Ось що я думаю
що не в обоймах
але в цих папках
портфелях
і теках
вони несуть
всі наші нещастя

– сержант Пеппер, «29 нагальних віршів», авторське видання, Варшава 1982

Читаючи цей короткий білий вірш навесні під час воєнного стану, у мене перед очима стояли червоні обличчя похмурих апаратників, які засідали на пленумах і політбюро, та чиї фотографії з благословенням публікувала «Трибуна праці» з нагоди чергових партійних з'їздів. І я роздумував, що в цьому немає нічого дивного, що саме в Польщі під комуністичним правлінням виник турпізм [від лат. «turpis» (потворний) – це літературний прийом, який полягає у введенні у твір елементів потворності з метою викликати естетичний шок – прим. перекл.].

Я відчував щиру неприязнь до цих морд. Їхні обличчя якнайкраще уособлювали суть системи, в яку ми всі були занурені безповоротно. У моїй тодішній ситуації і в моєму тодішньому віці таке відчуття було цілком зрозумілим, але ця персоніфікація явно вела в глухий кут.

Звичайно, у мене були хороші вчителі. Тирманд, наприклад, писав у «Щоденнику» про Охаба [Едвард Охаб, 1906-1989, комуністичний активіст із селянської родини, який до Другої світової війни був членом Комуністичної партії Польщі (КПП), а у Польській Народній Республіці, серед іншого, першим секретарем Польської об'єднаної робітничої партії (ПОРП) і головою Державної ради – ред.], що його статура видає «пов'язання зі свинарством», а про літературних активістів – що це люди «з поверховістю рівня придорожнього каміння». Точніше й не скажеш.

Але як також влучно зауважив с-нт Пеппер – не в обличчях справа. А у вмісті їх папок і портфелів. Це те, що мало значення. Документи, плани, заяви, доповіді. Слова. Навіть якщо вони були сказані приємними і ввічливими людьми.

Сядьмо разом по-турецьки

Погляньмо на це чудове фото. Урсула фон дер Ляєн сидить по-турецьки в колі разом з молодими людьми, які сидять у подібній позі, ймовірно, обговорюючи з нею якісь важливі питання. Про нагальні питання ЄС, Європи, майбутнє людства чи планети. Адже нікому й на гадку не спаде, що президентка Європейської комісії може обговорювати якісь тривіальні речі, чи не так?

У всіх присутніх на обличчях маски, тому їх міміки не видно, але її можна без проблем уявити. На обличчях молодих людей, безумовно, є вираз занепокоєння, що походить від почуття власної гідності, яке випливає з прирівняння їхнього статусу зі статусом представника влади. Вони сидять разом! На одному килимі!

Обличчя фон дер Ляєн, ймовірно, спокійне і врівноважене, хоча під маскою вона може дозволити собі легку зневажливу посмішку. Однак вона не робить цього, бо ні на мить не хоче втрачати контроль. Адже вона сидить з ними разом! На одному килимі! А це завжди породжує ситуації, які вимагають обережності та дистанції.

Фотографія, яку можна побачити завдяки прес-службі Європейського Союзу, ймовірно, була оприлюднена в простодушному переконанні, що громадянам ЄС, особливо молоді, необхідно надати відчуття співучасті в політичному житті цього великого імперського організму. А може намір був не таким вже й благим?

Президентку Європейського Союзу красунею назвати важко, але естетика її персони далека від комуністичних апаратників. Натомість про Єву Кайлі, її колегу, яка тимчасово перебуває в місцях позбавлення волі, що не дозволяє їй засідати разом у колі разом з молоддю ЄС [Кайлі походила з лівої партії «Загальногрецький соціалістичний рух» (ПАСОК), була віцепрезиденткою Європарламенту від Греції у 2022 році, поки її не заарештували за звинувачення в корупції – ред.], вже можна вільно сказати, що вона красива жінка. Але тут не про естетику мова.

Що міститься в їхніх папках та портфелях? Що вони хочуть сказати, сідаючи кожного розу з нами по-турецьки? Іншими словами: що чекає світову демократію, якою її бачать сучасні бюрократи?

Звичайно, Урсула фон дер Ляєн, як я вже згадував вище, повинна тримати ситуацію під контролем, тому вона не може говорити надто відкрито, але певне світло денне тут проливають документи європейських аналітичних центрів. Особливо найголовніших з них, які мають колишніх і нинішніх політиків вищого рівня у своїх консультативних радах і фінансуються урядами та генеральними дирекціями ЄС.

А найкраще, коли всі вони об'єднують зусилля. Тоді їхні рекомендації набувають якогось нового блиску, нової сили переконання. Цікаво також відзначити, що рекомендації можуть стосуватися, здавалося б, далеких питань, але в них містяться фрагменти, що демонструють елементи спроєктованого всесвіту. Своєрідний світ у краплині води.

Люди без рота не кричать

Про це йдеться в опублікованому наприкінці минулої осені звіті «Справедлива енергетика для всіх – як нам цього досягти?», який був підготовлений зусиллями низки провідних європейських аналітичних центрів на чолі з відомим Центром європейської політики (European Policy Center). Колишній голова Єврокомісії Герман ван Ромпей входить до складу правління останнього, що саме по собі вже свідчить про статус організації.

Звіт є дивовижним хоча б тому, що у ньому розкривається реальна мета транспортної політики та майбутнє автопромисловості загалом. Всім здається, що Європейський Союз ставить на розвиток електромобільності, тобто всі автомобілі з двигуном внутрішнього згоряння мають замінити електромобілі. Звіт, однак, не залишає жодних сумнівів щодо цього: «Для нас не є вирішенням, щоб кожен мав електромобіль, тому що ми не в змозі виготовити таку їх кількість».

     Підписуйтесь на наш фейсбук   
  Ця взята в рамку цитата, належить одному з «вразливих» громадян, які брали участь у дослідженні, що призвело до створення цього звіту (це дивне слово є перекладом англійського слова «vulnerable», яке автори рекомендують використовувати замість нібито «стигматизуючого» терміну «бідний». Для цього ще не існує хорошого польського перекладу, але напевно хтось вже працює над ним).

Отже, справжня мета полягає не в тому, щоб замінити один приватний автомобіль на інший, більш екологічний, а в тому, щоб взагалі скасувати приватне володіння автомобілем: «Самої трансформації на електромобілі недостатньо», – пишуть автори звіту, – «необхідно чітко дати зрозуміти, що людям доведеться відмовитися від приватних автомобілів, їздити на велосипеді, ходити пішки чи користуватися каршерінгом, громадським транспортом тощо».

Звичайно, такі зміни не відбудуться легко, їх не можна запровадити адміністративним шляхом, хоча це, мабуть, було б найкраще. А тому мають відбутися культурні зміни. Нехай люди просто відмовляться від володіння автомобілем і все. Це можливо!

Як? Спочатку була пропозиція заборонити рекламу автомобілів. Досить безкарно апелювати до почуття свободи та лицемірно показувати, як покупці електромобілів піклуються про планету! Більше ніяких зображень сімей, які безсоромно пакують всі свої речі на відпустку в просторі багажники разом із собаками без намордників чи дітей, що нахабно розпласталися і кричать на задніх сидіннях.

Щоб зрозуміти цю ідею, варто лише поглянути на графіки, що показують людей майбутнього, які населяють іконосферу подібних звітів. У цих фігур немає очей, і рота, як правило, теж немає, тож вони точно не кричатимуть.

Не обійдеться і без самопожертви з боку топменеджменту. Урсула фон дер Ляєн та Єва Кайлі (остання, як тільки вийде з в'язниці) повинні будуть подавати приклад разом з Францом Тіммермансом та Шарлем Мішелем. Дійсно, другий пункт про культурні зміни передбачає, що «політичні лідери повинні їздити на автобусах або велосипедах, подаючи таким чином приклад». На щастя, речення містить уточнення «де тільки це можливо», тому залишається певний простір для маневрів і перспектива мирного врегулювання розбіжностей.

Третій пункт відсутній, тому культурним змінам доведеться поки що користуватися забороною на рекламу та рідкісною появою представників влади на велосипеді. Чи буде цього достатньо – сумніваюся, але з чогось треба починати....

Рандомократія (випадкова демократія)

Але яке це має відношення до демократії, згаданої в заголовку? На перший погляд, може видаватися, що жодного, але насправді – велике. Звіт містить короткий, але вагомий розділ про те, як «залучити європейських громадян» до процесу змін (принагідно зауважимо, що існування «європейських громадян» автори вважають настільки очевидним, що не потребує пояснень).

Звичайно, громадяни перш ніж стати європейцями об’єднуються за етнічним принципом, а тому ключовим моментом у цьому є поява «національних асамблей», що складаються з «рандомно (випадково) вибраних громадян», діяльність яких посилить «політичні амбіції проведення великих змін, довіру до них та їх соціальне прийняття».

«Рандомно (випадково) вибрані зібрання», таким чином, повинні бути зорієнтовані на низи, передаючи тим вказівки, але – як з'ясовується за мить – також і на верхи, змушуючи владу їх виконувати. Бо наступний пункт звучить так: «Висновки зборів громадян мають мати імперативний характер для урядів».

Щоправда, в документі заспокійливо зазначається, що не кожна пропозиція має бути реалізована негайно, проте існує певна непевність щодо того, які пропозиції будуть або не будуть реалізовані, і хто це вирішуватиме. Захоплююча проблема, чи не так?

Як відомо, «рандомні (випадкові) зібрання» діятимуть як свого роду інформаційні канали, що передають інформацію вгору і вниз, надаючи урядам рішення, а низам – повідомлення про те, що слід прийняти. Але чи останні матимуть вплив на прийняття рішень? Сумнівно. Але безсумнівним є одне – випадково обрані громадяни отримуватимуть задоволення від того, що сиділи в одному колі з великими світу цього.

Втім, наступного разу їх можуть і не вибрати. Це цілком природно. А їхнє місце займуть інші демократично налаштовані громадяни, які знову ж таки матимуть честь сидіти на тому ж килимі по-турецьки, що і їхні попередники. І таким чином всі разом рухатимемося до світлого майбутнього.

Ідея «рандомократії» доповнюється ідеєю, щоб «громадяни Європейського Союзу» брали участь в обговоренні ключових законодавчих рішень на рівні спільноти. Звісно, все це робиться для того, щоб «вразливі громадяни» мали право голосу з питань, які їх стосуються. Ці дебати включатимуть місцевий, національний та наднаціональний рівні. На всіх цих рівнях відбуватимуться «рандомні демократичні зібрання», ймовірно, створені за певним алгоритмом для залучення більшого представництва «вразливих», чого, звісно, немає в документі, але, по-перше, «sapienti sat» [латинський термін, що дослівно перекладається як «мудрому досить (зрозуміло)» – прим. перекл.], а по-друге, цього представництва треба якось досягти, і, як виявляється, алгоритми для цього ідеально підходять.

Автори цієї, на перший погляд, невинної доповіді про певну життєву необхідність, якою, здається, є енергетична трансформація, яку вони прикрасили милозвучними прикметниками, серед яких слово «справедливий» відсутнє, бо в англійській мові воно не відмінюється, в ході своїх міркувань представили особливий спосіб розуміння демократії. Спосіб, появу якого варто відстежувати в офіційних документах і заявах. І це, здається, найважливіше, що є у цьому звіті (хоча власники приватних автомобілів можуть мати іншу думку з цього приводу).

Що чекає Європу?

Не думаймо, звичайно, що цей спосіб функціонування демократії, який я взяв на себе сміливість назвати «рандомократією» (випадковою демократією», був винайдений авторами цього звіту. Звісно, ні! Вони просто вирішили застосувати (так і хочеться написати – імплементувати...) цю ідею до конкретного випадку.

Сама ідея була оприлюднена і випробувана на Конференції про майбутнє Європи, яка завершилася минулого року. Напевно, всі вже забули про це, а даремно. Дійсно, її відголоси можна побачити в таких документах, як описаний вище звіт про енергетичну трансформацію.

Конференція тривала рік, завершилася влітку минулого року і була медійно вбита спочатку пандемією, а потім російською агресією проти України. Але якби не ці події, які автори концепції Конференції не могли передбачити, ми б зараз перебували на зовсім іншому етапі розвитку «рандомократії».

Важливим елементом Конференції було створення чотирьох панелей, кожна з яких складалася з 200 випадково обраних громадян всіх 27 країн Європейського Союзу, але таким чином, щоб третина з них була віком від 16 до 25 років і щоб їхня стать, матеріальний статус, місце проживання, освіта та інші характеристики найкращим чином відображали різноманітність ЄС в цілому. За це, мабуть, відповідав складний алгоритм...

Потім ці люди зустрічалися в реальному та віртуальному часі, обговорюючи питання, зібрані в чотирьох тематичних групах, кожну з яких курирували представники трьох європейських інституцій: Парламент, Комісія та чинне президентство, в цьому випадку французьке, оскільки президент Еммануель Макрон був дуже зацікавлений в успіху справи. Найвизначнішою фігурою в цій групі був Гі Верхофстадт, і, ймовірно, саме він зрештою визначав напрямок, в якому повинні були рухатися ідеї, що обговорювалися громадянами, які сиділи по-турецьки.

Маніпулювати результатами громадських обговорень за такої схеми було надзвичайно легко і не вимагало надмірного втручання. Адже дебатні групи складалися з людей, які не знали один одного, ніяк не були пов'язані ідеологічними зв'язками, які б дозволили їм вибудувати спільний фронт навколо якихось ідей, і які, до того ж говорили різними мовами і працювали в умовах дефіциту часу, який посилювався тим, що більшість з цих людей зазвичай працювали професійно.

Тому було неважко досягти «громадянської згоди», наприклад, щодо розширення кола питань, які підлягають вирішенню більшістю голосів всередині ЄС, розширення сфери застосування «механізму обумовленості» під час надання фінансової допомоги, створення інституту обов'язкового загальноєвропейського референдуму або повернення до ідеї конституції ЄС.

Загалом, дух єдиної європейської держави витав над висновками Конференції. Той факт, що Гі Верхофстадт та інші політики, які керували Конференцією, виступають за такі зміни, є чистим збігом обставин і жодним чином не вплинув на результати рандомно обраних громадян. Сумніватися в цьому було б образою демократії, яка завдяки Конференції піднялася на якісно новий, вищий рівень.

І ще одне: учасники запропонували, щоб такі рандомно обрані органи громадян діяли на постійній основі, а їхні висновки мали обов'язковий характер для інституцій ЄС. Виявляється, автори звіту про справедливу енергетичну трансформацію нічого не вигадали, а старанно вивчали документи. І те, що ці ідеї на їхню думку виявилися особливо корисними... Що ж. Я не здивований. А ви?

– Роберт Богданський  

TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори

– Переклав Юрій Ткачук