Національний театр у Варшаві поставив «Книги Якова». Роман Ольги Токарчук адаптувала актриса Барбара Висоцька, а режисером став її чоловік Міхал Задара. Виставу загалом сприйняли погано. Негативне ставлення до неї об’єднало прогресивну Анету Кизьол з «Політики» та критиків, яких відносять до консервативного крила. Винятком виявився Вітольд Мрожек із «Виборчої», який все рідше і рідше пише рецензії. Але і його ентузіазм виявився стриманим.

Загальний висновок звучить так: «Книги Якова» не дуже підходять для театральної адаптації. Деякі критики йдуть далі, дорікаючи, що й попередні постановки Задари були поверховими та ілюстративними.

Чи погоджуюсь із цим я? Я поділяю думку, що ця ідея не могла бути повністю вдалою. Але хіба я нічим не завдячую цій виставі? Таки так. Після кількох років я повернувся до недочитаного роману Ольги Токарчук.

Може, шаман?

Цього разу мені читалося набагато краще саме після перегляду театральної історії Якова Франка, сповненої дивовиж і таємниць. Хтось порівняв перші сцени вистави Задари з кіностилістикою, з нарізкою кадрів, навіть миготінням, яке представляє одразу ​​цілу купу персонажів.

Тут багато непослідовності, хаосу, надмірного розхитування, випадковості. Але якимось чином мене це зацікавило. І потім допомогло продертись крізь складні частини роману, що характеризуються надмірною красномовністю, обтяжені вставними сюжетними конструкціями, які перехрещують сотні сюжетних ліній роману. Я виявив, що там ховається багато цікавих речей, що не означає, що вони не викликають суперечностей.

Будучи істориком, я, звісно, завжди знав про існування франкістів, євреїв, які у XVIII столітті, бунтуючи спочатку проти правовірного юдаїзму, перетнули магічну межу, що відокремлювала їх від християн. По суті, це єдиний масовий експеримент такого типу в історії Польщі. Після цього були лише окремі історії навернення.

А франкісти якось влилися в польське суспільство. Якби один із них, військовий Ян Крисінський, не нападав із патріотичних, хоча й соціально-радикальних позицій на родину Красіньських, орієнтованої на царат, то чи один із трьох пророків, граф Зигмунт, ввів би у свою «Небожественну комедію» колективного героя, «хор перехрестів»? Це сталося всього лише через кілька десятиліть після того, як Франк розпочав своє дивне релігійне творіння.

Важливим сигналом того, що це надзвичайно цікава тема, став для мене «Даас», фільм Адріана Панека 2011 року. Історія, що розтягнулася між Польщею та Австрією, показує Якуба Франка, творця цього феномену, як одного з героїв. Але це була не його історія.

Франк зображений там в один із пізніх моментів свого життя, коли на короткий час він і його дочка стали улюбленцями імператриці Марії Терезії (яка вірила, що він наверне всіх євреїв) та її сина Йозефа II (який начебто спав із його дочкою). У переконливому, стильному виконанні Ольґерда Лукашевича він є таким собі шаманом, гравцем із загадковими політичними амбіціями, можливо, аферистом, який пробиває собі дорогу серед еліт того часу, але Панек також наділив його паранормальними властивостями. Його загадка до кінця не розгадана.

У певному сенсі не розгадала її і Токарчук (хіба що я упустив щось у складній мегаісторії). Ми отримуємо багато деталей про нього. Яків Франк (спочатку відомий як Яків Лейбович) постійно потрапляє нам на очі, він є орієнтиром, але залишається загадковим, непроникним, у тому числі і для своїх послідовників.

У романі є чудова сцена, коли за Якубом Франком спостерігає Молівда, тобто Антоній Коссаковський, один із найцікавіших персонажів книги, шляхтич-авантюрист, який служить євреям – за гроші, але при цьому трохи із цікавості чи симпатії. До речі, він відсутній у постановці Висоцької та Задари. Він бачить, як Франк бурмоче якісь фрази. Він гадає, чи той справді у щось вірить. І якщо так, то у що. І ми, мабуть, не отримаємо цієї відповіді до самого кінця.

Ікар? А, може, візіонер?

Яків Франк трохи нагадує героя відомої картини Пітера Брейгеля «Падіння Ікара», на яку посилався у своєму оповіданні Ярослав Івашкевич. Він нібито головний герой, але часом ледь помітний серед сотень людей, яких нам показують іноді лише на мить.

Це розповідь не про самих лише євреїв. Не випадково Токарчук назвала книгу «Велика подорож через сім кордонів, п'ять мов і три великі релігії, не рахуючи малих». Тож маємо навалу ліричних відступів і відступів від відступів, які стосуються також католиків, у тому числі поляків.

Навіщо письменниця раптом змушує нас стежити за обміном думками між поетесою Ельжбетою Дружбацькою та священником Бенедиктом Хмєльовським (тим самим, що із «Нових Афін») про те, що корисніше для вираження почуттів у літературі: латина чи польська мова? Деякі з цих фрагментів просто захоплюють. Інші справляють враження надмірної балакучості, стерильного вихваляння ерудицією. Значна частина цих послідовних вставних сюжетів міститься навіть не в основному наративі, а в численних листах чи мемуарних текстах, вплетених у дію.

Можна по-різному ставитися до цього перевантаження сюжетними лініями, персонажами, ситуаціями, символами, словами, але для людини, яка кохається в історії, там є багато перлинок, на яких варто зупинитися. Ось Молівда, польський компаньйон Франка, описує візії своєрідної синкретичної релігії, яка збереже все найкраще з попередніх вірувань. Чи такою була ідея Франка? Цього ми, мабуть, не дізнаємося.

Подібним чином, коли Томас фон Шенфельд, освічений молодий новонавернений, виголошує тиради про шанси, які дає його землякам філософія Просвітництва, ми не дізнаємося думку Франка. Адже в різні періоди свого життя він вірив, що є Месією. Кажуть, під кінець він вважав себе втіленням Бога.

Його туманна природа, на жаль, трохи вплинула на долю вистави. У романі ми менше звертаємо увагу на загадковість Франка, відволікаючись на безліч сюжетних ліній. Проте на сцені нас має хвилювати передусім його доля, а натомість складається враження відсутності героя. Генрик Симон – хороший молодий актор, але коли ми дивимось на нього, нас швидко охоплює роздратування, бо ми не знаємо, чого він хоче. Роздратування наростає. Ми запитуємо, чи насправді він зцілював людей? І що він мав на меті?

Так, з його вуст злітають різноманітні слова. Так, перед союзом з християнством він засновує комуну, де майно і дружини є спільними. Здається, він зацікавлений в експлуатації жінок, але в той же час він надає їм якогось особливого містичного значення у своїй релігії. Що тягне його до католицької Богородиці. Чи цього достатньо, щоб вважати його візіонером? Все це розпливається в галопі подій, сцен, за якими ми ледве встигаємо. А сам він залишається надто амбівалентним, фактично порожнім.

Сюжет в сюжеті і багато хаосу

З іншого боку, спроба перенести на сцену численні побічні сюжети та ліричні відступи була не надто успішною. Задара зробив ставку на видовищність. Часом вона приваблювала, навіть засліплювала. Герої одягнені в костюми епохи (костюми Юлії Корнацької), а карамельно-хмариста сценографія Роберта Румаса, яку дехто висміює, іноді перетворює все на жорстоку казку.

Але вставні історії обираються досить випадковим чином. Деякі персонажі, присутні протягом кількох хвилин (Гітла, Ашер, ребе Мортке), залишаються поверхнево представленими і ледве зрозумілими. Цьому розумінню не сприяє афектована оповідачка, Єнта, зіграна самою Барбарою Висоцькою, яку ввели, мабуть, головним чином для того, щоб ми послухали оригінальну, часом дуже красиву мову письменниці.

Деякі сцени без прочитання книги неможливо зрозуміти. Чому євреї привезли свою книгозбірню до католицького священника Хмєльовського? Ким є різноманітні жінки з оточення старого Франка, перенесеного у реалії Відня часів Моцарта, а потім у німецький замок? Чого стосуються сексуальні алюзії, які там звучать?

Майже прозорий релігійний реформатор, якого раніше грав Симон, справді набуває наприкінці певної виразності. За винятком того, що в сугестивному виконанні Єжи Радзивиловича він стає відразливим і гротескним тираном.

У фіналі дія трохи сповільнюється. Ми відчуваємо невизначений смуток, який посилює Алегретто із 7-ї симфонії Людвіга ван Бетховена у живому виконанні піаністки Юстини Скочек. Однак цей клубок до кінця залишатиметься нерозплутаним. Ми відчуваємо, що повинні переживати, співчувати, але не зовсім знаємо, про що переживати чи кому співчувати.

Хаосу сприяє постановочне рішення Задари. Тут є десятки персонажів, тож, незважаючи на великий акторський склад, кожен із акторів грає багато ролей (за винятком Оскара Хамерського–Нахмана, після хрещення – Якубовського, це якраз один з найбільш переконливих образів). Нам важко зрозуміти, хто є хто. Навіть Симон, переставши бути Франком, постає як новий персонаж із його оточення.

Звісно, трапляються й акторські родзинки, скажімо, Томас фон Шенфельд у виконанні Кацпера Матулі, гротескний, але при цьому якийсь драматичний у сутичці зі старим Франком. Цікава, хоча й складна у сюжетному розшифруванні є Ева, дочка Франка, яку грає Марта Вонгроцька. Вона несе в собі трагічний досвід, відчуття завданого болю, яке, на жаль, незрозуміле.

Більшість акторів і персонажів ледь проскакують перед очима. Я із задоволенням згадав про чудову майстерність ветерана Мірослава Конаровського, який з’являється на початку у ролі єпископа Солтика. Він грає ще багато інших персонажів, у тому числі другого ієрарха. Лише тоді, коли я у спокої взяв до рук книгу, я зміг розшифрувати численні сумніви щодо долі окремих героїв, інколи навіть зрозуміти зміст речень, сказаних зі сцени.

Більшість критиків сприймають цю виставу переважно як мас-маркет. Я кілька разів нашорошував вуха від різних слів чи ситуацій. Однак важко не зацікавитися тим, що Висоцька і Задара підкреслюють, а що опускають або скорочують. І з деякими рішеннями важко погодитися.

Погані християни? Які євреї?

У театральній програмі професор Пшемислав Чаплінський протиставив «Книги Якова» трилогії Генрика Сенкевича. І змалював демонічну картину першої Речі Посполитої, держави, яка перебуває у власності шляхти, де всі інші не мають прав (а на додачу ще й патріархат). З цієї точки зору Франк намагається вирватися з пастки – становища, у якому він є підлеглим та неважливим. При цьому він сам поневолює жінок.

Звичайно, станова держава несла з собою не одну несправедливість, якщо не жорстокість. При крайній децентралізації та поганій реалізації права завдати кривди було ще легше. Проте чи все було настільки чорним, якщо євреї протягом кількох століть охоче селилися тут, переселяючись із Західної Європи?

Звичайно, Токарчук як прихильниця лівих має антисенкевичівське бачення історії тієї «класової» Польщі. Але саме лівак Задара робить більш однозначний вибір, ніж вона. Єпископ Солтик із задоволенням розповідає зі сцени про суд над групою євреїв, звинувачених у ритуальному вбивстві. Він переконаний, що така практика є правдивою, наводить свідчення затриманих. З-за сцени ми чуємо крики катованих людей. Одним словом, та Польща постає як апокаліпсис.

Таке є і в романі. Але в іншій сцені з книги, яка описує бенкет групи магнатів, що стануть протекторами Франка, посил далеко не однозначний. «Єпископе, Ви б теж так сказали після тортур», –зауважує ексцентрична, різка каштелянова Косаковська. Тут ми цього не побачимо, як і не почуємо зауваження, що папа вже заборонив вірити в міф про ритуальні вбивства.

У цій версії Коссаковська (Анна Лобедан), присутність якої урізали до півтори сцени, показана лише як малоприємна опікунка дружини Франка Хаї (Пауліна Шостак). У книзі каштелянова є більш глибоким персонажем, а її мотивація далеко не однозначна. Це стосується багатьох поляків, з Молівдою-Коссаковським (якого тут взагалі немає) на чолі.

Щоправда, зрештою Франк стає жертвою апарату держави, яка слідкує за ортодоксальністю релігії. Стає саме тому, що стає християнином. Перебуваючи кільканадцять років ув’язненим у Ченстоховському монастирі, він все-таки є нетиповою жертвою, яка все ще має могутніх захисників, спілкується через стіни зі своїм народом.

Навіть якщо в цьому суспільному устрої євреї слабші, Токарчук не приховує, що вони також жорстоко оберігають свою ортодоксію. Вони бувають жертвами, але також бувають переслідувачами ймовірних єресей. Все ж вони є народом книги.

Саме в їхніх початкових ритуальних релігійних міркуваннях, ще не в Польщі (Франк приїхав з Азії), можна вбачати джерела Франкового руху, який, зрештою, призводить до вбивства всередині секти. З іншого боку, відсутність будь-якої свободи совісті, відчуття, що релігія є публічною справою, яка гарантує соціальний порядок, а отже, повинна бути нав’язана, також об’єднує християн і євреїв.

Разом з тим, чи похмурі кінцеві роздуми прихильників Франка про свою поразку під музику Бетховена є реальністю чи віддзеркаленням хворої душі їхнього лідера, раз він не здійснив своїх амбіцій? Повторю: його люди увіллються у християнський світ, у тому числі й польський. Антисемітизм польської шляхти полягав у почутті вищості, але не мав расистського характеру. Токарчук простежує сліди різноманітних зв’язків, які, незважаючи на чітке розмежування, пов’язували дві спільноти. У Задари цього майже немає. Не помістилось?

Але й це, напевно, не пасувало до «антисенкевичівської» вихідної тези. Задара розповідає нам про терзання людини, яка намагається звільнитися від статусу, що зробив її своїм в’язнем. У Токарчук є набагато більше про спільний, універсальних страх послідовників усіх релігій. У кількох моментах він з’являється і на сцені Національного театру, наприклад, у вигляді зловісної комети, яка віщує кінець світу. Але всі ці передчуття губляться в сум'ятті, в шумі, в театральних фокусах.

Відповідь усім релігіям?

Зрештою чекаємо на відповідь письменниці, чому вона повела нас у цю подорож релігіями. Чи тільки для історичного колориту, для соціальних спостережень? Спроба такої відповіді звучить наприкінці. Її вимовляє в романі та на сцені Нахман, а потім Якубовський, один із найпалкіших послідовників Франка.      Підписуйтесь на наш фейсбук   
  «Усі релігії, закони, книги та старі звичаї вже минули та вивітрилися. Той, хто читає ці старі книги, дотримується цих законів і звичаїв, той ніби розвернув голову назад, а має йти вперед. Тому він постійно спотикатиметься і впаде. Бо все, що було, приходило з боку смерті. Мудра людина буде дивитися вперед, попереду себе, крізь смерть, яка була мусліновою завісою, і стане на боці життя».

Як мірило сумнівів і розмаїтих релігійних криз, це цікаві слова. Але чи це кредо самої авторки? Якби це було так, то з маси влучних спостережень вилізло б постмодерністське кліше.

Водночас важко не запам’ятати цей маніфест непотрібності всіх релігій. Але чи в цьому випадку не буде марним витрачати час на цю подорож? А може, ці речення спонукають нас самостійно визначитися щодо метафізики? Але що, якщо ми маємо у розпорядженні недосконалі, ненадійні інструменти?

Висоцька і Задара зазнали ефектного провалу. Однак, з моєї точки зору, у них є і заслуги: вони спонукали мене заглянути туди, куди я, можливо, не дістався б сам. Це все-таки театр історій, а не серія банальних деконструкцій, якими рясніють сучасні сцени.

Ймовірно, автори не повністю передали задум письменниці. А ще, можливо, звернули увагу на обмеження самого роману. У будь-якому випадку, я раджу прочитати «Книги Якова». Вони того варті, навіть якщо в самому кінці відповіддю буде відчуття, що ви не наситились.

– Пьотр Заремба
– переклала Марія Шевчук

TVP ЕЖЕНЕДЕЛЬНИК. Редакторы и авторы