Людомира Бенедиктовича (1844-1926), учасника Січневого повстання, чия біографія могла б стати сценарієм для фільму, все ж не оминула доля повстанця. Коли через десять років після початку боїв і вже після навчання в Академії мистецтв у Мюнхені він повернувся до Польщі, його впізнав якийсь донощик у Броку над Бугом. Його заарештували і кинули до варшавської Цитаделі.

«І саме там був створений рисунок «Дівчина з коновкою», тому що він спостерігав за моделлю як в’язень, багато місяців переглядаючи один і той же вид за вікном», – розповідає Катажина Габер, кураторка виставки у варшавській галереї «Кордегарда», де ми можемо милуватися цією незвичайною картиною. Намальована пером, вона і досі вражає точністю передачі руху руки, акцентом на обличчі, кроєм корсета.

Катажина Габер не приховує свого захоплення цим художником та його творчістю. Із захватом показує «Середлісся зі старим дубом» – гущавину дерев, дивлячись на яку можна буквально відчути дотик листя. Але неможливо зрозуміти, як художник міг так малювати, не тримаючи олівця чи пера в пальцях, а в якомусь металевому обручі, прикріпленому до кукси.

«Кожним рисунком чи картиною він показує, що все – в голові, а не у відрубаній руці чи ампутованій нозі», – наголошує Катажина Габер. Кураторка додає, що його присутність на цій виставці має додаткове значення: це може стати великою підтримкою для всіх тих людей, яким різноманітні фізичні обмеження не дозволяють розкрити свої таланти, реалізувати свої мрії та амбіції.

Підписуйтесь на наш фейсбук «Бенедиктович з дитинства хотів бути художником, але батько бачив його лісником, бо сам був лісником. І як це було в ті часи, хлопець після середньої школи потрапив до Закладу лісової практики у Феліксові біля Брока над Бугом, бо це була тоді справжня академія лісництва, – розповідає Катажина Габер. – Тож він добре знав ліс і міг бути чудовим провідником для повстанців, до яких одразу приєднався. І коли він втратив обидві руки, він уже не міг бути лісничим, зате міг нарешті стати художником».

Щоб не наражати Бенедиктовича на переслідування, було оголошено, що він загинув у сутичці з козаками під Качковом, і насипано могилу, яка існує й сьогодні. І той, заховавшись від царських шпигунів, вилікувавшись і трохи підучившись у варшавській школі Войцеха Герсона, виїхав – мабуть, з підробленими паперами – до Мюнхена. Іспит до тамтешньої Академії образотворчих мистецтв він складав у спеціально пошитому плащі з довгими рукавами, щоб прикрити відсутність рук. Однак коли справа дійшла до оголошення списку зарахованих, один із професорів хотів потиснути руку такому чудовому кандидату, якого він помітив у Бенедиктовичу. Тоді йому довелося зізнатись, що він не може потиснути руку, бо не має її.

Сцена як з найкращого фільму. Можливо, такий фільм колись знімуть.

Ампутована нога, своєю чергою, стосується Адама Хмєльовського (1845-1916). Це повстанець на рік молодший від Бенедиктовича — якими ж вони всі були молодими у тому повстанні! – і його колега по навчанню у Мюнхені. Ногу він втратив також під час повстання. І його теж, зусиллями всієї сім’ї, «контрабандою» переправили за кордон. Мабуть, він більш відомий широкому загалу, ніж Бенедиктович, адже це все-таки святий брат Альберт Хмєльовський. Він покинув мистецтво заради порятунку бездомних, заснував Згромадження братів альбертинців і Згромадження сестер альбертинок, започаткував нові тренди в благодійній роботі і став унікальною постаттю не тільки в Кракові, зокрема, завдяки фільму «Бідняк і мадам». Катажина Габер відібрала для виставки дві його акварелі, одна з них – «Виїзд на полювання». Звичайне полювання, намальоване ще в 1870 році – сцена наче з нормального життя, хоча в умовах повстання вихід на полювання міг означати зовсім інше. І, можливо, саме це мав на увазі Хмєльовський.

Саме такими, неочевидними, є роботи, які ми побачимо в «Кордегарді» на виставці «Січневе повстання. Шлях до незалежності». Роботи захоплюють своїм змістом, але, можливо, ще більше захоплюють біографією митців. Наприклад, Максиміліан Геримський (1846-1874) – теж товариш з Мюнхенської академії – ще молодший, бо приєднався до повстання сімнадцятилітнім. Він малював повстання до кінця свого короткого творчого життя (помер від туберкульозу).

Кураторка зробила надзвичайну рік – вона перекопала шухляди та шафи з «архівними» колекціями й знайшла різноманітні скарби – ті, які шукала, та зовсім несподівані. Є тут також акварелі та ескізи її пра-пра-прадіда Максиміліана Оборського (1809-1878), який, на відміну від решти, взяв участь у повстанні уже літнім чоловіком і потрапив до Сибіру, до того ж з тягарем зради, яку він вчинив, викривши своїх побратимів. У спогадах Катажини Габер збереглася фраза з дитинства, коли найстарші тітки казали, що «бабуся Оборська залишилася сама з дітьми на голові» і почуттям, що їх треба вивчити без майна, яке конфіскувала царська влада. Оборський залишився в її голові, хоча, як каже вона, у кожного з нас є шістнадцять прапрадідів, тож складно бути особливо прив’язаним до одного, та ще й невідомого. Але той, що був на засланні, в Усольї (де було багато засланців, бо їхніх рук потребувала робота на знаменитих соляних копальнях, звідки й походить назва) почав малювати, тому пробився із забуття.

І все ж, щоб не розповідати про всю виставку, я обмежуся рекомендацією дуже особливої акварелі, майже репортажної фіксації моменту: у камеру засудженого, а ним є Едвард Юргенс (1824-1863), заходять тюремники з вироком, а біля дверей... просто неймовірно! – біля дверей стоїть фотоапарат (чи як там його тоді називали) на трьох довгих ніжках і фотограф готовий зробити останній кадр. Неймовірна картина, шокуюча – акварель, ніби фотографія, фотограф на акварелі, останні моменти – уклін Катажині Габер за те, що вона витягла її з архіву і повернула до життя, чи фактично подарувала їй нове.

Наша сучасниця, мисткиня Тереса Мурак – оскільки в «Кордегарді» є й роботи з нашого часу – дала нове життя абсолютно неочікуваними об’єктам, які все ж переносять нас на вулиці Варшави, залиті кров’ю у 1861 році, що стало передвісником подальшої боротьби за волю, а також пізніше, у час Січневого повстання. Цю ситуацію ми побачимо на невеличкій, але промовистій акварелі із замальовкою тих вуличних боїв, на тлі кам’яниці на Краківському передмісті, де досі, як і на акварелі, розташовується цукерня. На цій же кам’яниці є пам’ятна табличка в пам’ять про смерть учня рабинської школи Міхала Ланди, який підняв хрест, впущений побитим хлопцем, щоб закликати людей до боротьби.

Отож, у 1980-х роках Тереса Мурак водила свого сина Матеуша (1979 р.н.) на уроки релігії до отця Яна Твардовського, який, як ми знаємо, жив у крихітному флігелі поруч із костелом та монастирем сестер візитанок у Краківському передмісті. І вона натрапила на купу старих, дуже старих, лляних рушничків – власноруч витканих і вручну (а як інакше!) обшитих сестрами візитанками в минулому столітті, з льону, вирощеного ними в монастирському саду. Мисткиня почала досліджувати, звідки вони взялися. Що, можливо, цими полотнами сестри витирали кров з підлоги, коли поранені ховалися під їхнім дахом, можливо, цими рушниками перев’язували повстанців, можливо, вони є свідками героїзму сестер, які ніколи самі про себе не розкажуть. Інсталяція «Рушники візитанок» справляє велике враження, тим більше, що у неї є продовження.

Під час Січневого повстання матері посилали своїх синів воювати, споряджали їх зброєю і відвагою, хлібом і мужністю. А на цій виставці син стає поруч із матір’ю і презентує повстанські коси, мабуть, найвідомішу зброю повстання 1863 р. Матеуш Мурак Рембєлінський викував «свої» коси в Оронську, у незвичайному Центрі польської скульптури, у старій садибі Юзефа Брандта. А від Оронська, як відомо, лише рукою подати до осередків польських повстанців, до Йодловського лісу та до Викуса під Вонхоцьком, де таборував диктатор Січневого повстання Мар’ян Лангевич, а під час Другої світової війни партизан Армії Крайової, полковник Ян Півнік «Понурий». Кування коси – чи на полотнах Артура Ґротґера, чи на картинах Матеуша Мурака Рембєлінського – не залишає сумнівів: ми дійсно вміємо це робити.

Я справді закликаю кожного відвідати цю невеличку галерею на Краківському передмісті. І зазирнути у той далекий – і все ж наш – світ.

– Барбара Сулек-Ковальска
– переклала Марія Шевчук

TVP ТИЖНЕВИК. Редактори та автори

Виставка «Січневе повстання. Шлях до незалежності» – з 12 січня по 12 лютого 2023 р. «Кордегарда» – Галерея Національного центру культури, вул. Краківське Передмістя, 15, Варшава. Графік роботи: вівторок - неділя 11:00 - 19:00.

На виставці до 160-річчя Січневого повстання представлені рисунки, графіка та акварелі художників, які брали у ньому активну участь, зокрема Казімєжа Альхімовича, Міхала Ельвіро Андріоллі, Адама Хмєльовського, Людомира Бенедиктовича, Максиміліана Геримського, Едварда Юргенса, Антонія Максиміліана Оборського, Альфреда Ізидора Рьомера, Станіслава Віткевича . А також тих, хто підтримував повстання, перебуваючи в той час за кордоном, зокрема Валерія Ельяша-Радзіковського чи Артура Ґротгера. У «Кордегарді» також виставлено роботи Францішека Штрайтта, Адріана Глембоцького, Юзефа Хелмонського та Антонія Камєнського, а також інсталяції двох сучасних художників – Тереси Мурак та Матеуша Мурака Рембєлінського.