Його звали Гельмут Нойштедтер. Відомим він став під іменем Гельмут Ньютон. Це прізвище десятиліттями привертає увагу. А з 1975 року, коли він вперше виставив свої фотографії в паризькій галереї Nikon, він став гарантією вражаючої відвідуваності. Знову підтверджується золота ідея інженера Мамоня: «я люблю ті пісні, які знаю». Нам більше подобається оглядати твори, які ми вже бачили багато разів. Я змогла ще раз у цьому переконатися у Відні на виставці «Helmut Newton. Legacy» («Гельмут Ньютон. Спадок»).

Хто знає столицю колишньої імперії, той знає, що Kunstforum, престижна галерея, яка належить BaCa, тобто Банку Австрії, розташована в самому центрі міста, на історичній вулиці Фрайунг, 8, поруч із замком Хофбург, а також... по сусідству з колишнім кварталом утіх (чоловічих). А ще поблизу площі, де проходять знамениті різдвяні та великодні ярмарки.

Сама будівля Кунстфоруму, побудована в стилі ар-нуво, виділяється вже здалеку: над входом сяє велика золота куля. Всередині все теж по-багатому: мармур, колони і блискучі підлоги. Тут представлені роботи з відомих приватних і публічних колекцій. Цього разу вибір припав на берлінську Фундацію Гельмута Ньютона. Експозиція, підготовлена цією фундацією, мала стати хітом Кунстфоруму Банку Австрії у 2020 році – до сторіччя від дня народження творця фотографічного стилю, відомого як «порно шик».

Заборонено до 14 років

Цим планам завадила пандемія. Але дворічна затримка лише розпалила апетит до спадщини Ньютона. Безумовно, рушійною силою став також фільм «Злі і красиві» німецького режисера Геро фон Бема 2020 року, який, до речі, був представлений під час виставки.

Додатковою принадою був... віковий ценз. Дивитися «Спадок» заборонено молоді до чотирнадцяти років через (нібито) епатажні кадри. Майже два десятиліття після смерті Ньютона! В епоху поширення порнографії в Інтернеті. Та все ж…

Фотографії Ньютона, які тлумачилися в контексті руху #MeToo, стали сприйматися як «сексистські». Але ж ті самі фотографії десятки разів публікувалися в альбомах, ба! – в гламурних журналах 50-40 років тому. Хіба ми стали більш сором’язливими, ніж десятиліття тому?

Хто переважно відвідує виставку «Спадок»? Частина аудиторії – це продукт, а, можливо, навіть учасники сексуальної революції 1960-х років. Є також завзяті феміністки та активісти #MeToo, які готові спалити доробок Ньютона на вогнищі.

Підписуйтесь на наш фейсбук Жінконенависник і сексист – це найм’якші висловлення, з якими йому доводилося стикатися як за життя, так і зараз. Ці інвективи одразу наштовхуються на контраргумент: навпаки, фотограф підніс жінок. Він поставив їх на п’єдестал. Давав їм владу, точніше, добровільно зрікався чоловічого домінування.

Саме так це сприймали героїні світлин. Вони зовсім не почувались погано через свою наготу. Бо чому оголене тіло має вважатися «непристойним»?

Пам’ятаймо про ідеї молодіжної революції 1968 року, коли на транспаранти виносили гасла про звільнення від моральної суворості попередніх поколінь. Свобода, з якою дами на картинах Ньютона підносили наготу та еротизм, ніби підтверджувала слова старого хіта про те, що «сексапіл – це наша жіноча зброя». Недоцільними є і звинувачення автора фотографій у «зловживанні» довірою моделей і акторок, що позують. Вони ризикували з власної волі. Вони хотіли пізнавати межі власного тіла. І психіки. Може, вони теж хотіли дізнатися про себе щось нове – досягти якоїсь межі відваги чи... кумедності?

Слава на скандалі

Спочатку він шокував ідеями нетрадиційних модних фотографій. За свою сміливість він поплатився втратою роботи та забороною публікації – хоча в підсумку від цього він лише виграв. Як відомо, ніщо так не підживлює успіх, як… скандал.

Проте з роками навіть найбільш провокативні кадри Гельмута Ньютона стали культовими. Ба більше, світлини – так чи інакше комерційні – внесли до реєстру шедеврів мистецтва. Найбільше визнання мають чорно-білі кадри; Ньютонові було важче працювати з кольором. Причина? Мабуть, прозаїчна: дальтонізм митця.

Я не дуже в це вірю, коли дивлюся, наприклад, на чудово скомпонований портрет Ліз Тейлор у басейні, де сапфірова вода та блакитні деталі оточення контрастують із зеленню папуги, якого тримає акторка.

Справа в іншому – ці графічні роботи видаються ближчими натурі художника. Він був хижаком, схильним до ризикованих ігор і водночас елегантним. Навіть в одязі він вважався зразком гарного смаку, мав неймовірне почуття стилю. Понад усе його зачаровувала експресія людського тіла. Він обожнював жінок з сильною статурою і таким же характером.

Ньютон розділяв цей культ сили та фізичної краси зі знаменитою Лені Ріфеншталь, німецькою кінорежисеркою нацистської доби (новаторська зйомка берлінської Олімпіади 1936 року), портрет якої він зрештою зняв, коли їй було 90 років (стара жінка сидить на квітчастому лузі, у сукні з флористичним візерунком – майже збочення на тлі того, чим вона захоплювалася). Хоча тематика їхньої творчості була різною, естетичний вибір був близьким.

То ж погляньмо по-новому на спадщину Ньютона. Незмінно вражає композиційна досконалість його кадрів. Можна сказати, що Ньютон віддає данину еллінським ідеалам. Як відомо, класичне бачення краси полягало в ідеально збалансованих пропорціях. Йому теж вдавалося так поставити моделей (це були переважно жінки, але не тільки), щоб вони здавалися майже нелюдськи ідеальними. Крім того, він вмів чарівним чином гармонізувати розташування тіл із навколишнім середовищем – чи то через контраст, чи завдяки майже міметичному симбіозу. Що тут вигадувати, скажемо прямо: фотографії Ньютона заворожують красою. Це мені здається важливішим, ніж їхній іконоборчий аспект.

Конформіст з шармом

Вважається, що сам Ньютон був далекий від того, щоб називати свою роботу мистецтвом. Натомість він заявляв про любов до жінок, а більше – про любов до любові. Фізичної.



Йому було чотири роки, коли він пережив свою першу ерекцію, коли його посадили на руки елегантної жінки у вечірній сукні. Відтоді найважливішу роль у його житті став відігравати секс. Так Гельмут Ньютон почав свою автобіографію.

Його життя було складним через його походження та часи, у які йому довелося жити. Берлінський єврей, нащадок багатого ґудзикового фабриканта, буквально в останній момент, взимку 1938 року, сів на корабель, що прямував до Сінгапуру. Вісімнадцять років, п'ять доларів за душею і потяг до прекрасної статі – ось і все багатство, яким він володів. Як виявилося, цього було достатньо, щоб непогано влаштуватися. Замість того, щоб записатися в Іноземний легіон, що він спочатку планував, він дозволив себе інтернувати та вивезти до Австралії. З обеззброюючою чесністю він зізнався: «Мене неодмінно чекала б стрілянина і страшні фізичні навантаження. А я люблю трахатися, а не битися».

І так було майже всі вісімдесят чотири роки його яскравого життя. Удача, інстинкт самозбереження та особистий шарм дозволяли йому виходити сухим з води у найнебезпечніших ситуаціях. Завжди знаходилася якась дама, готова пожертвувати собою заради талановитого красунчика. Крім того, понад пів століття він перебував під опікою дружини. Дуже ліберальної, мушу сказати.

Джун (вона підписувалась псевдонімом Еліс Спрінгс) теж мала талант. І достатньо такту (або, можливо, інстинкту самозбереження), щоб не конкурувати з чоловіком. Вона знала, як утримати його при собі, хоча той не вирізнявся вірністю. Крім того, він бував примхливим, як і личить зірці.

У паризький період (він оселився у місті на Сені в 1961 році) Ньютон був титаном праці. Він фотографував моду для провідних дизайнерів і популярних та ексклюзивних періодичних видань. Він поплатився за це серцевим нападом, який змусив його сповільнити темп і... змінити свій погляд на жінок. Замість одягу, який ті носили, вони самі стали «об'єктами бажання». Принаймні в його об’єктиві.

Оголені та одягнені

Віденську ретроспективу підготувала берлінська Фундація Гельмута Ньютона, заснована своїм фундатором ще за його життя, у 2003 році. Саме там, у Берліні, я неодноразово бачила роботи німецько-австралійсько-американського фотографа.

Що цікаво – офіс фундації, що розташований поблизу вокзалу при зоопарку, у будівлі колишнього військового казино. Масивна споруда 1909 року, нецікава ззовні, але зручна і простора всередині. Особливо вражає репрезентативний під’їзд, до якого військові могли в’їжджати навіть верхи на конях, а в нішах на сходових майданчиках були виставлені портрети прусських офіцерів. Саме тут, замість командирів у парадних мундирах, щодня експонуються найвідоміші фотографії Ньютона.

Хто не знає цих жінок!

А якщо ні, то ось, будь ласка: «Вони ідуть» – так називаються дві монументальні фотографії 1981 року. Два знімки-близнюки (висота відбитків 3 метри) топ-моделей того часу. У першому варіанті ми бачимо дам в шикарному міському вбранні; у другому варіанті ті ж чотири красуні позують в ідентичних позах, тільки оголені. Якщо не враховувати туфель на гігантських підборах, що фантастично подовжують і без того довгі «аж до землі» ноги. Знадобилося чимало часу, щоб четверо дівчат одночасно прийняли такі самі пози та зайняли ідентичні місця в групі.

З цим асоціюється цей прийом? Звичайно, з прийомом, який використав Франсиско Гойя – «Маха оголена» і «Маха одягнена». Ось лише той дует, намальований майстром на початку ХІХ століття, прикрашав приватні апартаменти іспанського вельможі і був доступний лише обраним. У Ньютона оголені дівчата відкриваються кожному, хто переступає поріг музею. Здається, автор змушує задуматися, чи «сукня прикрашає жінку», чи навпаки – приховує її красу?

Таким же відомим є більш ранній цикл (1980) під назвою «Велике ню». Цього разу оголені моделі, поставлені поодинці, показані в натуральну величину. Вони оголені, і простір позаду них також голий. Лише їхні тіні з розмитими контурами маячать на задньому плані. Вони виглядають, наче скульптури – ніщо, жоден предмет не відволікає від споглядання їхніх форм.

Сам Гельмут присутній на віденській виставці. Ми бачимо його в роботі під час фотосесії для Vogue, коли він ставить оголену модель перед великим дзеркалом. На передньому плані – ідеально сформовані сідниці дами. Сам він у пальті, схилений над камерою-зеркалкою, яку тримає обома руками, також відбивається в дзеркалі. Місце поруч із трюмо займає Джун, дружина фотографа. Вона задумливо приглядається до роботи чоловіка і, мабуть, коментує її.

Ця багатопланова композиція і гра з дзеркальним відображенням є ще однією алюзією на живописний шедевр минулого – «Меніни» („Las Meninas”, 1656) Дієго Веласкеса. Аналогічна ситуація: художник із робочим інструментом у руках, поглинутий моделлю, що водночас підкреслює його роль.

Любий, дай мені крокодила

А ось і він. Показав себе у всій своїй грізній красі, з роззявленою пащею. І зовсім не пустою – він пожирає голу жертву. Один із добірних жартів Ньютона.

Коли його попросили зробити репортаж із театру Піни Бауш у Вупперталі, він поставив посередині сцени рептилію з танцівницею, яку видно лише наполовину, при чому половина була нижньою. Верхня частина тіла повністю ховається між смертоносними зубами крокодила. А той ніби давиться балериною... Світлини 1981 року стали одними з фірмових кадрів пана Гельмута.

За легендою, тварина була живою, а позувала особисто Піна Бауш. Між тим рептилія не була справжньою – це був лише елемент сценографії для вистави. Найголовніше: ноги і сідниці, що стирчали з пащі, зовсім не належали Піні. І навіть взагалі не жінці, а... танцюристу з її колективу. Якщо придивитися, то на литках можна побачити темне чоловіче волосся.

Ще один жарт берлінського художника, який я вважаю шедевральним: реклама розкішних прикрас від Van Cleef & Arpel. Ньютон зробив рентгенівський знімок! Намисто видніє під голим черепом; браслет прикрашає гомілкостоп ноги, якої немає – є лише кістки, болісно зігнуті у ступні (типово для Ньютона) височезними підборами.

Як виглядає модель – невідомо. Важливо, що вона послужила для демонстрації коштовностей. Це трохи моторошно – наче середньовічні уявлення про марноту цього світу. Мода для скелетів.

Вони йшли за ним

Наостанок повернуся до питання: чому оголені тіла, зняті берлінцем, навіть сьогодні викликають такі гарячі реакції? Відтоді, як вони були створені, еротика перестала бути табу. Порно? Мабуть, найбільш порнографічним для мене було обскубане курча з розчепіреними ніжками, у поєднанні з дорогими коштовностями. Або повна жіноча рука з хижацькими видовженими кігтями, що жадібно загрібає жменю п'ятсотдоларових купюр.

Тож я думаю, що глядачів завжди дратує невміння діагностувати власні відчуття при контакті з арт-об’єктами. У випадку фотографій Ньютона, незалежно від віку та статі глядачів – аудиторія спочатку готова обурюватися та нарікати на нахабність автора, та під час перегляду ця зухвалість їх роззброює.

Тут не було жодних обмежень. Ціна виконання не мала значення – іноді один знімок коштував стільки ж, скільки остання модель феррарі. Фантазія художника була нестримною, і виявлялося, що найбожевільніші задуми можна реалізувати. Зрештою, великі митці завжди долали бар’єри звичаїв і ситого комфорту.

Перфекціонізм і педантичність фотографа в облаштуванні місця зйомки та розстановці реквізиту були добре відомі – імпровізаціям тут не було місця. Тому, мабуть, він більше любив працювати з професійними моделями, ніж із кінозірками та знаменитостями. Але іноді виходило потрапити в яблучко – як у випадку з Енді Ворголом, який лежить із заплющеними очима, наче мертвий чи смертельно втомлений.

Але насправді душа Ньютона, як і його ідеї, значно більше лежала до жінок, які його надихали. У його найвидатніших фотографіях завжди відчувається іскра між ним та моделями. У нього була візія, а вони йшли за ним.

– Моніка Малковска
– переклала Марія Шевчук

TVP ТИЖНЕВИК. Редактори та автори

«Helmut Newton. Legacy» – Відень, Kunstforum, виставка відкрита до 15 січня 2023 р.