«Комісар Монтальбано» щосуботи на TVP HD. Трансляція першої серії – 4 лютого о 20:00.

Польське Телебачення покаже серіал італійського телеканалу RAI «Комісар Монтальбано» (або «Інспектор Монтальбано», у перекладах можна заплутатись). Це екранізація популярних поліцейських романів Андреа Каміллері. Для деяких знайомих це хіт. Для мене ж – гарна нагода поміркувати над власним, цілком суб’єктивним рейтингом детективів. Безсумнівно, Сальво Монтальбано, начальник поліції уявного міста Вігата на Сицилії, є одним із них.

Є поліцейські детективи і є приватні детективи. І перші, і другі були героями книг та фільмів сотні разів. Існують навіть різноманітні детективи-любителі – ким, врешті решт, була міс Марпл, продукт Агати Крісті? А ким є наш отець Матеуш із Сандомира?

Зрештою, детективом-аматором, хоч і таким, який добровільно допомагав британській поліції, був найвідоміший герой детективних романів Шерлок Холмс. Сер Артур Конан Дойл почав писати про нього у 1887 році. Він вбив свого персонажа у 1893 році, але був змушений повернути його до життя через протести читачів. Віртуозний скрипаль і морфініст, який вразив свого друга доктора Ватсона, зрозумівши по його неголеній щоці, де він був і що робив, став героєм 153 фільмів і серіалів.

Окрім того, що я намагався познайомитися з ним завдяки книгам, я, звісно, дивився деякі з цих екранізацій. Мене справді налякав фільм «Собака Баскервілів», одна з кількох його версій, знята у 1950-х роках студією Hammers Films. Для дитини, якій ще не відомий жанр фільму жахів, тим паче, що такі фільми рідко потрапляли до Польщі, потворний звір справді був чимось надзвичайним (хоча врешті виявилася ілюзією, трюком). Та хоча я цінував блискучу софістику детектива, який курив люльку на Бейкер-стріт, я чомусь не зблизився з Холмсом. Ще буде можливість повернутися до нього.

Пуаро і Мегре: безкарні злочини

Другою постаттю, яка є для мене синонімом «детектива», був, звичайно, Еркюль Пуаро Агати Крісті. Він з'являвся в її романах і оповіданнях 30 разів, в реаліях старого світу – між 1920 і 1975 роками. Він, у свою чергу, був ним за професією, але з приватної ініціативи. Як би там не було, письменниця надала цьому заняттю особливий статус – він багатий і впливовий громадянин світу. Та все ж вона вбила його в останньому романі про нього.

Чесно кажучи, він мені теж не особливо сподобався, він здавався мені набундюченим, надто пихатим із цими своїми бельгійськими декламаціями. Але я завдячую йому одним із найцікавіших досвідів першого етапу мого життя. Це були часи, коли з кожним прочитаним літературним твором чи переглянутим фільмом я запитував себе: хто добрий, а хто поганий?

Сідні Люмет зняв «Вбивство у Східному експресі», екранізацію одного з найважливіших романів за участю Пуаро, у 1974 році – з видатним акторським складом. Детективом був Альберт Фінні. Я, мабуть, подивився фільм кілька років потому, до ПНР фільми доходили зі значною затримкою. Я не хочу переказувати інтригу злочину, скоєного в розкішному поїзді десь посеред снігів довоєнної Югославії. Можливо, хтось ще не знає, хто вбивця.

Цей фінал здався мені надзвичайно винахідливим. Лише згодом прийшла думка, що конструкція настільки ж хитка, наскільки взагалі неймовірна. Це стосується більшості романів і оповідань про Пуаро. Це математичні головоломки, живі люди не змогли б привести у дію такі механізми.

Але важливішим було інше. Злочин має бути покараний. Сам Пуаро повторював це до нудоти в кожній книзі, у кожному фільмі про себе. І все ж тут, хоч така тирада і мала місце, він єдиний раз відмовився від правосуддя. Це спонукало до роздумів. Я з ним повністю погоджувався, але це скоригувало моє бачення світу, відкрило для мене труднощі морального судження.

Сьогодні Пуаро мені не подобається ще більше, ніж тоді, він так часто відмовлявся проявляти емпатію до інших. Але цього єдиного разу... Що ж. Потім я бачив ще дві кіноверсії «Вбивства...». І хоча Пуаро зробили трохи плаксивішим та додали темношкірих персонажів (що малоймовірно як на пасажирів Східного експресу в ті часи), цей принциповий висновок зовсім не змінився.

Лише епізодично я ознайомився з професійним поліцейським, яким був комісар Мегре Жоржа Сіменона, ще один курець люльки, але цього разу французький. І тут знову цікавий досвід. У дитинстві я прочитав роман про Мегре, в якому завершується його кар'єра. Він йде на пенсію. Я забув назву: Сіменон написав 75 романів і 28 оповідань про флегматичного копа, що любить пофілософствувати. Нехай хтось із читачів допоможе мені згадати назву!

Мегре намагався розкрити вбивство. Жертвою виявився грабіжник. Вбивця був дуже впливовою людиною, яка хотіла змусити свідка своїх гріхів замовкнути назавжди. Цього разу висновок був протилежним. Поліцейський хотів, щоб правда розкрилася, але знав, що йому ніхто не повірить. Це був ще один, дуже ранній урок про те, що навіть у світі ритуальних детективних історій, у західній цивілізації, яка загалом меншою мірою спирається на фікцію, ніж ПНР, злочин може залишитися безкарним.

Не такі вже й хороші приватні детективи

Ще одним досвідом стало знайомство з американським нуарним детективом. Пам’ятаю, як дуже рано я побачив «Мальтійського сокола» Джона Г’юстона. Це ще одна екранізація роману Дешила Геммета, знята 1941 року. Цього я ну зовсім не міг сприйняти. Детектив Сем Спейд у виконанні Хемфрі Богарта зовсім не шукає злочинців, а вступає в незрозумілі махінації з сумнівними типами. От лише він був класичним приватним детективом, одним із потужного ряду людей, що ковзають десь на межі закону, засідаючи у тьмяних офісах та дешевих пабах.

Спочатку Голлівуд знімав детективи, героями яких, в основному позитивними, були злочинці. Президент Франклін Делано Рузвельт і голова ФБР Едгар Гувер після 1933 року почали наполягати на припиненні такої практики. Відтак улюбленим героєм став відважний федеральний агент або поліцейський.

«Мальтійський сокіл» сповіщав наступну хвилю, повернення до двозначності, яка втім не переходила напряму до флірту зі злочинцями. Проте війна сприяла песимізму в описуванні світу. У фіналі Сем Спейд здав поліції злочинців, з якими раніше торгувався. А також жінку, з якою у нього був роман. Головним чином тому, що однією з жертв був його спільник, перекладаючи на поліцейські реалії – партнер. А партнера не можна зраджувати.

Однак це не позбавило цю чорно-білу картину присмаку двозначності. Я був цим фільмом зачарований і водночас бунтував проти нього. До речі, не тільки я переживав дилеми. Знамениті американські зірки не хотіли грати Спейда, вважаючи, що це буде плямою на їхній репутації. Богарт погодився. Саме тоді почалася його велика кар’єра.

Потім – я пишу не про 1940-і роки, а про 1970-ті – я дізнався про Філіпа Марлоу, героя роману Реймонда Чендлера. Спочатку з книжкових фрагментів, надрукованих у журналі Асоціації PAX «Słowo Powszechne», а потім з екранізації. З ним мені було легше погоджуватися, чи був то харизматичний Роберт Мітчeм («Прощавай, моя красуне»), чи рідний Єжи Добровольський (польський театр телебачення: «Проблеми – моя спеціальність»).

Їхнім третім братом був, звісно, ще один приватний детектив Джейк Гіттес, мандрівник по бездоріжжях корумпованої Каліфорнії, якого ніщо не могло здивувати, але врешті навіть його лякає безмірність зла. Звичайно, мова йде про «Китайський квартал» Романа Поланскі, фільм 1974 року, дія якого відбувається в епоху «Мальтійського сокола». Найбільше мені сподобався харизматичний, далекий від образу красеня Джек Ніколсон, який ходив з пластиром на розрізаному носі більшу частину фільму. Він був самою сутністю дещо кволого, але все ж здатного підняти голову людства.

Коджак і Немезида з Лос-Анджелеса

Усі вони були персонажами зі старого світу. Однак з'явилися нові герої. По-перше, серіальний лейтенант Коджак у виконанні Теллі Саваласа. Сьогодні я не можу пригадати жодного з його банальних нью-йоркських розслідувань. Його дивилися з цікавості, щоб побачити, як працює американська поліція. А ще із симпатії до лисого Саваласа. Чи реалії були добре показані? Про такі фільми вже тоді говорили, що навіть якщо вони «припудрюють» героїв і події, є надія, що справжні копи будуть хоча б трохи брати приклад зі своїх поп-культурних втілень. Коджак був добродушний і непідкупний. Він знав життя.

По-друге, лейтенант Коломбо, звісно ж, у виконанні Пітера Фалька, непримітного чоловіка зі скляним оком (справжнє у актора ампутували в дитинстві через хворобу). Він грав цю роль протягом багатьох сезонів серіалу з 1968 по 2002 рік. У нього не було імені, він розповідав про дружину, яку ніколи не показували, одягався неохайно, мав багато слабкостей і недоліків, що успішно збивало з пантелику чергових убивць.

Він був неуважний, флегматичний, повторювався і мучив співрозмовників. Це викликало презирство у злочинців, які, слід додати, відомі нам з самого початку, адже на початку серії завжди спочатку показувався процес вбивства. Питання було не в тому, хто вбив. Питання полягало в тому, як Коломбо це доведе. Можливо, він не оперував такими складними спостереженнями і техніками, як Шерлок Холмс, але той був для нього спорідненою душею.

Водночас він був такою собі Немезидою для різних постатей з елітних кіл, адже саме вони найчастіше були винуватцями. Все відбувалося в реаліях перенасиченого багатством Лос-Анджелеса. Але у цьому не було надто буквальних соціальних акцентів. Та була сувора педагогіка поліцейських фільмів, атмосфера яких зберігалася дуже довго, посеред хвилі повсюдної вседозволеності. Я це оцінив. Коломбо затримував злочинців, людей, які піддавалися різним спокусам, також від мого імені. Хоча у кількох випадках я шкодував, що він не пішов шляхом Пуаро у «Вбивстві у Східному експресі». Наскільки я пам’ятаю, принаймні у тих десятках епізодів, які я бачив, він жодного разу так не зробив.

А насправді у дитинстві та ранній юності я подружився з двома детективами з великої літери Д. Сьогодні вони забуті більшістю.

Мої герої – Кредок і Каттані

Серіал, який сформував мене найраніше, став для мене зараз майже археологічною знахідкою. Я пам'ятав його польську назву: «Wielki napad» (Велике пограбування), але якби не випадково знайдений пост в Інтернеті, я б не відстежив його даних, бо його ніколи не повторювали. Це «The Gold Robbers» або ж «Золоті грабіжники», 13-серійний британський серіал 1969 року, показаний у Польщі кількома роками пізніше (моя сім’я купила телевізор лише 1970 року). Кожен епізод починався з драматичних сцен пограбування вантажу із золотом в аеропорту. Стрілець стріляв запалювальним снарядом, вибухала пожежа, починався екшн.

Але «Велике пограбування» було записом розслідування. Британський комісар Кредок багато років ловив одного за одним зловмисників, які відігравали в цій операції різні ролі – від дрібноти до крупної риби. Одні були мерзотниками, інші – нещасливими людьми, які загрузли у злочинності. Я пам’ятаю атмосферу обговорення їхньої індивідуальної провини, разом із мамою ми навіть склали список покарань, комусь дарували помилування, комусь ні. Для детективних фільмів того часу ця атмосфера етичного неспокою, питань про людську відповідальність була надзвичайно важливою. При цьому кожна історія була цікавою, а фінал, коли було досягнуто самої вершини, був несподіваним і песимістичним. Ще один неповністю покараний злочин.

Але цей фільм був сильний також завдяки чарівності актора Пітера Вогана, який грав Кредока. Він майстер багатьох ролей в кіно і на телебаченні (у знаменитому «Наприкінці дня» Джеймса Айворі він зіграв старого дворецького, батька Гаррі Хопкінса). Настільки британець, наскільки це можливо. Що характерно: хоча я з дитинства був переконаний у потужності американського кіно, у сфері серіалів я віддавав перевагу британцям. Кредок, звичайна людина, далека від голлівудської краси, сповнена сумнівів і дилем, але він дотримується поліцейського кодексу, навіть у моменти сумнівів чи роздратування. Він був одним із моїх перших зразків для наслідування.

Є ще один герой: комісар Коррадо Каттані з італійського серіалу «Спрут», який знімали багато режисерів у період з 1984 по 2001 рік, з музикою Енніо Морріконе. Поліцейський з зовнішністю плейбоя, влюбливий, дуже людяний і водночас такий, який втілює собі все найкраще в боротьбі з італійською мафією. Його зіграв Мікеле Плачідо. Тут не йшлося про загадку. Коли Каттані прибув до Трапані на Сицилії, він одразу зіткнувся з задушливою атмосферою мовчазної змови. Образ корумпованої або заляканої італійської еліти там чудовий. Цей серіал також не ідеалізував низи суспільства. Він був спротивом проти соціального раку. Криком протесту.

Каттані є трагічною постаттю, коли навколо нього один за одним гинуть усі, погані й добрі. Включно з дружиною та коханкою. Наступні сезони охопили сюжетом всю Італію. Вони показували проказу, яка пожирає і сам Рим. У цьому була суть згаданого у назві piovra – спрута. В кінці шостого сезону гине сам Каттані. Серіал продовжили, за роботу взялися партнери проєкту. Це було схоже на кошмар, який не може закінчитися. Детектив ставав апокаліпсисом.

Детектив, або ж фрік

Неможливо розповісти історію всіх детективів з книжок і фільмів, тому що це великий шмат історії поп-культури. Наближаючись до сучасної епохи, я змушений вдаватися до все сильнішого синтезу. Але наголошую, що це суб’єктивний рейтинг.

Сучасні розповіді, подані переважно у формі серіалів, багато змінили в образі борців за справедливість. Ними бувають блискучі профайлери, трохи стягнуті з Шерлока Холмса (герой американського серіалу «Менталіст», якого з 2008 року грає Саймон Бейкер), або навіть фахівці з дослідження трупів. Адже в серіалі «Кістки», значна частина якого розгортається в лабораторії патологоанатома, головна жіноча героїня носить мальовниче прізвисько «Боунз».

Історії стають все більш фантастичними, як у серіалі «Мислити як злочинець» (2005-2020), де спеціальна група однієї з американських спецслужб, що складається здебільшого з фріків, ганяє по країні в погоні за найвитонченішими вбивцями (в останніх сезонах – по всьому світу). Вони розкривають таємниці таких технічно чи психологічно закручених злочинів, що у них важко повірити. Але, зрештою, віртуозні фінти Агати Крісті також через багато років викликають сумніви як мінімум у мене. А якщо звернутись до ближчої нам географічної довготи, чи віримо ми, що отець Матеуш майже щотижня стикається зі злочинністю у маленькому Сандомирі?

Саме так – тут повно фріків. Вони профілюють злочинців і злочини, але самі стають все більш специфічними. Серіальний детектив Монк, який вистежував вбивць з 2002 по 2009 рік та якого зіграв Тоні Шалуб, страждав від обсесивно-компульсивного розладу. Можна досхочу міркувати про особистість геніального, але егоцентричного Шерлока Холмса. Але коли в 2010 році він став героєм серіалу, перенесеного в сучасність, Бенедикт Камбербетч зіграв пересічного характеропата. З іншого боку, у фільмі Гая Річі він у виконанні Роберта Дауні-молодшого перевтілився в супер-людину, яка не цурається рукопашного бою.

«Детектив», або про смуток поліції

Важко не написати в цьому тексті про американський серіал «Справжній детектив», що складається з трьох не пов’язаних між собою сезонів (з 2014 року). Перший – це історія про двох напарників-поліцейських, які роками розгадують на пустищах американського півдня таємницю приреченого на забуття злочину. Ступінь моєї антипатії до пари героїв (Вуді Гаррельсон і Метью МакКонагі), мабуть, перевищував навіть токсичність їхніх взаємин. Але в цьому була якась глибина, хоча знову ж таки за істину боролися фріки.

Другого «Справжнього детектива» обізвали слабшим. А мене зацікавила не лише одна з найкращих сцен зі стріляниною, яку я коли-небудь бачив, а й маленький трактат про розбитих людей, які соромляться самих себе. Це мені забезпечив, зокрема, Колін Фаррелл, колишній казанова, тут розтовстілий і занедбаний. True detective? Такою є оригінальна назва. Скоріше true man.

Це все вже було в кіно. Спалахи гідності деградованих людей. Пекуча, як соляна кислота, токсичність злочинного світу, що прилипає до втомлених облич і одягу поліцейських. І все ж розказано захоплююче, з чималою дозою саспенсу, незважаючи на повільний темп. Нік Піццолатто, автор серіалу, має унікальний стиль.

Третій сезон повертається до зразка першого сезону. Знову двоє поліцейських партнерів. Вони досліджують таємницю, яку ніхто не хоче пояснити, блукаючи бездоріжжями південного штату Арканзас. Вони знову не можуть спати ночами, їхнє особисте життя руйнується. Та й самі вони бувають якщо не злі, то надто брутальні, неуважні, знищені рутиною. Є важлива відмінність: один із них є чорношкірим. Це дає можливість зробити спостереження щодо расових відносин.

Цей сезон має вишукану конструкцію. Дія відбувається у трьох планах: 1980 рік, коли зникли двоє дітей – брат і сестра. Другий план – це 1990 рік, відновлення слідства. Третій план – 2015 рік, коли старі детективи втягнуті в повернення до далекого минулого. Ми дивимося всю історію по черзі, частково ззаду наперед, окремі елементи головоломки розкриваються не по порядку. Ми навіть не все зрозуміємо до кінця.

Це історія про дуже багато речей водночас. Про природу поліцейської системи, яка не налаштована на висвітлення правди. Про жорстокість правил суспільства, досі ще напівфеодального, хоча нібито сучасного. Про притягання і відштовхування пар: білого і чорного партнера. Про те, як нерозгадана таємниця може тяжіти над життям слідчих. А також про те, що її розв'язка буде неповною хоча б через крихкість організму старої людини, що занурюється в деменцію. Десь за виснажливою, неприємною атмосферою проступає зворушення, хоча й із силою непростої, рваної дружби, незважаючи ні на що.

Чудова гра Магершали Алі (Гейс) і Стівена Дорффа (Роланд Вест) робить цей серіал збіса правдоподібним. Спочатку неможливо відірватися, а потім лишається смуток.

Та це не змінює того факту, що тут є багато дивного на межі віри в паранормальні явища. Але зрештою навіть «Секретні матеріали» були певною мірою історією про пару детективів. Агенти Малдер (Девід Духовни) і Скаллі (Джилліан Андерсон) регулярно переслідують то прибульців, то персонажів жахів, проводячи звичайні розслідування.

Традиційна поліцейська балада

У той же час ми постійно маємо звичайну традиційну поліцейську баладу. Коп все ще залишається героєм багатьох романів, фільмів і серіалів у звичайній повсякденній роботі. Мені завжди цікаво, наскільки ці картини реальності хоч трохи схожі на правду. Це не змінює того факту, що детектив Мак Тейлор із «Місце злочину – Нью-Йорк», класичного серіалу CSI, який знімався з 2004 року й досі не позбавлений певної поліцейської суворості, є моїм наступним улюбленим персонажем. Хоча я не знаю, чи постійна стурбованість на обличчі Гері Сініза типова для справжнього нью-йоркського копа. Також неможливо не запам’ятати цей фільм як криваве, мальовниче видовище. В інших серіалах такого типу, як-от «NCIS», офіцери жартують і пліткують на місці злочину (ймовірно, так воно і є). Мак Тейлор-Сініз береже нас від морального падіння.

Є такі герої і за межами Америки, згадаю тут британських детективів, яких зіграли Девід Теннант і Олівія Колман у чудовому двосезонному серіалі «Бродчерч», в якому виявилося, що деякі речі є незмінними. Попри численні зміни в звичаях, навіть сучасна провінція все ще приховує різноманітні червоточини таємниць.

Підписуйтесь на наш фейсбук Насамкінець питання: як за всім цим встигає Польща? Зрештою, капітан міліції Сова у виконанні Вєслава Ґоласа вів розслідування вже у шістдесятих роках ХХ століття.

Першою вдалою спробою створити власний детективний серіал, безперечно, став «07, доповідай» Кшиштофа Шмагера. Добре знятий серіал, на жаль, перестав існувати для мене під час воєнного стану, коли між мною та громадянською міліцією виникла нездоланна прірва.

Потім були цікаві спроби створення таких власних «ментівських» балад. Досі у пам’яті виринає втомлене обличчя комісара Ольгерда Гальського з серіалу «Екстрадиція» Войцеха Вуйціка, навіть якщо сьогодні Марек Кондрат асоціюється лише з рекламою банку та продажем вин. Цікаві образи поліцейських змальовано у трьох серіалах: «Офіцер», «Офіцери» та «Третій офіцер» Мацея Дейчера (за сценарієм Войцеха Томчика). Десь на задньому плані в обох серіалах добре відображені різноманітні патології ІІІ Речі Посполитої (в «Екстрадиції» – періоду дев’яностих років, в «Офіцерах» – початку двохтисячних). Але попри все тут йшлося про боротьбу детективів із опором злочинного матеріалу.

Сьогодні у нас залишився наївненький, але популярний «Отець Матеуш». І все таки, історії детективів-аматорів – це серйозний шматок нашої поп-культури, та й навіть високої культури. Зрештою, ким був монах Вільгельм Баскервільський, який у XIV столітті розслідував таємничі злочини в одному монастирі на півночі Італії? Це герой «Імені рози» Умберто Екко і двох екранізацій цього роману: фільму, а потім і серіалу.

Звісно, роман є глибшим, сильніше заторкає політичні та релігійні дилеми середньовіччя. І все ж Вільгельм, навіть користуючись збільшувальним склом, завжди матиме для мене обличчя Шона Коннері з фільму Жана-Жака Анно 1986 року.

Детективи були, є і будуть. Навіть якщо одні стали фріками, а інші завжди мали погану репутацію, вони продовжують шукати правду, розгадувати загадки та вистежувати лиходіїв.

– Пьотр Заремба
-Переклад Марія Шевчук

TVP ТИЖНЕВИК. Редактори та автори