ТИЖНЕВИК TVP: Чи той факт, що Ви були душпастирем «Солідарності» під час воєнного стану, капеланом інтернованих у Біалоленці, змусив Вас присвятити себе душпастирству всіх в’язнів після 1989 року?

О. ЯН СІКОРСЬКИЙ: Як все починалося? У 1989 році у Відні був організований конгрес католицьких тюремних капеланів з усього світу. Тоді вперше мав їхати хтось із Польщі. І єпископ Владислав Мізьолек запропонував мені поїхати туди як представнику польського тюремного капеланства, якого майже не було, бо священиків у в’язниці радше не пускали. Я кажу: добре, поїду. І там я вперше побачив, що тюремне душпастирство насправді працює у світі і з добрими результатами, і що це велика робота. Там я вперше познайомився з американською організацією PFI (Prison Fellowship International), яка мала велике значення для діяльності цього пастирського служіння у світі. Були також ЗМІ з усього світу, і мене, як дивину з-за залізної завіси, засипали різними питаннями, наприклад, чи в Польщі дозволені тортури.

На цьому конгресі також була помітна роль мирян, які проповідували Євангеліє у в’язницях. Коли повертався до Польщі, я вирішив, що варто створити тут таку групу мирян. Уже в поїзді з Відня я думав про те, як це може виглядати в Польщі. Пізніше я зустрівся з французьким тюремним братством. Під час зустрічі з ними мене вразив колишній в’язень, який став директором будинку соціальної реабілітації, і я із заздрістю його слухав. Я мріяв, щоб щось подібне могло діяти й у Польщі.

Тоді я подумав, що такий міжнародний тюремний конгрес можна організувати у Польщі. Це було нелегко. З чого почати? Потрібне було все: і кабіни для перекладачів, і апаратура, і самі перекладачі – все коштувало дуже дорого. А в мене на це не було ні копійки. На щастя, ректор семінарії підказав, що житло може бути в семінарії, тим більше, що це був вихідний день. Це вже було щось. На цей з’їзд я запросив місцевих єпископів і міністерську владу. Єпископ Оршулік пожертвував на це трошки злотих. Я сподівався також, що запрошені західні гості підкинуть трошки доларів. Також мої парафіяни почали допомагати мені в організації зустрічі. І все почало вирішуватися. Були лектори з Польщі та з-за кордону. Головним доповідачем я запросив доктора Павла Мочидловського з Варшавського університету.

Чому ви так дбали про це?

Пастирським оком я бачив, що таке тюремне капеланство у Польщі має бути засноване.

Але чи був у вас якийсь юридичний «дозвіл» на цю діяльність і на цей з’їзд?

У мене нічого не було! Я побачив, що наступив історичний момент, який потрібно швидко використати і «схопити бика за роги», особливо залучаючи до цієї роботи мирян. У цьому я був впевнений. Я також відчув, що зараз є шанс залучити до цієї роботи країни Східної Європи. Навіть написав тим єпископам запрошення прислати своїх делегатів. Отримав песимістичну відповідь, здається, від угорців: «Ми не маємо такого душпастирства і не передбачаємо».

Підписуйтесь на наш фейсбук І я почав це абсолютне божевілля, але мені це подобалося. Приїжджали люди з усього світу, приїжджали єпископи, навіть кардинал Юзеф Глемп. Усі важливі виступи записувалися. Все пройшло дуже добре, от тільки гарячої води тоді в семінарії не було.

Цей наш конгрес був проривом, про це дізналися і в Раді Європи – все набрало обертів. У Польщі також політично все змінювалося, наступали інші часи. Перелом. Через кілька тижнів «Gazeta Wyborcza» пише: «Наша клавіша». Хто? Павел Мочидловський. Комуна послабилася і призначила нового начальника, відповідального за в’язниці. А він дуже гарно виступив на нашому з’їзді! Зустрічаємося, а він мене питає: а що, отче, впроваджуємо тюремне душпастирство? Впроваджуємо. У Міністерстві юстиції, де був його офіс, дав мені сусідню кімнату. І раптом я офіційно став фахівцем з пенітенціарних справ. Я почав ходити з ним по різних тюрмах. Охоронці в уніформі сумнівалися, чи можна стояти поряд з людиною у сутані – бо раніше це було небажаним. Навіть питали, чи це не липа, чи тепер насправді так буде? Я сказав – буде, буде. В’язницям потрібні каплиці, капелани та миряни-проповідники.