Різдвяні ялинки стеляться густо і кольорово виростають у містах і торгових центрах, а на вулицях лунають колядки, хоча їхня пора ще не настала. Серед ліхтариків та вогників гойдаються паперові янголи, чарівно пахне глінтвейн, різдвяні лавки рясніють подарунками. Як і кожного року, настав Адвент.

І, можливо, знову, як і щороку, дехто з нас поскаржиться, що вся ця торгівля і передчасна різдвяна атмосфера – це зовсім не Адвент, а чистий маркетинг і торгівля, бездоганні, як із майстер-класів. Що справжній Адвент – це ранішні рорати та свічки, чудові пісні, що співають з найдавніших часів польської віри, точно підібрані щоденні тексти Святого Письма, що утворюють ЯКЕСЬ ціле, у багатьох домівках – вінок і щонеділі запалюють чергову з чотирьох традиційних свічок, запах пряників і сухофруктів, такий самий, як на ярмарках (!). Що Адвент є для того, щоб нагадати собі в мирі та задумі, що народився Ісус Христос, поміркувати над цим, мати для цього час і простір. Затриматися у хаосі, суєті, нервах і тривогах – адже Адвент.

Підписуйтесь на наш фейсбук Так буває щороку, і неодмінно буде й цього разу – із тисячею порад, як використати цей час з користю для душі й тіла, що слухати та що смажити, варити, пекти. І як не піддатися на всі ці ринкові хитрощі, підступні, але не позбавлені чарівності і тих казкових запахів.

Але все ж таки не так, як щороку. Зовсім інакше. За східним кордоном у наших сусідів, часто знайомих, іноді друзів, іноді родичів немає електрики, тому немає різнокольорових ялинок і кілометрів мерехтливих ліхтариків. А навіть нема як їх розвісити – адже в багатьох українських містах вулиці в руїнах, будинки розбиті, стирчать чорні руїни. Немає де пекти пряники чи колачі – кожна культура має свої смаколики, і неважливо, як вони називаються, бо суть деінде. Немає ні пекарні, ні кондитерської, і навіть звичайної кухні в звичайному будинку немає, тому що будинку вже немає.

Щоденні випуски новин приносять все більше і більше жахливих новин і фотографій – адже наближається зима, а ми живемо не в середземноморському кліматі і знаємо, що таке зима на вулиці. А до того ж на порожній, темній, дірявій, небезпечній вулиці там. Там теж починається Адвент. Там теж чекатимуть Різдва. І там цього року теж буде інакше.

Через дев’ять місяців після російської агресії в Україні, 24 листопада, Європейський парламент визнав Росію державою-спонсором тероризму. Резолюція була прийнята 494 голосами, 58 проти, 44 утрималися. Мені цікаво, хто ці 58 депутатів і ті 44 теж – що вони знають про Україну та її жителів, що думають про свободу – її і нашу. І про наше право на це.

Резолюція вимагає припинення військових дій російської сторони та виведення всіх російських збройних сил і військової техніки з території України. Закликає припинити депортації українського населення, особливо українських дітей. А ці 102 євродепутати (58 +44) – вони про що? Напевно, дехто з них уже думає про Різдво, можливо, навіть про Адвент. Чи є шанс, що їм відкриються очі – і побачать, що цього року все по-іншому?

Кілька тижнів тому я тут писала про багатьох монахинь, переважно з Польщі, а також з багатьох інших країн, які, незважаючи на війну, залишилися зі своїми друзями чи опікунами в українських містах, щоб служити їм своєю присутністю, допомогою та посланням надії. Вони теж уже знають, що цього року все буде по-іншому – але неодмінно захочуть хоча б дітям, які приходять до них за гарячою зупкою та добрим словом, влаштувати бодай якесь свято. На кого вони можуть розраховувати? На чию підтримку?

По радіо і в церкві оголошують, що українським парафіям потрібні генератори, щоб хоча б трохи зігріти підвали, де люди ховаються від повітряних нальотів. А нальотів стає все більше! Чи зберемо ми гроші на ці генератори, щоб освітлити темряву київської ночі адвентним світлом?

Цей рік інший – і навіть божевілля різдвяних покупок вписується в це. Бо пані Оксана, Олена та Наталія теж купують – і пересилають ці покупки своїм рідним, щоб і вони мали щось на Різдво. Купують звичайні речі, бо їх там просто немає. «Наш» харків’янин пан Славек, уже уже можна сказати – друг, хоч має важку хворобу, хоче з дев’ятирічною донечкою та слабкою дружиною їхати додому: старі батьки там, фірма, де працює, чекає на його ІТ-навички, ось його серце й розривається. Поїдуть потягом, хоч у холод і невідомість, візьмуть усього потроху, бо там усього бракує і не знають, що на місці застануть. Ми ж не відпустимо його з порожніми руками. Цей рік інший.

Сорок один рік тому, в Адвент, під свист вітру та хуртовини воєнного стану, на безлюдній площі в центрі столиці до машини мого чоловіка підійшов чоловік, що приїхав великою вантажівкою з голландською реєстрацією, дав йому картонну коробку, потис руку та пішов. Це була коробка від незнайомих нам людей з Нідерландів, з таким гарним і зворушливим на той час основним набором: кава, чай, какао, печиво, суха ковбаса, консерви, сочевиця, курага і мигдаль з родзинками. Були також різдвяні привітання та листівки з «миколаями». Донині ми пам’ятаємо ті надзвичайні почуття – коли з кожною розгорнутою з кольорового паперу річчю ми відкривали ознаки зв’язку з нами та надії на нас. Тоді теж було по-іншому, але та коробка – сигнал від світу, який не забув про нас, перевів це «по-іншому» в інший несподіваний вимір. У той Адвент наша свічка, про яку ми тоді, звичайно ж, навіть не думали, раптом спалахнула теплим світлом.

А тепер ми будемо запалювати такі «свічки» на українських столах, навіть нагадувати про це не потрібно, бо минуло вже дев’ять місяців. А маємо зробити ще більше, тому що цей рік зовсім інший. – О, Боже, – молимо, – наведи нарешті лад, бо ми вже не впоруємося. Тому Різдво має настати.

І тому нам потрібен Адвент. Тим паче, що цього року буде інакше.

Барбара Сулек-Ковальська
– Переклала Аліна Возіян

TVP ТИЖНЕВИК. Редактори та автори