Ви пройшли мільйони кроків, це корисно для здоров'я, Форрест Гамп також бігав для здоров'я. Але при цьому ви залишили великий вуглецевий слід – подорож літаком до Америки, люди, які допомагали на маршруті, використовуючи пальне, та й Ви особисто, коли гріли чайник на багатті з гілок, не допомогли ні планеті, ні людству. Для чого це бродіння, чому б не побігати навколо дому?

РОМАН ЗЄМБА: Про користь ходьби багато писав один із перших відомих американців, невтомний блукач Генрі Девід Торо [американський письменник і філософ – ред.]. Він вважав, що завдяки такій природній активності, як ходьба, людина може відкрити глибокі, можливо, забуті сьогодні істини, що приховані у світі та всередині самої людини.

З часів незакінченої медичної освіти я пам'ятаю ідеальну будову трьох суглобів: гомілковостопного, колінного і тазостегнового. Майстерність цих конструкцій вказує на те, що прямоходіння було однією з перших рис людини, істоти, відмінної від тварин, бо вона мала мрії та мету. Сьогодні ми вважаємо, що це сталося в субсахарських саванах Африки близько 2 мільйонів років тому. Звідти людина вирушила у свою подорож аж до країв світу. Пряма постава розв'язала нашим предкам руки. Тепер вони могли виготовляти інструменти, малювати охрою в печерах, потім будувати собори, розробляти ядерну зброю та робити селфі.

Сьогодні, мабуть, кожен запитує себе: куди нас привела ця подорож і що ми зробили з нашими великими мріями. У ХХІ столітті ми сидимо перед комп’ютером, щоб потім бігати на стаціонарній біговій доріжці. Але це не те ж саме, що звичайний, довгий марш, як той, з якого ми починали, коли дорога мала справжній сенс, бо слугувала для пошуку їжі та колонізації нових територій, відкриття таємниць світу.

Сьогодні все виглядає так, ніби ми дійшли до кінця: у нас є все з надлишком, вершини підкорені, світ пояснений і описаний, тому ми вигадуємо все більш дивні розваги, нам все важче знайти сенс. Пандемія, війна в Україні, соціальні потрясіння показують, що ситість була ілюзією. Моя хода – це, мабуть, якась туга за сенсом наших прапочатків, коли ніщо не було ні легким, ні очевидним.

Підписуйтесь на наш фейсбук У переживанні звичайної втоми, голоду і спраги прокидається почуття вдячності за найпростіші речі. Жителі великих мегаполісів вже забули, яка на смак вода, як виглядає зоряне небо. А справжній смак води можна відкрити дорогою через пустелю. І там зірки сяють найяскравіше.

Ви начебто мандрували наодинці, але отримали велику підтримку від різних людей, у тому числі матеріальну. Оскільки Ви здійснюєте паломництво в ім’я віри, то, може, краще було б скерувати ці гроші у фонд жертв священників, наприклад? Або на новий iPad для редактора «Критики Політичної», який закликає запровадити всезагальну справедливість?

Колись я працював у корпорації в Польщі, а саме в IBM. Серед іншого, я займався впровадженням IT-систем, оптимізацією процесів, управлінням ризиками, усією цією ергономікою успіху. Це був час перед моїм наверненням. Мене виховували в атеїстичній сім'ї, я не знав ні молитов, ні будь-яких релігійних практик.

Тоді в середовищі бізнес-консультантів та айтішників у нас точилися дещо збочені дискусії на тему: «Чи існує яка-небудь технологія, яка змінила життя людини якісно, а не лише кількісно?» Питання, здавалося б, абсурдне, адже у нас є антибіотики, що рятують життя, трансплантація органів чи навіть ліфт для осіб з інвалідністю. Однак, якщо подивитися на ці винаходи, то можна побачити, що вони покращують кількісні параметри: тривалість життя, час подолання шляху тощо.

Ми дійшли до того, що аби говорити про покращення якості життя, потрібно звернутися до сфери цінностей. А для бізнесу це проблематично. Бо навіть така, здавалося б, благородна CSR (Corporate Social Responsibility) ховає в собі хитрий спосіб побудови бренду. Подібний тиск світу відчуває сьогодні і Церква, яка від самого початку була задивлена в небо і займалася євангельською справедливістю. А чим вона займається сьогодні? Все новіші й новіші середовища хотіли б зробити з неї своєрідне духовне агентство ООН, яке зосередилося б на соціальній або політичній справедливості.

Кого сьогодні всерйоз цікавить спасіння душі? Бо очевидний об’єкт бажання зростаючої більшості – довше життя, менше страждань, турбот і невпевненості.

190 днів пішки дорогами та бездоріжжям Америки. Ви писали, що це – «молитва мільйона кроків». Ви вирушили в дорогу зі 150 доларами в кишені і блокнотом зі списком намірів, в ім’я яких ви подорожували. В дорозі Ви часто чули запитання: «why?», «чому Ви йдете?» Навіщо Ви так мучилися пів року?

Питання «but why?» я чув дуже часто. Щоб дати на них чесну відповідь, я мусив спочатку чесно відповісти самому собі. Можливо, це дивно, але я більшою мірою домосід. Колись я цінував домашнє вогнище, стабільність, стосунки з близькими. Коли я брутальним чином втратив це все, я вирушив у дорогу без страховки, мабуть, щоб розвіяти свої ілюзії.

Ставлячи себе під час мандрів у ситуацію непевності, я хотів убити в собі брехню, якою завдавав болю собі та своїм близьким. Я відчував, що ця брехня проросла в мене, що на черговій сповіді я повторюю ті самі гріхи. Щороку вирушаючи в нове паломництво, я хотів нарешті торкнутися свого «центру», місця, яке Томас Мертон [американський монах-трапіст і письменник французького походження – ред.] називав «le point vierge», точкою свободи. Я досі вірю, що це можливо ще тут, на землі.

Дорога – це мій спосіб розмовляти з Богом. Говорячи мовою іконопису, я ототожнював цю точку з ідеальним взірцем, образом Божим, який Він вклав у кожного з нас. Можливо, мене веде надія, що я нарешті дійду до свого дому. Справжнього дому. Я знаю, що балансую на межі гордині, що, можливо, я навмисне поставив перед собою надто високу мету і що паломництво може легко перетворитися в кумира.

Перехід через територію США двома маршрутами, які утворювали знак хреста на карті [крім Романа іншим маршрутом з Канади до Мексики йшов Войцех, дороги перетиналися біля Денвера, утворюючи символічний хрест – ред.], був тринадцятим великим паломництвом нашої спільноти. Я знаю, що це може виглядати як романтична ескапада, але, як писав Торо, «те, що одним здається банальним скитанням, для мандрівника може означати взяття на себе справжньої відповідальності».

Ми вирушаємо для того, щоб дякувати за те, що після стрімкого падіння ми отримали новий шанс, і для того, щоб «молитися кроками за себе та за інших». Це молитва без слів, яку не можна вимовити, але ми віримо, що її чути у небі.

Повернімося до реакції звичайних жителів США, для яких, мабуть, було шоком, що хтось хоче так далеко іти пішки. Нехай би вже на велосипеді чи на мотоциклі... Адже, як Ви самі пишете у книзі «Хрест Америки. Щоденник пішої дороги через континент», Сполучені Штати – це країна, де навіть «двісті метрів до магазину проїжджають машиною».

Піший мандрівник, що штовхає візок у країні водіїв і неосяжних просторів, спочатку викликає підозру й асоціації з безпритульністю, а через деякий час – зацікавленість і бажання послухати історію: звідки, куди і чому. Може, цей контраст між повільним темпом поодиноких кроків і стрімким світом техногенного прагматизму відкрив простір для унікальної зустрічі, де обидві сторони виявилися потрібні одна одній?

Американці, у яких свобода «вписана в генотип», відчували, що я не маю кредитки в гаманці, що я не екстремальний турист і не коуч із виживання. Тому й допомогли. Вони не лише хотіли дати притулок, нагодувати чи підтримати фінансово, але я відчув, що певним чином вони бажали стати частиною цього паломництва.

Інколи розмова переходила у взаємне свідчення. Тоді нас об’єднувала віра у спільний ідеал, найбільшу з людських мрій. Сьогодні я вважаю, що зізнання людей на моєму шляху, часто інтимні, були найбільшим скарбом, який я здобув у дорозі. Ці історії сформували образ Америки, який я потім намагався передати в книзі.

З перспективи пішого туризму Америка виглядає зовсім інакше. Великі простори, але також бідність, покинутість, люди з маргінесу суспільства. Проте всюди Ви зустрічали прояви людської солідарності та доброзичливості. Особливо вражають Ваші описи зустрічей з іммігрантами та індіанцями.

Америка – країна великих контрастів. Під час пішої мандрівки їх видно ще виразніше. Наприклад, у Каліфорнії кілька сотень тисяч мільйонерів живуть поруч із 120 тисячами бездомних. Багатство Кремнієвої долини сусідує із нуждою емігрантських районів. У заможному Денвері я бачив місто наметів уздовж річки в центрі міста. Не кажучи вже про Вест-Сайд Чикаго чи міста-привиди в Руст Белт.

Але саме з простими людьми, бідними, бездомними або тими, хто пережив страждання чи втрати, я налагоджував контакт найшвидше. Саме вони допомагали найохочіше. Можливо, тому, що ми були досить схожими між собою. Візок, який я штовхав, мій вицвілий на сонці одяг свідчили про те, що я йду здалека і що я несу тягар, що я з чимось борюся.

Разом з ними ми утворювали дивну спільноту складного життєвого досвіду, якоїсь безпорадності перед долею, але при цьому надії, що для нас є вихід, якесь добре майбутнє. Америка – це країна, побудована на мрії про краще, повноцінне життя.

З іншого боку, індіанці в резерваціях нелегко відкриваються білим прибульцям. Травми історії досі живі. Однак кожного разу, коли ми починали розмову, нам допомагав якийсь випадок. Одного разу це був орел, який кружляв над прерією, іншого разу – друг поляк, з яким мій співрозмовник колись служив в Іраку.

Для Вас це вже тринадцяте таке піше паломництво. Ви вже йшли пішки із Святої Землі та з Ірландії до Польщі. Ви подорожували до Москви, а з паломництва по Туреччині Ви повернулися з собакою. Є навіть документальний фільм про паломництво з іконою «Ісусе, я довіряю Тобі» з Лодзі до Риму: тоді з Вами йшли колишні в’язні, було багато емоцій, спалахи супроводжували вас практично до самих воріт Ватикану.

Починаючи з першого паломництва у 2011 році протягом наступних років до нашої спільноти пілігримів долучалися люди після судимостей, після лікування від залежностей, які пережили у своєму житті крайнє безсилля, але саме в цьому безсиллі вони відкрили світло і відчули надію. Про ту дорогу у 2016 році, коли четверо колишніх в’язнів штовхали візок розміром з автомобіль із Польщі до Ватикану, зняли навіть два документальні фільми.

Це було незвичайне паломництво. Наш транспортний засіб розвивав швидкість до 5 км на годину. Ми йшли, щоб дякувати та благословляти, не маючи забезпечених засобів чи житла, через 6 країн, включаючи гори Боснії, тунелі в італійських Апеннінах. В дощ і спеку, нас часто зупиняла поліція, яка не могла віднести наш транспортний засіб до жодної категорії, передбаченої у ПДР, тому ми завжди виходили з ситуації.

Насамкінець Папа Франциск переслав цю нашу ікону до Єгипту, де її розмістили у Каїрському соборі як знак молитви за мир на Близькому Сході. Це нам чітко показало, що паломництва, в які ми вирушаємо, є не лише нашими особистими ідеями, а й частиною місії Церкви. Крім того, ми ніколи не йдемо без благословення нашого єпископа. Враховуючи те, що кожен із нас, Паломників Божого Милосердя, має у своїй біографії, послух сьогодні є для нас ключовим.

Повернімося до початку цієї історії. Ви щасливий чоловік і батько, у вас ідеальна робота в міжнародній корпорації, прекрасні спогади про подорожі по східному світу, і раптом ви чуєте грюкіт у двері. Наступний слайд – антитерористична група кидає вас на землю…

У великій американській технологічній компанії я відповідаю за навчання з ризиків, займаюся управлінням проєктами, визначенням цілей, я експерт з «механіки успіху», і раптом, без попередження, за мною закриваються залізні ґрати тюремної камери. Кар'єра, плани, мрії, весь контроль над реальністю, яку, як мені здавалося, я мав, раптово були зруйновані. З експерта з успіху я став прикладом поразки.

Ви потрапили до в'язниці. Як це було? Били? Ґвалтували?

Найгіршого зі мною не трапилось, але я кілька разів я був свідком жорстких сцен. Мені довелося швидко адаптуватися до тюремних правил. На диво, в’язні з самого початку ставилися до мене з повагою, бо у мене був добрий «білок» [на злочинному сленгу – документи, у яких вказується причина затримання чи ув’язнення – ред.], тобто стаття «організована група». Це викликає повагу. Міжнародна контрабанда, зброя, мені загрожує великий вирок. Я не можу показати, що я зламався. Потім я дізнався, що слідчі були переконані, що моя робота в корпорації була лише прикриттям, що я досі координував тіньовий бізнес в Азії [у минулі роки Зємба, після перерви у здобутті медичної освіти, протягом кількох років брав участь у діяльності злочинної групи на Далекому Сході, яка займалася контрабандою золота, грошей і людей до США – ред.].

У в'язниці я дізнаюся про смертельну хворобу дружини. Відчуваю, ніби лечу головою униз, у бездонну темряву. Коли я сиджу з ув’язненими, що спілкуються тюремним жаргоном, в камері на 12 осіб, п’ять телевізорів показують однакову сцену: палаючі вежі Всесвітнього торгового центру. Ламається старий світовий порядок, і у той же час в руїну перетворюється все моє життя.

Ви втрачаєте все. Сім'ю. Роботу. Усе попереднє життя. Але Ви пишете у книзі, що там, у своїй камері, серед безнадійності, Ви побачили «маленьке світло».

У камері я читаю Біблію. У Книзі Буття я відкриваю опис створення людини з праху. Після виходу на волю я точно знаю, що не хочу жити так, як раніше. Зрештою, мені все одно нема до чого повертатися. У мене немає морального права працювати фахівцем з успіху. Я відчуваю огиду до бізнесу та нових технологій. Мене відштовхує світ, яким керують шахрайство і маніпуляції заради прибутку.

Я типовий неофіт, який носить під однією рукою Біблію, під іншою – твори Івана від Хреста [католицький святий, монах, кармеліт, містик, один із найвидатніших іспанських поетів – ред.] і хоче спати на землі, як святий Франциск. Одразу після звільнення я записуюсь у паломництво, під час якого тимчасово звільнені в’язні штовхають візки з особами з інвалідністю. Це завдання має бути важким, має бути боляче. Я уявив, що лише так я можу знищити в собі ту брехню, яку я постійно відчуваю в собі, яка прилипає до мене зсередини.

Сповідь свого життя я здійснив у тюремного капелана. Я вперше не соромився сліз перед чоловіком.

Чи може неофіт, який пишається своїм новим життєвим шляхом, знайти в собі таку чесноту, як смирення? Молитва кроків – це, мабуть, найбільш смиренна молитва. Її не можна вимовити. Коли ви вирушаєте в дорогу з певним наміром, то немає іншого виходу – треба пожертвувати зусиллями. До обраної мети потрібно просто дійти.

Тоді, звичайно, все пекло виходить тобі назустріч. Але коли знаєш, що ти все добре вивчив, що цей шлях потрібен, тоді під час кризових моментів міцніше стискаєш вервицю, і знову поодинокі кроки складаються в тисячі. Ти знаєш, що Бог поруч і саме Він дає сили.

Завершуючи паломництво біля колишнього Всесвітнього торгового центру, зруйнованого під час нападу 11 вересня 2011 р., Ви написали: «Найважливіші рішення ми приймаємо, будучи розп’ятими на хресті (...) У космічній самотності і в найбільшому стражданні, навіть якщо ми ніколи раніше не були вільними, тепер ми нарешті маємо справжню свободу вибору: правда чи брехня, світло чи темрява, життя чи смерть. Один із двох шляхів: розбійник праворуч або розбійник ліворуч. Вічний страх або вічна любов.

Свобода вибору... Бог дає її кожному з нас. Це великий, незбагненний скарб. Але щоб прийняти його, треба спочатку зробити для нього місце. Подорож, до якої нас запрошує Ісус, це шлях відкидання усього зайвого багажу, який ми накопичуємо в житті і який, як ми вважаємо, є для нас необхідним.

Наше життя переважно виглядає як гараж у типовому американському будинку. Там є все, всякий мотлох, який накопичується роками. Пам’ятаю, як мене здивувало те, що американці тримають свої машини на вулиці, а в гаражі – майже ніколи. Там просто немає місця.

Раніше Ви були успішні в бізнесі. Зараз Ви ходите в паломництва і пишете ікони. Звичайно, це дає Вам духовну сатисфакцію, але спустімось на землю – як цим заробляти на життя?

Пам’ятаю момент, коли я повернувся з паломництва Росією. У приголомшливій тиші російського степу я відчув, що єдиним шляхом порятунку від порожнечі є молитва про зречення від всього. Там до мене дійшло, яка я маленька крихта в глибинах космосу і який я важливий для Творця Всесвіту. Постійна молитва кроків перенесла мене в інший вимір.

Після повернення до Польщі мені було важко повертатися у світ. Я розмовляв із Войтеком про те, чи можна у звичайному повсякденному житті жити цим духом дороги, який проявляється в самотній дорозі з вервицею. Власне, я постійно шукаю відповідь на це питання. Я вірю, що існує така найглибша духовність, яка не заважає у виконанні щоденних обов’язків.

Сьогодні я заробляю іконописом. Виконую роботи на дошці та поліхромію для храмів. Також проводжу майстер-класи з іконопису. Я не рекламую себе. Практично не шукаю клієнтів. Працює сарафанне радіо: одні рекомендують мене іншим.

Кокосів немає, але що має прийти, те приходить. У «Ластівці в соборі», новій книзі, над якою я працюю, згадана у назві ластівка – це птах, який літає під стелею та співає під час меси в африканських церквах. Я писав велику ікону Пресвятої Трійці на вівтарній стіні церкви поблизу Кібехо в Руанді.

Ці птахи – великі мандрівники. Двічі на рік вони долають смертоносну дистанцію з півночі Європи до Субсахарської Африки. «Ластівка в соборі» – це не лише роздуми про паломництво, а й пошук відповіді на питання про ікону. Яким чином вона, будучи мовчазною, може так багато передати.

Цікаво, куди Ви вирушите тепер. Україна? Можливо, Маріуполь – адже це місто, присвячене Марії? Хоча, напевно, таке паломництво буде можливим лише після визволення міста українцями.

Я говорив про це з Сергієм, моїм учителем іконопису, який є українцем і живе біля Львова. Він категорично не радив мені зараз іти у пішу ходу по Україні: «Там стріляють у всіх. Ти не встигнеш пояснити, хто ти такий». Не знаю. Можливо, я занадто рано відмовився від цієї ідеї.

Я не порівнюю себе зі святим Франциском, але він, не вагаючись, пішов до тодішнього Маріуполя, яким був єгипетський Дум'ят, з великим табором хрестоносців, які готувалися до сутички з великим ворогом – султаном Маліком аль-Камілем.

Не отримавши згоди папського легата, Франциск вирішив самостійно, без зброї, прорватися на бік мусульман. Мусульмани були здивовані мужністю босоногого ченця, тому привели його до султана. Я переконаний, що Франциск не хотів його навернути. Він йшов, щоб з любові поділитися з ним своїм найбільшим скарбом. Коли любиш, смерть не має до тебе доступу.

– розмовляв Павел Бурдзи
– переклала Марія Шевчук

TVP ТИЖНЕВИК. Редактори та автори