські, тобто цивільні, підрозділи, спрямовані на «управління натовпом», були результатом роботи уряду Віші, коли положення про перемир’я з Німеччиною (а на практиці про капітуляцію) змусили французьку колабораціоністську владу обмежити чисельність Мобільної гвардії. Під час Другої світової війни та німецької окупації уряд Віші взяв під державний контроль місцеві поліцейські сили, які раніше були підпорядковані муніципальній владі, об’єднавши їх із Sûreté (кримінальною службою) та підрозділами, які підпорядковувались паризькій префектурі. Таким чином була створена державна поліція, а в її складі – Мобільні групи резерву. Підписуйтесь на наш фейсбук Уряд Віші, не будучи змушеним зважати на парламент, здійснив необхідні реформи. Етатизація поліції, яка відповідала довгостроковому централізуючому характеру держави, відбулася в серпні 1941 року, в дуже специфічному контексті іноземної окупації та квазігромадянської війни, коли пріоритетом був захист держави, а не служіння суспільству. Місцеву поліцію та муніципальну варту було перетворено на підрозділи державної служби, повністю вивівши їх з-під контролю місцевих органів влади та підпорядкувавши владі префектів – представників уряду.

Працевлаштування і кар’єра в поліції, які раніше мали переважно локальний характер, стали загальнонаціональними: офіцерів за потреби закріплюють за поліцейськими відділками по всій країні, незалежно від регіону їхнього походження, тому більшість поліцейських не прив’язана до середовища, в якому вони працюють.

Оскільки саме трудовий стаж впливає на можливість переведення в інший регіон, найменш досвідчені молодші офіцери розподіляються до найважчих округів, звідки тікають, як тільки відпрацюють відповідний термін. Вважається, що у паризькому регіоні, який має репутацію найскладнішого, щороку змінюється третина працівників, що, очевидно, не сприяє знайомству з місцевим населенням та специфікою.

Реформа Віші залишається наріжним каменем сучасної французької поліції донині. Кримінолог Ксав'є Рауфер наводить цікавий факт, що розроблена на той час карта розташування поліцейських комісаріатів до сьогодні майже не змінилася.

Після 1944 року поліцію Віші не ліквідували, а лише переформували підрозділи для придушення маніфестацій в Республіканські роти безпеки, сумнозвісні CRS, які існують зараз. Бурхлива історія не сприяла змінам. Напруженість після звільнення країни, потім холодна війна, далі деколонізація, війна в Алжирі, травма, викликана травневими подіями 1968 року, та сучасні міські повстання, як-от у 2005 році в гарячих іммігрантських передмістях, а також зростання ісламського радикалізму спонукали та продовжують спонукати утримання сильного репресивного апарату, щоб не ослабити державу.

Для багатьох французів жорстокість поліцейських репресій є певною мірою виправданою: хоча вона шкодить іміджу, але необхідна з точки зору raison d'état.

– Адам Гвязда
– переклала Марія Шевчук

TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори