На автомобільній стоянці перед Бендиктинським абатством у Тинці з самого ранку триває велика метушня. Кемпер, автобуси, причепи, розставлені столи, стільці, лавки. Монотонно дзижчить генератор, а люди у поспіху кружляють між гардеробом, гримерною та знімальним майданчиком. В останній момент потрібно ще щось допрасувати, поправити комусь волосся або підфарбувати око. Макіяж, і не тільки він, насилу витримує липневу погоду з її спекою, що ллється просто з неба.

Знімальна команда розташувалася на подвір'ї абатства. Перед об’єктивом у краківському костюмі постає Гелена Сухан – актриса та фахівець із ливарного виробництва з багаторічним професійним стажем, мати та бабуся. Вона кілька разів повторює сцену, в якій прогулюється уздовж муру. За ним відкривається вид на Віслу. «У цій сцені у мене не було реплік, тому що вона, здається, для вступних титрів», – пояснює вона.

Я пропоную їй поговорити хвилинку. «Чи можу я спочатку Вас пробрайлювати?» – запитує вона і повільно проводить долонями по моєму обличчю, торкається волосся, вивчаючи його довжину. Вона розглядає мене, але через дотик, тому що Хелена Сухан – незряча актриса театру ІТНА (Інтеграційний театр незрячого актора)

І хоча тинецьке абатство бачило не одну знімальну групу, команда ІТНА не схожа на інші. Більшість команди – це незрячі та слабозорі актори. Минулого року тут знімали другий сезон серіалу «Ентузіасти».

Підписуйтесь на наш фейсбук Сценарій написало саме життя. У першому сезоні розповідалося про акторів театру, їхню боротьбу з інвалідністю, життєві труднощі, роботу, досягнення та участь у театрі ІТНА. «У другому сезоні історії наших акторів переплітаються, а героєм є весь акторський склад, який бореться за власну сцену і на цьому шляху зустрічає багато перипетій», – розповідає Данута Дамек, продюсерка, співавторка сценарію і при цьому акторка театру ІТНА.

Її біографія стала канвою для однієї з серій першого сезону «Ентузіастів». Ми зустрічаємо її як бухгалтера, яка стикається із проблеми з очима – хоч вона перенесла операцію, у неї все ще є дефекти у полі зору.

Навіщо ця сцена?

Звідки взявся театр незрячих? Все почалося понад 20 років тому у Кракові. Артур Дзюрман, актор театру, кіно та дубляжу, працював над створенням мистецького центру, а саме пабу зі сценою, на якій можна було б ставити вистави та організовувати концерти. Так, в орендованому у муніципалітету приміщенні на вул. Шевській, 4 виникла Сцена Мольєра. «Я розпочинав цей проект з людиною з інвалідністю – Войтеком Татарчуком, який пересувався на візку. Він сказав, що це буде сцена людей з обмеженими можливостями, перший інвалідний театр у Польщі. Це була його ідея фікс, не моя. Коли ми почали ремонт, Войтек помер. Я залишився наодинці з роботою, бюрократією та кредитом. Я довів ремонт до кінця, відкрив сцену, розпочав діяльність. Але я постійно думав: бляха, навіщо ця сцена? Що ми тут робитимемо? Зрештою я дійшов висновку, що треба робити так, як він хотів – інтегрувати людей з інвалідністю», – розповідає Артур Дзюрман.

Хтось підказав йому, що варто написати проєкт і подати заявку на фінансування мистецької діяльності. Перший грант надійшов від Європейського соціального фонду, і до вистави мали бути залучені незрячі особи. Далі – кастинги, пошук акторів службою зайнятості і під кінець з відібраними для проекту людьми почалися майстер-класи з дикції та постановки голосу. Із групи людей з різною освітою та професійним досвідом треба було зробити акторів.

«Ми підготували «Диких лебедів» Ганса Крістіана Андерсена і, на превеликий подив великої кількості людей, зіграли їх 60 разів. Я режисерував виставу, де у мене на сцені було 25 незрячих! Вони зіграли так красиво, що можна було здуріти», – згадує Дзюрман.

«Допомагати сліпим? Ніколи у житті»

Однією постановкою не обійшлося. Наступною виставою стала драма Кароля Войтили «Брат нашого Бога». «Тільки тоді, після цієї вистави, я зрозумів, що це театр! Мій театр, авторський, відмінний від інших театрів – він має інших акторів, інший погляд на мистецтво, іншу концепцію постановки. Я зовсім не збирався робити що-небудь зі сліпими. Я був молодий, пив горілку, веселився. Звідки б у мене взялася ідея допомагати сліпим? Ніколи в житті», – каже Дзюрман.



Театр ІТНА став частиною його життя. За 18 років колектив створив 11 вистав, зіграв 1300 разів у багатьох місцях Польщі, зняв художній фільм, документальний фільм і два тринадцятисерійні сезони серіалу «Ентузіасти». З театром постійно співпрацює 25 незрячих та слабозорих акторів – «сліпих гарячих голів», як вони себе називають у серіалі.

«Як я почуваюся на сцені? Відколи я втратила зір – дуже добре, тому що нема страху сцени. Я нічого не бачу, тому нічим не переймаюсь, роблю свою роботу, поводжусь нормально, – сміється Гелена Сухан. Вона не називає себе актрисою. – Я працювала ливарником на заводі машинобудування та хімічного обладнання. Це моя професія, я її любила. А тепер є акторство, моє хобі. Воно дає мені павер, у моїй ситуації це можливість вийти до людей», – енергійно розповідає акторка.

Коли жінка починала свою пригоду з театром на Сцені Мольєра і брала участь у тренінгу з акторській майстерності, вона ще трохи бачила. Десять років тому її сітківка розшарувалася, і, незважаючи на лікування, перед її очима тепер темрява. Вона хмуриться, згадуючи про це, але швидко відганяє негативні думки. «Я самостійна, даю собі раду. Мій син і онуки живуть у Варшаві, але дивляться мої вистави і пишаються бабусею. А мені у Кракові не нудно. Я не лише граю, а й ходжу в Університет третього віку, у нас на районі є ПМА, тобто Програма місцевої активізації, тож там я також залучена», – розповідає Гелена Сухан.

З Тинця команда переїжджає до Дембніцького парку у Кракові. До своєї зйомки готується Анета Скшипек. Молода дівчина з копицею яскраво рудого волосся грає у сцені, в якій вона поспішає на зустріч. Забігає в парк через ворота і швидким кроком, який ловить оператор, перетинає тінисту алею. Іде впевнено, не вагається. Вона пересувається без білої тростини, бо бачить на одне око. Друге заклеєне пластиром тілесного кольору, майже непомітним здалеку.

Око вона втратила внаслідок нещасного випадку, коли їй було 6 років. У стайні її вдарив кінь. Про її історію можна дізнатися в одній із серій першого сезону «Ентузіастів». У ньому бачимо, наскільки важко їй далося рішення скористатися епіпротезом ока. Вона віддає перевагу «піратці» і навіть придумує їх дизайн для інших однооких. Анета пройшла довгий шлях до прийняття себе. Сьогодні вона вчить цьому мистецтву інших – видала книгу «Одноокий воїн», організовує майстер-класи та зустрічі. Водночас вона здійснює свої мрії – наприклад, мати водійські права та власне авто

Звідки взялася ідея щодо театру? «У 2019 році я прочитала у Facebook оголошення про те, що театр незрячого актора проводить кастинг. Я подумала, що це може бути нова пригода. Я приїхала. Мені завжди подобався театр, я виступала в школі і в садочку. Я не боюся ні сцени, ні камери, – розповідає Анета Скшипек. – Серіал, який ми робимо, – це хороший спосіб показати іншим світ незрячих людей та людей із вадами зору, що вони втілюють свої захоплення, мають сім’ї, роботу. Ми хочемо переконувати, що нас насправді не потрібно боятися. Сліпота або вади зору не є заразними, а до нас, на жаль, інколи ставляться так, наче вони такі», – додає акторка.

З Шевської до церковних підземель

«Ентузіасти» – це також історія про те, що хоча інтеграція людей з обмеженими можливостями є нині одним із ключових слів, на практиці за цю інтеграцію потрібно постійно боротися. Упродовж чотирнадцяти років театр ІТНА працює без приміщення. Місто підняло орендну плату за місце на Шевській, де розташовувалася Сцена Мольєра, при чому настільки, що сума виявилася непосильною. Незрячим акторам довелося зійти з цієї сцени.

Тимчасовий прихисток вони знайшли у підвалі костелу св. Станіслава Костки в краківських Дембніках. Там проводять репетиції, там встановили сцену, там зберігають апаратуру, костюми, сценографію. Не маючи власного театру, приймають запрошення з різних куточків Польщі. Водночас вони стукають у різні двері, відвідують впливових осіб, просять надати приміщення та статус культурної інституції, який би дав їм можливість фінансуватися з державних коштів і створити декілька робочих місць.

«Поки що ми з Данутою все робимо самі: від організації та піару до фандрейзингу, водіння машини та замітання. На електроенергію, потяги та готелі ми часто витрачаємо приватні кошти», – зізнається Артур Дзюрман. Але Данута Дамек додає, що до акторів ставляться серйозно. «Ми дбаємо про те, щоб вони отримували гонорари за кожну виставу, щоб їм забезпечили транспорт на виступ, проживання», – розповідає вона.

Насправді театр має офіційно виділене приміщення – колишній каретний двір на території Клінічної лікарні ім. Юзефа Бабінського у Кракові. Але будівля простояла покинутою багато років, тому вона знищена. Простого пристосування до потреб театру недостатньо. Потрібен капітальний ремонт та реконструкція. «Ми запланували театральний зал приблизно на 100 місць і більшу сцену під відкритим небом в саду, а також гостьові кімнати для акторів, які приїжджають з-поза Кракова. А ми співпрацюємо з акторами з таких місць, як Кшешовиці, Вадовиці, Щавниця», – каже Данута Дамек.

ІТНА вже має технічні умови, проєкт і дозвіл на будівництво. Справа розбивається об фінанси, бо це багатомільйонні інвестиції. «Ми намагалися отримати підтримку Норвезьких фондів, довго працювали над заявкою. На жаль, нам не вдалося отримати кошти на ремонт, – каже Данута Дамек. – А це місце нам дуже потрібне. Я відчуваю себе відповідальною за своїх колег. Ми зробили їх акторами, вони відчувають себе ними. Ми не можемо зараз їм сказати, що це кінець, ми розходимося. Ми хочемо дати їм роботу. Якби у нас був театр, вони б мали постійне працевлаштування. Вони приходили б на роботу, яку люблять. Ми також хочемо готувати кадри, щоб хтось тягнув цей театр далі. Більше немає таких божевільних, як Артур, які працювали б з незрячими».

Актори «повинні …башити»

Артур Дзюрман зізнається, що впливові люди часто вітають його з досягненнями театру ІТНА, хвалять художній рівень, і на цьому все закінчується. «А ми справді робимо те, чого в Польщі не робить ніхто. Ніде немає такої інтеграції. У нас незрячі актори грають з професіоналами на одній сцені», – каже він.

З ІТНА, серед інших, вже грали Анна Сенюк, Анна Корч, Адріанна Бєджинська, Альдона Янковська, Юстина Сєнчилло, Тадеуш Гук, Яцек Федорович, Анджей Заборський і Мацей Дам’єнцький.

«Коли у нас була прем’єра складної п’єси-мораліте Войтили «Випромінювання батьківства» в Мисленицях, у залі було 500-600 людей. Ми зробили спектакль з дуже сучасними сценами. Дія відбувалася у великому місті, серед людей, які живуть у наш час. Це мораліте 1960-х років, після того, як зішкрябати з неї войтилівську філософію, розповідає про справді класні речі – про дитину, матір, батька, сім’ю. Я бачив, що глядачі були зачаровані. “Ми розуміємо, про що ця вистава”, – казали вони. Виявилося, що ми показуємо те, що розуміють нормальні люди, і це не Зенек Мартинюк, а щось на більш високому рівні», – розповідає Артур Дзюрман.

Дивлячись на акторів ІТНА, які виступають на сценах, в епізодах, де присутні кільканадцять осіб, де не бракує ні руху, ні динаміки, я замислююсь, як потрібно режисерувати спектакль незрячих акторів, щоб уникнути зіткнень чи падінь на сцені. «Звідки я знав, як це робити? Я не знав, – каже Артур Дзюрман. – Я їм все описував: “Покладіть руку сюди, гляньте сюди, ось так красиво”. Так я почав всіма режисерувати».

Водночас зазначає, що ІТНА – це не те місце, де хтось акторів жаліє, гладить по голові, дає поблажки. На знімальному майданчику я чую, як режисер хвалить, але він може і покритикувати, якщо щось не так, бо, як він каже, його актори «повинні працювати, повинні …башити».

«Я трохи дивувався, коли на знімальному майданчику бачив, що Артур неодноразово лаяв акторів як режисер. Я подумав, що я б делікатно звернув їм увагу, але, мабуть, справа не в тому, щоб бути з ними церемоніальним. Вони хочуть, щоб до них ставилися нормально», – переконує Анджей Заборський, актор, відомий глядачам у т.ч. з фільмів Яцека Бромського «У Бога за піччю», «У Бога в саду», «У Бога за межею». Він зіграв в обох сезонах «Ентузіастів». «Для мене робота із незрячими акторами – фантастичний досвід. Вони грають нормально, як професійні актори. Я думаю, що вони, мабуть, мають якесь шосте чуття, яке дозволяє їм вільно пересуватися на знімальному майданчику, попри те, що вони не бачать. Я замислююсь про те, як вони це роблять. Можливо, вони відчувають температуру тіла партнера, завдяки чому можуть оцінити відстань, зорієнтуватись у просторі», – вважає Заборський.

«Артур просто знайшов спосіб режисерувати нас – незрячих, слабозорих. Він має інтуїцію, вміє так спритно вибудувати сценічний рух, що глядачеві, який спостерігає за виставою, буде непросто здогадатися, хто з нас незрячий, хто слабозорий, а хто бачить добре. Все продумано, ще перед початком репетицій Артур все нам розповідає, а ми намагаємося чітко виконувати його вказівки. Ми рахуємо кроки, знаємо кожен сантиметр сцени», – пояснює Ельжбета Сєлява, актриса ІТНА.

Ми розмовляємо відразу після її сцени, яка відбувається на одній із вулиць, що ведуть до костелу в Дембниках, де актори репетирують. Ельжбета Сєлява наголошує, що вони вийшли на знімальний майданчик після тривалої перерви у виступах, спричиненої пандемією. «Я сумую за зустрічами з публікою. Бути на сцені для мене як наркотик. Тому, хто не мав досвіду виступів на сцені, це буде важко зрозуміти. Бажання показати себе, перенестися в іншу реальність, в інший світ викликає залежність. Люди за цим скучають, – каже Ельжбета. – На сцені я не думаю про побутові проблеми, про проблеми зі здоров’ям. Для мене театр – це реабілітація, він мене тримає у строю. Я дуже погано бачу, перенесла інфаркт. А через два тижні після інфаркту я зіграла у виставі. Це були великі фізичні зусилля, але завдяки тому, що перебування на сцені вимагає повної концентрації, там немає місця на думки про якісь недуги, вони швидше перестають турбувати. Я не уявляю собі, що у моєму житті може не стати цього театру.

Третій сезон?

«Багато хто вже забув про пандемію, але ми в театрі – ні. Ми постійно бачимо її наслідки. У нас небагато запрошень на виступи. За цей довгий час ізоляції люди відучилися виходити з дому в кіно чи театр. Вони знаходять культуру і розваги в Інтернеті. Нас це засмучує, адже ми є для публіки», – підкреслює Данута Дамек

Однак вона черпає задоволення від того, що команда ІТНА зустрілася на зйомках другого сезону «Ентузіастів». «Довести цей проект до завершення було нелегко, особливо утискати бюджет в умовах постійного зростання цін. Це було б неможливо без підтримки нашого мецената – Польського Нафтового Концерну ORLEN та донора – Фундації ORLEN для Помор’я, а також дофінансування від Державного фонду реабілітації осіб з інвалідністю у рамках конкурсу «Досягаймо успіху» та від Малопольського воєводства і підтримки співпродюсера «Ентузіастів», тобто TVP», – каже продюсерка і співсценаристка.

Чи буде третій сезон? Час покаже, який сценарій напише життя, але у команди ІТНА є вдосталь ідей. А що, якби це була історія про те, як вони перетворюють напівзруйнований каретний дім на справжнісінький театр?

– Агнєшка Нєвіньска
– переклала Марія Шевчук

TVP ТИЖНЕВИК. Редактори та автори