Перше, що впадає в очі, – це неприродно великі суглоби пальців рук. Як кільця? Де там, як квасоля: біла, поживна, пахуча, яку виловлювалося ложкою з тарілки борщу. Останній ґудзик сюртука – як вареник, що трохи пересмажився, круглий і потемнілий. Вербовий листок, який принесло на бруківку, легкий і вигнутий, схожий на скоринку хліба, потріскану і набиту солодким м'якушем.

Мода на розфарбовування архівних фотографій відучила нас здатності розпізнавати кольори в палітрі сірих і чорних тонів, тому потребуємо трохи часу, щоб помітити брудну полотняну сумку дивної, нетипової форми. У ній помістилися б з десяток хрустких, важких від соку качанів капусти. Десяток хлібин, круглих і пахучих, як луг. Пуд, або півтора пуда буряків, ріпи, слизьких, твердих, перламутрових зерен пшениці. Або цілі оберемки кропиви, лободи, жмені молодого листя, зірваного разом з бутонами й молодим лубом, прямо з гілок. Личинки, молюски, що снують у струмку, може, миша, що потрапила в пастку?

Але сумка порожня, зім'ята, притиснута до бруківки з відкинутою назад головою. Наше око по черзі впізнає: розпухлі вуха, крихітний ніс, сиве від страждань волосся і, нарешті, джерело тиші: «зрощені уста людського голоду». Це кадр Александра Вінербергера, людини, яка фотографувала Голодомор.

Польові дослідження голоду в Україні

Голод, який сьогодні купується в розстрочку представниками середнього класу, які шукають ефективної дієти, щоб схуднути, добревідомий людству віддавана, є однією з його найстаріших видів зброї й причиною однієї з найболючіших смертей. Кнут Гамсун став лауреатом Нобелівської премії з літератури за опис голоду. Натомість група лікарів, які досліджували голод, що вбивав у Варшавському гетто, не отримала Нобелівську премію з медицини. П'ятеро дослідників пережили створений німцями Голокост: один з них, кардіолог Еміль Апфельбаум, після війни написав рукопис, який зберігався у польського лікаря-інтерна Вітольда Орловського.

«Клінічне дослідження голоду» є пам'яткою особливого роду мужності – і джерелом знань для тих, хто хотів би описати пережите науковими термінами. Адже неозброєним оком не побачиш зміни функції внутрішніх органів, атрофії («самопоїдання») підшлункової залози чи вимивання електролітів з організму, без стетоскопа не почуєш, як сповільнюється серцебиття. Ви нічого не дізнаєтеся про галюцинації, загострений нюх, нав'язливі думки про одне: повний рот (тут дещо допомагає Гамсун).

Неозброєним оком – або через видошукач фотоапарата – можна побачити, як дратівливість переходить в апатію. Збільшення слинних залоз (точно, у дівчини в чорній сільській хустці такі пухкі щічки!), голодний набряк (перетинчасті, білі руки та ноги, не вміщаються в личаки, розкидані по дорозі, як шматки тіста, замішаного на пиріг), і, нарешті, атрофія м'язової та жирової тканини. І саме останнє на фотографіях Вінербергера видно найкраще: труп на харківській бруківці схожий на недбало скручене лахміття, штанина борозниться над малою і великою гомілковими кістками, як червоні стяги на кремлівських флагштоках.

Три цілі геноциду

Ми вже багато знаємо про Великий голод в Україні – злочин геноциду 90-річної давнини, що більш широко відомий під своєю рідною назвою Голодомор. Відомі масштаби та стратегія операції, яка розпочалася ще у 1930 році й мала, так би мовити, три цілі: отримати максимальну кількість сільськогосподарської продукції (насамперед зерна) на експорт; «зламати» структуру українського села, яке пасивно (а подекуди й активно) чинило опір колективізації сільського господарства; і, нарешті, ліквідувати значну частину українського населення, що становила в очах Сталіна соціальну й національну загрозу.

     Підписуйтесь на наш фейсбук   
    Дві цілі геноциду ідеально накладалися одна на одну, як ножиці: ефективна атомізація сільських громад, руйнування соціальних зв'язків, ефективне викорінення культурних зразків, традицій і будь-якої думки про опір, що було можливе лише через фізичне знищення населення у гігантських масштабах.

Третя ціль ніби виділяється: десятки свідчень очевидців говорять, звичайно, про реквізицію не тільки зерна для посіву, а й усього, що надавалося до споживання (полову, макухи, вичавки після олії), а також про лани зерна, що гнило на полях, купи овочів, звалених і залишених на поталу черв'якам, оточені армією склади та ешелони, в яких псувалося зерно. З одного боку це свідчить про недолугість сталінської держави, але також і про його пріоритети: крики мільйонів, що гинули, цінувалися набагато вище, ніж позитивний торговельний баланс.

З точністю до дня можемо відтворити послідовність наступних декретів, виданих або владою в Радянській Україні, або безпосередньо Молотовим і Кагановичем: 7 серпня 1932 року було видано постанову «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації та зміцнення суспільної (соціалістичної) власності», відому як «Закон про п'ять колосків»: за збір найменшої кількості зерна на колгоспному полі відтепер передбачалося покарання у вигляді 10 років ГУЛАГу або смертної кари. 18 листопада 1932 року українським селянам було наказано повернути зернові аванси, а 20 листопада розпочалася конфіскація худоби.

28 листопада було запроваджено систему «чорних дощок»: села, які не виконали план здачі, за покарання мали здати у П'ЯТНАДЦЯТЬ разів більше норми. 24 грудня розпочалася операція з вилучення всіх запасів зернових, яку очолили партійні активісти, Червона армія та внутрішні війська ОДПУ [Об’єднане державне політичне управління, рос. ОГПУ – прим. перекл.]. Через три дні, щоб уникнути масової втечі сільського населення від голодної смерті, було запроваджено так звану «паспортизацію», тобто фактичне приділення до конкретної території: заборонялося покидати села під загрозою депортації, а на кордонах УРСР виставили ешелони військ.

Як рахувати загиблих?

Знаємо масштаби катастрофи , яка, окрім земель нинішньої центральної та східної України, зачепила також Кубань (тоді переважно українську) і Молдавську РСР (тоді в межах Радянської України), а також Західний Сибір і Казахстан. Нам відомі імена і долі основних осіб, які приймали рішення, і їх безпосередніх виконавців.

Намагаємося з'ясувати точну кількість жертв катастрофи, хоча з цим у нас найбільше проблем, не в останню чергу через сталінську практику ліквідації свідків, знищення документації та фальсифікації даних. Демографічні дані у Радянському Союзі на початку 1930-х років навіть якщо і не фальсифікувалися, то і так були вкрай неточними: можливо, там і дбали про підрахунок робочих рук, але хто б там переймався новонародженими? Фактичні дані, зрештою, були приховані й підроблені НКВС; а результати перепису 1937 року були сфальсифіковані.

Та й взагалі – чи включати до них тих, хто загинув у ГУЛАГу за те, що порушив закон «Про п'ять колосків», чи тільки тих, хто помер від голоду в на території УРСР? Чи брати до уваги смерті від страшної осені, зими та передголодомору 1932-1933 років, чи всі випадки голодних смертей, починаючи з 1930 року? А як щодо жертв виснажливого недоїдання, які померли в наступні роки? А як же немовлята, яких вигодовували вербовим лубом? А як же демографічний колапс, який спіткав Україну в наступних поколіннях?

А як бути з вимушеними переселенцями, які так і не повернулися до рідних сіл? Не дивно, що оцінки втрат коливаються від 2,4 млн. (Тімоті Снайдер) до 7,5 млн. (Девід Р. Марплс). Ці цифри, як і «усереднена», найбільш загальноприйнятна сучасна цифра втрат порядку 4-5,5 млн осіб, очевидно, виходить поза межі нашого розуміння, поза межі нашої уяви.

Чи можливо – якщо хтось готовий взяти на себе такий тягар – наблизитися хоча б на крихту до цього досвіду? Свідчення тих, хто вижив, так, існують; але про це розповідають пошепки, у вічному страху, 60 років по тому, що ж вони можуть розповісти?

У називанні неназваного на допомогу зазвичай приходила література. Але і тут з правдивою оповіддю не все так просто. «Жовтий князь» Василя Барки, роман, написаний у 1960-х роках в еміграції, виданий у Польщі лише цієї осені Колегіумом Східної Європи, схожий на скриньку, в яку автор спакував десятки переживань з років Голодомору та біблійні образи та притчі: важливий, потрібний, зворушливий, але не шедевр.

Сусіднє село виє

Назавжди залишилися в пам'яті кілька речень з роману «Все плине» Василя Гроссмана, одного з найпроникливіших свідків комунізму в Росії: «Завило село, побачило свою смерть. Усім селом вили – не розумом, не душею, а наче листя від вітру шумить або солома скрипить. (...) Бувало, вийду з пайкою в поле, і чути: виють. Підеш далі, ось-ось, здається, стихло, пройду ще, і знову чутніше стає, – це вже сусіднє село виє. І здається, вся земля разом із людьми завила. Бога немає, хто почує?»

Одна зі сцен зі спогадів Лева Копелева: жінка на колінах збирає ложкою молоко, яке витекло з розбитої пляшки в слід від копита на мерзлій землі. Але навіть попри це, можливо, найсильнішим зображенням смерті від голоду в літературі, яке я знаю, є ці кілька рядків Шимборської:

…Там неподалік ліс
Щоб гризти деревину, щоб пити з-під кори –
порція щоденного пейзажу
Поки не осліпнеш. Вгорі – птах,
Який по устах пробігав тінню
Поживних крил. Роти роззявлялися,
Бився зуб об зуб.

(Є страшна іронія в тому, що Віслава Шимборська присвятила свій вірш «Табір голоду біля Ясло» пам'яті замордованих там німцями радянських військовополонених. Подвійна іронія полягає в тому, що за колючим дротом під Яслом могли опинитися як ті, хто в 1932 році реквізував зерно, так і ті, хто якимось дивом пережив ці реквізиції, і ті, і інші були мобілізовані в 1941 році. А іронія потрійна – рядки: «Вночі в небі миготів серпень і жав омріяні хліби. / Надлітали руки з почорнілих ікон, / З порожніми чашами в пальцях». – звучить так, ніби поетеса все ж таки знала про Голодомор, у всякому разі, знала більше, ніж наважилася написати).

Але хто в наш час читає поезію? Зображення говорить силою тисячі слів, книги і статті потребують ілюстрацій, якоря для безпорадної ілюстрації. Як вписати голодні судоми, пронос і агонію в кітчеву «українську» сценографію, яку підказує нам наша лінива уява? (Чорноброві в білих хустках, соняшникові поля, залита літнім сонцем приміська вулиця, глиняні глечики на тині)?

І тут на допомогу приходить Вінерберг зі своєю «Ляйкою» [назва першого 35-мм фотоапарата, виготовленого німецькою компанією Ernst Leitz GmbH. Leica – це скорочення «Leitzsche Camera», що в перекладі «Ляйтцівська Камера», від імені підприємця Ернста Ляйтця – прим. перекл.].

Фотожурналісти з СС

Він не був першим. «Фотографія та геноцид» – нескінченна тема книг і семінарів. Цілком можливо, що список фотографів, які спрямовували власний об'єктив на те, як знищувалися нації, відкриває Армін Т. Вегнер, військовий лікар, приряджений до німецького санітарного корпусу, що підтримував операції османської шостої армії в Сирії та Месопотамії. Вегнер сфотографував «дороги смерті», якими вірмени йшли назустріч своєму знищенню. За покарання переправлений під тиском турецької влади до Європи, він примудрився провезти в поясі свого мундира негативи, які дають нам сьогодні уявлення про «Мец Єгерн» («Велике злодіяння»), перший геноцид ХХ століття.

Голокост, звісно, фотографували найактивніше: його без сорому документували офіцери Politische Abteilung Erkennungsdienst [Політичного відділу пізнання] (саме їх авторства є найвідоміше фото хлопчика в плащі, в якого цілиться ротенфюрер СС Йозеф Бльоше), натискали на кнопку затвора, єдину, яку дозволяли, польські в'язні Освенцима (Вільгельм Брассе, фотограф із Живця) та Мендель Гроссман, який сидів у Лодзькому гетто. Але Голодомор? Звідки ж взялися фотоапарат, кліше, рішучість і шапка-невидимка?

Біографію Александра Вінербергера можна, принаймні в перші роки його життя, вписати в кілька центральноєвропейських біографічних «матриць». Народився у 1891 році в заможній віденській родині, номінально чесько-єврейській, але вважав себе австрійцем. Гордий студент філософського факультету, він опинився добровольцем на Карпатському фронті і потрапив у полон до росіян у 1915 році. ПІДПИСУЙТЕСЬ НА НАШ ФЕЙСБУК Як і багато австро-угорських військовополонених, він не мав особливої прихильності до занепадаючої монархії, але був вражений імпульсом та ідеалами двох революцій, які він пережив у Росії в 1917 році, перша з яких принесла йому свободу. Він не став ані fellow-travelerem комунізму, як безтурботний мандрівник Ярослав Гашек, ані його функціонером, як Бела Кун чи Матяш Ракоші, але відчув, що може побудувати своє життя в Москві, де він встиг одружитися.

Невелика стабілізація à la russe

Починав з невеликої хімічної лабораторії, створеної з друзями влітку 1917 року, і хоча його життя в умовах воєнного комунізму, а згодом НЕПу, проходило від «на возі» до «під возом» (у 1919 році він намагався втекти до Австрії, за що провів три роки в ув'язненні на Луб'янці), радянська влада врешті-решт визнала його інженерні таланти, попри те, що він був хіміком-самоучкою. У другій половині 1920-х років він уже керував виробництвом на лакофарбовому заводі, а на рубежі десятиліть – навіть виробництвом вибухових речовин!

У 1928 році йому навіть дозволили, що траплялося нечасто, відвідати родину в Австрії, звідки він привіз свою другу дружину Ліллі Ціммерман (перший шлюб розпався роком раніше). У 1932 році був призначений технічним директором заводу пластмас у Любучанах, а на початку наступного року переведений на аналогічну посаду до Харкова.

Так насправді невідомо, що змусило self-made manа, веселого буржуа, який привіз собі з Австрії фотоапарат, щоб робити фотографії маленької Марго, яка катається на санчатах, і патефон, щоб танцювати з Лілі в виділеній п'ятикімнатній квартирі, перевести об'єктив з пухких щічок доньки на спухле обличчя невідомої дівчинки. Його розповідь у спогадах, опублікованих у 1939 році («Hart auf hart. 15 Jahre Ingenieur in Sowjetrussland. Ein Tatsachenbericht»), написана пафосною мовою і, схоже, більше пристосована до смаків читачів.

Його перше речення («Коли я при світлі ліхтарика порпався під капотом своєї машини, до мене підійшов інший водій, зупинився і запитав, чи я не є іноземцем») переходить від урочистого звернення і зобов'язання («Шановний товаришу, - він протягнув руку, - ви іноземець, порівняно з нами ви всесильні, у вас є можливість вийти з цього підземелля. Скажіть, що вони з нами роблять! Європа повинна нам допомогти! (...) – Ти не підеш звідси, поки не пообіцяєш мені, що будеш кричати! (...) – Так, – кажу, – обіцяю тобі: ось моя рука!») всього п'ять рядків. Важко уявити, щоб так розмовляли на харківській вулиці взимку 1933 року. Але це вже не має значення.

Обгортки від цукерок

Важливими є лише понад сто фотографій, зроблених Вінербергером. На сірих світлинах розміром з листівку можна побачити дітей, дітей, дітей, які приповзли до Харкова й тепер сидять навпочіпки на купі придорожнього щебеню, безпритульні і розгублені. Вони забули своє ім'я та своє село, пам'ятають тільки ситість, яка колись була. На багатолюдній вулиці, під шелестом листя фруктового саду, біля паркану лежать тіла померлих: паркан настільки добротний і акуратний, з рівномірно розташованими штахетами, що здається, ніби хтось знімає з них мірку для трун, але ж відомо, що їх викинуть вилами на асенізаторський віз.

Є і віз, на якому погойдуються пари босих ніг, і труп у безрозмірному вбранні, ніби розкидані по чистій харківській вулиці гігантські обгортки від грильяжних цукерок, які так полюбляв товариш Сталін. І фото елегантної, масового виробництва, прибитої до пня таблички з написом «Тут категорично забороняється проводити похорон» («Здесь категорически запрещается проводить похороны»).

Монохромність довоєнних фотографій знову стає на заваді: неможливо визначити дату цієї останньої світлини, неможливо сказати, чим є то біле на задньому плані – квітучим тереном чи сніговою шапкою. А можливо, просто «На чорну стежку падає / Зламана тінь яблуні».

Тут теж є проблема. Не з самими фотографіями, а з Вінербергером.

Фотографії були переправлені на Захід, найімовірніше, через австрійську або німецьку дипломатичну пошту. Інженера разом з дружиною та донькою також випустили до Австрії у 1934 році й він якнайшвидше передав фотографії кардиналу Теодору Іннітцеру. Останній через свого близького колегу, координатора католицьких місій допомоги під час голоду в Поволжі у 1921 р. доктора Евальда Амменде зв'язався з секретаріатом Ліги Націй, щоб представити матеріали з Харкова секретаріату Ліги Націй.

Це було одне з перших свідчень про Голодомор, яке потрапило до рук західних політиків. Місяцем пізніше була опублікована брошура з фотографіями під назвою «Правда про Росію» («Rußland, wie es wirklich ist»), яку опублікував Вітчизняний фронт (Vaterländische Front), що становив політичну підтримку канцлера Дольфуса. Через рік вони були опубліковані в окремій пропагандистській публікації Евальда Амменде «Чи повинна Росія голодувати», але ім'я фотографа залишалося прихованим.

Александр Вінербергер не був нацистом, він навіть відправив свою сім'ю до Британії у 1938 році, напередодні аншлюсу. Він був антикомуністом. Однак він надто легко, безпроблемно прийняв страхітливо спрощену версію антикомунізму, популярну (хоча й не єдину) серед європейських правих у 1930-х роках і канонізовану пропагандою Третього Рейху: версію, згідно з якою творцями, виконавцями й бенефіціарами радянського комунізму були майже виключно євреї, а більшовизм як такий був нічим іншим, як «жидівською змовою».

Чого не зробив Вальтер Дюранті

Вінербергер поділяє цю точку зору у своїх мемуарах, опублікованих у 1939 році: в них він проклинає «жидокомуну», засуджує «єврейських комісарів» і хвалиться тим, що його фотографії були включені до пересувних виставок, які подорожували Третім Рейхом, викриваючи «єврейську загрозу».

Тупість, конформізм, фатальні фрази, сказані в 1939 році, стали неприпустимими в післявоєнному світі. І – фотографії возів, завалених трупами, як зерном після доброго врожаю. Фото зроблені з-під пальто, з-за керма, з-за газети. Фотографії, зроблені не Вальтером Дюранті, не дипломатами – англійськими, французькими чи польськими, яких, зрештою, не бракувало в Харкові, який до 1934 року був столицею УРСР. А австрійському інженеру навряд чи все зійшло би з рук, якби його спіймали тоді з його «Ляйкою». Не допомогли б ані його знання казеїну та ебоніту, ані його вислуга для легкої промисловості країни Рад.

Що ж робити з такими свідченнями? Олександр Зінченко, український історик, публіцист та режисер-документаліст, який займається новітньою історією України та СРСР (серед іншого, автор документального фільму та книги «Година папуги. Українські сторінки Катині»» – однієї з перших публікацій про Катинський розстріл в Україні), вирішив видати спогади Вінербергера 1939 року.

«Це складна книга про складну історичну реальність» – починає нарис, в якому пояснює задум публікації, нагадуючи про подальші парадокси: у 1933 році політики Третього Рейху публічно говорили про злочин геноциду, а президенти США і Франції мовчали. «Те, що саме нацисти надали розголосу справі Голодомору, не дискредитує пам'ять про його жертв», – пише Зінченко, підкреслюючи цинізм політиків Третього Рейху, пропагандистську гру, яку вони вели, використовуючи теми Великого Голоду і Катинського злочину.

Проблеми контексту, проблеми Ляйки

Розповідь інженера, який став свідком геноциду, слід сприймати, звертаючись до багатьох контекстів: від довоєнного антисемітизму до «реалізму» західних політиків, не готових протистояти Сталіну чи заступитися за мільйони його жертв, до австрійсько-німецьких відносин напередодні аншлюсу.

Видавцем мемуарів Вінербергера буде портал та видавництво «Історична правда». Тим часом у Києві кілька днів тривала виставка «Ляйка, яка побачила Голодомор». Правнучка інженера, Самара Пірс, яка проживає у Великій Британії, подарувала організаторам фотоапарат Вінербергера та альбом фотографій з Харкова і Москви, зроблених, імовірно, самим автором.

«Das Arbeitparadies» («Рай для робітників») – іронічна назва альбому: намальовані білою крейдою літери яскраво контрастують з червоним полотном обкладинки, яке за 90 років анітрохи не вицвіло. Всередині – зображення харківських нетрів, шматків в'яленої риби та знову та дівчина в чорній хустці, чиї розпухлі коліна схожі на дині, знову вози з трупами, розкидані на асфальті руки й ганчірки, вкриті вуличним пилом, таким же родючим, як і тутешній ґрунт.

Іронія Вінербергера була зловісною, але чи не те саме робить Росія тепер, на 90-ті роковини Голодомору, вивозячи півмільйона тонн зерна з України?

– Войцех Станіславський  

TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори

  – Переклав Юрій Ткачук