У жовтні цього року в книгарнях з’явився довгоочікуваний останній роман Мішеля Уельбека «Anéantir», що українською можна перекласти як «Знищення», у польському перекладі Беати Гепперт «Unicestwianie». Видавництво W.A.B. прискорило прем’єру книги на тиждень. Результати були непередбачуваними і плачевними – перша партія книжок розсипалася в руках і шрифт був розмитий. Все, звичайно ж, виправили, і примірники, які зараз доступні в книгарнях, не мають жодних недоліків з технічної точки зору.

Мішель Уельбек – дуже відомий у Франції та світі письменник. Його творчий шлях, який розпочався у 1994 році романом «Extension du domaine de la lutte» (Розширення поля бою), набрав обертів у 1998 році романом «Елементарні частинки» (переклад українською виданий у видавництві «Фоліо», 2005), і відтоді кожну нову книгу письменника читачі чекали з нетерпінням. Преса, завжди готова до перебільшень і помпезних узагальнень, вітала Уельбека як пророка нашого часу, адже прем’єра «Покори» (українською видав «Клуб сімейного дозвілля», 2015) про захоплення влади у Франції ісламістами збіглася з нападом ісламістських бойовиків на офіс сатиричного тижневика «Charlie Hebdo», який призвів до багатьох смертей і шокував західну громадську думку. В останньому номері «Charlie Hebdo» перед нападом на обкладинці була карикатура на письменника, а підпис жартома називав його пророком.

Основи слави Уельбека як пророка вже були закладені написаним раніше романом «Платформа», де ісламістська атака на туристичний центр мала передбачити трагедію «World Trade Center» (Всесвітнього торгового центру).

Підписуйтесь на наш фейсбук Своєю чергою, роман «Серотонін», у якому, окрім навіяної назвою депресії, є тема фермерських протестів проти державної політики, що передбачували рух «жовтих жилетів», який спалахнув через два тижні після того, як книга з’явилася в книгарнях. Після «Серотоніну» віра у пророчі здібності письменника зміцнилася, і одним із великих розчарувань останнього роману «Знищення» є те, що Уельбек не передбачив війни в Україні. А було б так доречно – французька прем’єра відбулася у січні, вторгнення Росії в Україну – в лютому.

Нещодавня польська лауреатка Нобелівської премії Ольга Токарчук десь висловила думку, дещо пом’якшивши, що література не для всіх*. Точно не для тих, хто шукає простих порад і попереджень, читає буквально та шукає поточні вказівки. Є й справжні читачі, яким неважко розбиратися у метафорах і контекстах, але вони ще не «доросли», щоб ставитися до нецензурства без рефлексів образи й обурення. Для більш чутливих відверто веристична еротика в книгах Уельбека може здатися порнографією.

Письменник не цінує християнство чи будь-яку іншу релігію. В інтерв’ю щомісячнику «Lire» він сказав, що «вірити в єдиного Бога – це повний ідіотизм, я не можу знайти іншого слова для цього. А найдурнішою релігією, однак, є іслам. Читати Коран – разюче... разюче! Біблія принаймні прекрасна тому, що євреї мали клятий літературний талант... і за це можна пробачити багато». Це інтерв’ю було зроблене у 2001 році, і письменник більше не потребує охорони поліції.

Уельбек ненавидить корпоративний капіталізм і соціальну систему, яку створює, але дістається усім – ліберальним інтелектуалам, феміністкам, підстаркуватим хіпі. «Infant terrible» європейської літератури, дошкульний, злий і цинічний. Його книжки не дають надії, а стан людини – це самотність у бездушному й абсурдному світі. Хіба можна останній роман такої людини покласти під ялинку в пристойному домі?

Усе вказує на те, що не можна. Головний герой Поль Резон (розум) не розмовляє зі своєю дружиною Пруденс (розсудливість) десять років. Мати Поля, коли була ще жива, проводила цілі дні в сараї. Реставратор мистецтва за фахом, на пенсії, займаючись скульптурою, уникала спілкування з батьком Поля, Едуаром. Молодший брат героя, Орельєн, одружений на жадібній успіху та грошей журналістці, до речі – феміністці, Інді. Про її прогресивну позицію свідчить той факт, що вона замовила чорношкіру дитину в Каліфорнії від сурогатної матері, сказавши своїй родині неправду, що Орельєн безплідний. Вона дала дитині старофранцузьке ім’я Годфруа, тому що традиції можна і потрібно деконструювати.

У романі багато п’ють і ніхто нічого і нікого не любить, і лише секс може на коротку хвилю позбавити від порожнечі, безнадії та відчаю. Хоча, можливо, на розчарування постійних читачів Уельбека, після першої згадки про давнішнє феляціо протягом наступних двісті сторінок на цю тему нічого не відбувається. І як має відбуватися, адже чоловіків у романі відштовхують від столу, ліжка та холодильника, вони принижувані чорним «сином» чи смертельно хворі. Франція у «Знищенні» стоїть перед президентськими виборами 2027 року. Нинішній президент, легко впізнаваний Еммануель Макрон, вирішує використати трюк Путіна з Медведєвим, тобто впустити на один термін когось іншого зі свого угруповання, щоб знову балотуватися після нього. Закон обмежує президентський термін двома строками поспіль, але не вказує, скільки їх взагалі може бути. Тому серед політтехнологів і журналістів обертається телевізійний комік Бенджамін Сарфаті, проблемою якого, як кажуть, є не загальновідома медіа-упаковка, а контент.

Його прізвище на івриті близьке до значення слова «француз», він сефардський єврей, що веде до справжнього кандидата на останніх виборах Еріка Земмура. Сам Земмур випадково згадується у розповіді автора, можливо, щоб заплутати підказки, оскільки Земмур має зміст, і не будь-який зміст. Його публіцистика та книга «Французьке самогубство» говорять про Францію більш-менш те саме, що більшість з власних інтуїцій Уельбека.

Спецслужби в романі не можуть розгадати таємницю терористичних атак на контейнеровоз із китайськими товарами, банк сперми та корабель з емігрантами. У романі убивці хваляться своїми «подвигами» в Інтернеті, з’являється також правдоподібне відео обезголовлення міністра Бруно Юґе (Juge – суддя). Його постать базується на справжньому міністрі фінансів Бруно Ле Мері, який є особистим другом автора. Далі цей сюжет веде в атмосферу «Коду да Вінчі» – пентаграми, зображення Бафомета і згадка про тамплієрів.

У розслідуванні допомагає Бруно Резон, чиновник кабінету міністра Юґе, оскільки відомий у спецслужбах, одним із керівників яких був його батько. На початку роману в Едуара Резона стався інсульт. Його життя врятовано, але він не контактує, з часом може рухати очима та повіками, злегка однією рукою.

Нещастя найстаршого члена родини Резонів об’єднує родину. У братів Бруно та Орельєна є сестра Сесіль, віддано практикуюча католичка. Її чоловік, Ерве, має контакти з ультраправими, і саме з цих кіл прийде допомога, коли умови в лікарні, де перебуває Едуар, стануть системно бездушними і, отже, небезпечними для його життя.

Партнерка вдівця Едуара Резона, Мадлен, у своїй відданості хворим бачить сенс свого існування. За столом Сесіль, яка чудово готує, брати збираються набагато частіше, ніж за останні роки. По дорозі до свого міністерства Бруно іноді відвідує завжди порожню церкву. Намагається навіть перехреститися, знаючи, що спочатку чоло, але потім – ліворуч чи праворуч? Сам не знаючи чому, запалює свічки – батько перебуває у вегетативному стані, що викликає глибоко забуті відрухи. Сесіль молиться, і ніхто з неї не насміхається – чи це справді Уельбек?

Коли подальші нещастя спадають на родину, їх допомагає витримати лише почуття зв’язку, близькості та взаємної ніжності. Рак вражає самого Бруно, якому вдалося відновити шлюб з Пруденс. Дружина буде з ним до кінця. Єдина надія у «Знищенні» – у найближчих, хоча повільне вмирання у муках і раптова смерть Орельєна, що вчиняє самогубство, оточують сім’ю з самого початку. Здається, найлегше все зносить Сесіль, яку підтримує віра. Поль Резон, мабуть, ніколи не знайде шляху до Бога, але його відсутність у сучасному світі безсумнівно турбує автора.

У Франції звичка політичного позиціонування письменників навіть більш помітніша, ніж у Польщі. Ліва французька преса давно поставила хрест на Уельбеку. Її більше не спокушає неприхильність до релігії, пригоди героїв у свінгерському клубі та інші подібні знади. Спочатку це її звабило, хоча письменник ніколи не визначав себе політично, він завжди був «Навспак» проти всіх і всього, як свідчить назва одного з романів Йоріса-Карла Гюїсманса, з яким його порівнювали. Інші порівняння – Оноре де Бальзак і навіть Еміль Золя. Після «Знищення» пишуть, що Уельбек описує сучасне суспільство у перерізі.

Мішель Уельбек неодноразово висміював рецепти для світогляду так званого покоління 1968, і єдине, що в ньому з тої лівизни, – це зовнішність волоцюги, схожого на рідного діда. Останнім часом тільки праве крило може очікувати похвали.

До речі, у «Знищенні» згадується політик «Національного об’єднання» Марін Ле Пен, і це не карикатура, а добре підготовлений кандидат, небезпечний суперник на президентських виборах. А от так! А ще та церква, куди заглядає герой, і потреба любові та близькості у родині.

Таке звуження поля бою (згадаймо, що «Розширення поля бою» – це перший роман Уельбека) не шкодить письменнику. «Знищення» вийшло тиражем 300 000 примірників, і 85 000 продалися за перші вихідні. Критики писали, що за перший місяць «тільки» 180 тисяч, а дані з інших джерел говорять про 400 тисяч. У Польщі книжки не продаються так добре, як у Франції, але, як і там, про них говорять і пишуть.

«Як це можливо, що ця харизматична пишуча гадюка втратила свої отруйні ікла?» – запитує Анн Манов у своєму есе про роман, яке ствердно цитує польська «Gazeta Wyborcza». І продовжує: «Чи може це бути пов’язано з сентиментальним поворотом у кар’єрі Мішеля Уельбека? Зрештою, ми маємо справу з романом про розбиту сім’ю, яка перед лицем трагедії (інсульту старого батька) гуртується і знову, нехай навіть на мить, знаходить інтимність, якийсь маленький сенс існування».

У другій половині XVIII ст., коли писалися сентиментальні та ідилічні твори, також використовувалися значущі прізвища, але в інших художніх образах, і це приблизно все, що можна сказати про «сентиментальний поворот» Уельбека. Є також лікарі: Лесаж (мудрий) і Лебон (добрий), а прізвище інформатика Дотремонта також можна прочитати значуще – той, що з іншого світу. Уельбек не був і не є сентиментальним у сьогоднішньому розумінні. Він є і був гострою чутливістю, яка ховається за маскою цинізму та буквально брутального, декадентського наративу. Те, що так любила з трепетом читати лівацька публіка, завжди було притулком для збентеженого романтика.

На сайті «Kultura Liberalna» (Культура Ліберальна) розмова про «Знищення» починається фразою: «Уельбек пройшов шлях від письменника, яким захоплювалися ліві, до письменника крайніх правих, принаймні у французькому розумінні». Ну а крайні (можливо, у Польщі не дуже) праві можуть бути в захваті від «Знищення», бо ліві вбачають у родині постачальника травм, які негативно визначають все життя. Там, як ліки, біологічній сім’ї протиставляється клаптикова сім’я у розширеному значенні, яке може включати «чужого та гея», і публіцисти сайту «Kultura Liberalna» почули огиду від сподівань на сімейну близькість, щоправда, нову для письменника. А представлена у романі антипатія до евтаназії в поєднанні з похвалою для сім’ї робить письменника провідником національної правиці – з цього приводу навіть згадується ім’я правлячої у Польщі партії. Далі в тій розмові було те, що це літературно погана книжка, кітчева, на межі з Арлекіном.

Натомість у «Gazeta Wyborcza» Уельбек у «Знищенні» названий банальним, повторюваним і дешевим. У «Polityka» стверджують, що «Знищення» – це не книжка для Європи, яка стикається з путінським імперіалізмом і зростанням цін на нафту й газ, а в нашій країні лише бездушна служба охорони здоров’я робить блідим протест Уельбека проти евтаназії. Персонажі Уельбека відсторонені: «З гострого і безкомпромісного письменника він став казковим і милим письменником, а надлишок цукру, як відомо, шкідливий»...

Від звинувачень у тому, що письменник втратив форму чи, можливо, ніколи її не мав, до вказівки на відірваність від реалій життя, особливо польських лікарень, у чому можна звинуватити всю літературну класику та переважну більшість сучасної літератури. У ліволіберальних колах сприйняття письменників як супутників у дорозі є непереборним, але ж Ольга Токарчук сказала, що: «Література не для... всіх». Багато років захоплення Уельбеком, мабуть, стало наслідком непорозуміння (яке жахливе слово, що виключає). Під ялинку в пристойному домі як подарунок все ж таки можна покласти «Знищення», однак треба пам’ятати, що «література не для... всіх».

– Кшиштоф Зволінський
– переклала Аліна Возіян

TVP ТИЖНЕВИК. Редактори та автори

* «Література не для ідіотів. Щоб читати книжки, потрібно мати певну компетентність, певну чутливість, певне розуміння культури» – Ольга Токарчук на фестивалі «Góry Literatury» у Новій Руді, липень 2022 р.