Відкрию Вам таємницю: у Відні на близькі зустрічі з геніями всіх часів найкраще йти у… понеділок. У день, коли більшість музеїв закриті для відвідувачів, Музей історії мистецтв запрошує до своїх залів. І ось! Брейгель, Дюрер, Тіціан, Рубенс, Веласкес і взагалі шедеври найбільших майстрів світу доступні для огляду без тісняви, на відстані простягнутої руки. Саме в таких комфортних умовах я переглядала виставку «Idols & Rivals»(Кумири та Суперники; відкрито до 8 січня 2023 року). Дуже співзвучно з нинішніми спортивними подіями.

Добігає кінця чемпіонат світу з футболу, тому емоції навколо футбольних змагань на піку. Запевняю – не лише у цій сфері триває постійне суперництво. Насправді немає такої дисципліни, де б не було оцінок, що виставляються як фахівцями, так і широким загалом, часто незнайомим з темою. Люди такі – вони люблять вимірювати себе, порівнювати з іншими.

Однак сьогодні натиск на здобуття лаврів в усіх сферах досяг невідомих досі масштабів. Більше того, начебто все доступно, незалежно від вроджених здібностей. До цього нас спонукають всюдисущі офіційні та соціальні медіа. Для кожної сфери складаються рейтинги, в яких кажуть своє слово слово як професіонали, так і випадкові спостерігачі. Для медіа така оцінка є важливою, бо вона зачіпає емоції цільової аудиторії. Саме її голоси впливають на позицію того чи іншого автора в загальному сприйнятті.

Підписуйтесь на наш фейсбук На жаль! Лідери, як правило, займають високі місця недовго. Тому що їхні успіхи часто залежать від сліпої випадковості плюс кількох козирів, не пов'язаних з рангом досягнень: краса, здивування новизною, зворушлива особиста історія або – з іншого набору – політичні зв'язки.

Списки «най»

Зізнаюся, раніше я сама укладала списки провідних митців образотворчої сцени, намагаючись запровадити чітко визначені категорії та критерії оцінки. Я тоді (кілька років тому) намагалася поєднати мистецьку значущість з комерцією – карколомна спроба! Гірше того, вона давно неактуальна. Проте божевілля рейтингового оцінювання набирає обертів. Щороку різні ЗМІ оголошують свої рейтинги «най...», розпалюючи до жару почуття читачів.

Але... чи хтось із вас знає останні результати чемпіонату на арені, скажімо, візуальних мистецтв?

Адже змагання можна було б проводити в різних категоріях: одні – за найвищими цінами, досягнутими на аукціонах, інші – за найбільшою популярністю «евер», треті – за найбільшою відвідуваністю виставки у поточному році.

Пропоную перевірити та порівняти цьогорічні результати і результати хоча б десятирічної давності. Можу вас попередити: нічого не співпадатиме. Все розставив на свої місця час. А точніше – актуальна ідеологія, симпатії лідерів, уподобання середовища та вплив тих, у кого на рахунках багато нулів. Забагато факторів, щоб вивести середню оцінку. Однак потреба мірятися, конкурувати, бути оціненим глядачами така ж стара, як саме мистецтво.

Найкращим доказом є виставка у Музеї історії мистецтв у Відні: «Кумири та суперники».

Назва говорить сама за себе – є най... кращі (в певну епоху) і ті, хто хотів з ними зрівнятися. Є й ті, хто змагався за визнання впливових людей, що тягнули за ниточки мистецької (і не тільки) кар’єри.

Виставка в основному стосується епохи Відродження та бароко, але також відсилає глядача до класичної античності та іноді забігає у XVIII століття.

Я пішла і… відчула себе, ніби у сьогоденні. Щоправда, ніхто нікого не «рейтингував», але підкорення вершини означало почесті. Іноді вони полягали у найприбутковіших замовленнях, іноді – у титулах, що забезпечували заможне існування головній зацікавленій особі та його нащадкам.

Одинадцяте: не оцінювати

Усе своє життя я чула: мистецтво – це не спортивні змагання. Тут ніхто не бореться за жовту майку лідера, немає результатів, які можна виміряти секундоміром. Можна бути і в пелотоні, і навіть тягнутися десь у хвості, а потім (часто посмертно), за збігом непередбачуваних обставин, вирватися вперед.

Я не мушу нагадувати про вражаючі посмертні кар’єри Ван Гога, Модільяні, Тулуз-Лотрека. Траплялися зірки, які засяяли після століть забуття, такі як Антонелло да Мессіна, Вермер ван Делфт чи Рембрандт. Що призвело до їх забуття? Які повороти долі? І які були причини того, що після стількох років їх заново «відкрили»?

Що ж, те, що нам подобається, зовсім не є незмінним. Це базова істина. Тож звідки береться бажання постійно, нон-стоп, протиставляти наші вміння? Навіщо прагнути досконалості – адже її закономірності змінюються разом з епохами?

І все ж!

Автори експозиції «Кумири & Суперники» демонструють незаперечні докази того, що амбітні й талановиті такими є: спочатку захоплюються, потім наслідують і, нарешті, намагаються подолати й перевершити тих, кого обожнювали. Або вони беруться за виклики в сферах, абсурдних з нашої точки зору.

Візьмімо, наприклад, конкурс, оголошений у 1666 році герцогом і єпископом Баварії Альбрехтом Сигізмундом, який полягав у створенні картини на досить моторошну тему. На полотні мали бути: вовк, який жорстоко вбиває вівцю, і лисиця, яка чекає ласого шматочка з цієї легко переможеної жертви. До боротьби зголосилося двоє – відомий художник Крістофер Паудісс і набагато менш популярний, а сьогодні зовсім забутий Резель фон Розенгоф. І що? Переміг останній (хоча, як на мене, обидві сцени були однаково жорстокі й відразливі). А Паудісс настільки перейнявся поразкою, що захворів і за кілька його не стало.

Або ще одна ситуація, також зі смертельним фіналом: Лукою Джордано, майстром XVII століття, захоплювалися за надзвичайний темп, у якому він працював. В результаті його картини вирізнялися експресивністю і бравадою, що відповідало в його характеру. На противагу йому, старший майже на покоління Карло Дольчі, лагідний і делікатний, як і його прізвище, із пієтетом довершував кожну деталь. Одного разу Джордано зазирнув у студію старшого колеги і кинув неприємний, образливий коментар щодо повільного темпу роботи. Дольчі не витримав критики, він впав у такий відчай, що помер від горя.

Завіса, за якою нічого немає

Коли відбувся перший в історії рейтинг живописної майстерності?

Це змагання відбулося два тисячоліття тому, і автором, який його зафіксував, був Пліній Старший (23/4 – 79 р. н.е.), римський письменник та історик. Змагання відбувалося між двома грецькими майстрами живопису, які досконало опанували наслідування природи. Спочатку свою майстерність продемонстрував Зевксіс: він намалював виноград так оманливо реалістично, що до нього зліталися птахи. У відповідь його конкурент Паррахасіус намалював завісу, за якою, як вважав перший, ховалася робота. А завіса була просто… обманом. Вона була намальована настільки досконало, що Зевксіс здався: йому вдалося обдурити лише птахів, а його конкурентові – людину.

Із цією славнозвісною (хоча так і не підтвердженою офіційно) подією пов’язані дві картини, у яких необізнані можуть не помітити глибшого змісту. А вони є коментарями до історії, описаної Плінієм Старшим.

Так, Корнеліс Бішоп (1630-1674) намалював себе за роботою. У лівій руці – палітра і пензлі, а права відсуває завісу (ту, що є ілюзією, обманом для чуттів). Вона означає: я усвідомлюю, що моє мистецтво обманює зір, але, можливо, все, що ми бачимо, є ілюзією?

Іронія і рефлексія – що таке мистецтво? Можливо, просто шахрайство найвищого рівня? Багато авторів вдавалися до такої перевірки зорового чуття глядачів. Жанр під назвою тромплей (trompe-l'oeil – обман очей) був поширений ще в античності, але до досконалості його довели майстри пізніших епох.

Це барельєф чи зображення барельєфа? Малюнок на картоні, прикріплений до темного фону, чи його зображення на полотні? Завіса, що відділяє картину від глядача, чи натуралістично намальована завіса, помітно піднята, щоб підглянути сцену, яка відбувається десь за нею? Такі загадки із втіхою загадували художники ще з епохи Відродження. Цікаво, що митці ХХ століття та сучасні автори не перестають обманювати наші чуття та випробовувати нашу свідомість.

Коли у 1929 році Рене Магрітт представив реалістично зображену люльку і підписав її «Це не люлька» – він сказав правду. Це був не сам предмет, а його уявлення. Але ілюзіоністська картинка ніби суперечила підпису. Тому що обман очей затуманює наше сприйняття і знання про світ.

Іншими словами, мистецтво – це ілюзія. А художник, чим майстерніший у своєму ремеслі, тим більше захоплення він викликає у глядача. Поки вони обидва грають в одну гру, бо з часом старі правила відкидаються.

Невинність у парі з сексом

Кар'єра митця не знає слова «пощади». Хочеш змагатися з кращими – ризикуєш усім. Так було тоді, так є і зараз. «Переможець отримує все», – співає Абба. Саме так.

Ця мораль випливає з міфу про змагання між Марсієм і Аполлоном. Перший – простий, волохатий сатир, який завдяки старанним вправам досконало опанував гру на флейті; другий – бог мистецтв, якому все легко вдавалося, до того ж красивий.

Лука Джордано (бл. 1695) змалював сумну поразку сатира: Аполлон здер з нього шкіру, що, мабуть, було боляче. Такий кінець спіткає тих, хто надто вірить у свої можливості й талант. Вродливіший та більш привілейований завжди може розраховувати на прихильність суддів та публіки. А якщо хтось проголосує за переможеного (попередньо), його теж можна дискредитувати – як Мідаса в давньому міфі, у якому у царя, що голосував за Марсія, виросли ослячі вуха. Дурний Мідас, не має слуху, не відрізняє божество від аматора.

Хіба ми сьогодні також не даємо фори відомим і улюбленим? Або тим, що краще виглядають? А може, ми також оцінюємо партнера/партнерку та його/її зовнішність? У них ми також помічаємо ознаки успіху. Якщо хтось потрапив на Олімп, він повинен бути в правильній компанії. І виглядати «божественно».

Як чарівний Антоніс ван Дейк, найталановитіший учень Рубенса, який вже замолоду настільки досконало імітував стиль маестро, що історики мистецтва довгий час приписували майстру авторство портрета першого. Найважливішим, однак, було те, що ван Дейк вмів своїм виглядом і стилем життя удавати дворянина, а потім зумів вписатися в вищі кола англійського суспільства. Дворянський титул, наданий Карлом І, а також стосунки з панночкою високого походження суттєво доповнили цей самостворений образ.

Усі картини фламандця, що осів при британському дворі, свідчать про те, що він чудово відчував дух цього середовища. Ось лише... чи був він щасливим?

Що ж до його наставника, то він розбагатів вже у літньому віці. Пітер Пауль Рубенс, також шляхетний, багатий і впливовий, одружився вдруге (овдовівши) на Елен Фурман, на 37 років молодшій за нього. Можливо, він був не найкрасивішим, але мав інші переваги, насамперед славу, дохід і майно. І вміння, за які його вважали «новим Тіціаном».

Я знов пережила це особливе враження захоплення автором і мужністю (чи, може, просто покорою чоловікові?) моделі. Для картини «Het pelsken», «Шубка» (1636/38) позувала молода, пишнотіла Елен Фурман, за словами сучасників, найкрасивіша жінка тогочасного Антверпена. Оголене тіло, обгорнуте (не надто щільно) м’яким хутром, має надзвичайний потенціал сексуальності та невинності водночас. Світла, рудувата карнація Елен, складки її молоденького тіла створюють провокаційний контраст із темним ворсом накидки.

Але! Цей шедевр, який Рубенс у заповіті заборонив відтворювати в графіці, був також грою, викликом найбільшому – Тіціану. Бо саме Тіціан Вечелліо сто років до нього намалював «Дівчину в хутрі». Хоча ми бачимо її лише в американському плані (фігуру зображено вище колін), вона, безперечно, є улюбленою моделлю венеціанця, зображеною на кількох інших картинах. У цьому випадку юна красуня не шокує, як у Рубенса, контрастом оголеного тіла і кудлатого хутра. Ця дама має сукню, намисто, браслет та інші коштовності. Оголює тільки праву грудь, та й то не повністю. І все ж, дивлячись на дві роботи поруч, конкуренція здається очевидною. Зачаровує дивовижне поєднання чуттєвості та скромності дівчат-натурниць.

Однак для обох художників важливою була досконалість передачі краси, тепла тіла і того, наскільки різна, хоча все одно висока, температура хутряної накидки. А найтепліше було в місцях, закритих від очей глядача…

Суперники на Парнасі

Все це відбувається в Музеї історії мистецтв, на виставці «Idols & Rivals».

Тепер переходимо до іншого залу, повертаючись майже на сто років назад. Весь час мова йде про змагання в мистецькій «першості» – тобто про сучасні рейтинги. Я намагаюся перенести, порівняти давні часи з сьогоденням.

За цим зіткненням, безперечно, стежили б сучасні ЗМІ.

Отже – два генії в ближньому бою. Мікеланджело відвідує Тіціана в його ватиканській студії в листопаді 1545 року. Венеціанець працює над Данаєю. Мікеланджело, вже за життя визнаний не тільки генієм, а більше – кимось на зразок посланця небес, бачить картину Тіціана і... під враженням втрачає дар мови.

Стільки емоцій! І це без ідеального рисунка! Мікеланджело, оспівувач «disegno» (рисунку), ображається на венеціанця (та інших майстрів з цього міста) за те, що він не вміє вести лінію. Що гірше, Тіціан навмисне його провокує – він намалював «Данаю» (чудове зображення оголеної молодої жінки, обсипаної дощем з золотих монет, в яких ховався як завжди хтивий і винахідливий Зевс) з явним відсиланням до скульптури Буанаротті «Алегорія Ночі», розміщеної на надгробку Медічі у Флоренції («Ніч і день», Капела Медічі при церкві Сан-Лоренцо, Флоренція).

У Відні, звісно, не показали оригінал. Замість нього виставлено алебастрову копію «Ночі» Жана де Булоня, відомого під іменем Джамболонья. Маньєристська скульптура лише дублює лінивий жест «Ночі». З іншого боку, полотно Тіціана 1554 року, передостаннє (?) з кількох його інтерпретацій міфу, вирізняється найбільшою експресією.

Замріяна Даная постає перед глядачами в сміливому ню, без найменшої завуальованості. Однак... її ліжко відокремлює від глядача темно-червона оксамитова штора (традиція!), яка зсунута так близько до лівого краю, що нічого не закриває.

Та найбільше шокує вираз обличчя Данаї. Ніжність і блаженство, які розслаблюють її обличчя, аж ніяк не вказують на те, що її ґвалтують. Навпаки, виглядає, що дівчина повністю віддана своєму божественному коханцеві. І їй подобається ця трохи нетипова близькість. А ревнивій та жадібній старій все одно нічого не дістанеться...

Пернаті конкуренти

Фінал виставки дивує. У бічній залі ми можемо переглянути документальний фільм Девіда Аттенборо про птаха, який по-нашому називається наметник плямистий і зустрічається в сухих районах Австралії. Однак, цей не надто примітний пернатий має звички, які зачаровують як орнітологів, так і інших спостерігачів. Наметники будують для своїх самичок конструкції, які повинні захопити їх своєю красою. При чому ця краса зовсім не служить продовженню роду! Бо самичка наметника віддається самцеві, який спорудив найкраще, на її думку, диво! Тільки на тлі такої візуально привабливої конструкції птах (сам по собі не надто красивий) починає свої шлюбні танці.

В цьому випадку мова йде не про рейтингові бали, а про змагання за партнерку. Хіба це не є найвищою нагородою?

– Моніка Малковска
– переклала Марія Шевчук

TVP ТИЖНЕВИК. Редактори та автори

Музей історії мистецтв у Відні, виставка «Кумири & Суперники» відкрита до 8 січня 2023 року.