Вечорам у Харкові напрочуд добре видно зірки. У місті — режим світломаскування, вуличного освітлення немає, вивіски магазинів також вимкнені. У центрі міста світяться лише поодинокі вікна в будинках, але живе тут зараз мало людей. Тож у середині осені сьома година вечора відчувається майже як північ — напрочуд тиха і темна.

У Харкові стало спокійніше, відколи українська армія на початку вересня пішла у контрнаступ та майже повністю звільнила ту частину області, яка була окупована росіянами. Лінія фронту відсунулася на схід, і обстрілів поменшало. Але у випадку Харкова розслабитись не вдасться аж до самого кінця війни: зовсім поруч — кордон з Росією, тому армія РФ може обстрілювати місто із власної території, якщо не артилерією, то старими радянськими системами С-300.

Підписуйтесь на наш фейсбук У Харкові дуже мало дітей: офлайн-навчання тут так і не почалося, і хто міг — вивіз свою сім’ю в безпечніші регіони, аби діти могли ходити до школи. А втім, у просторі Art Area у центрі міста буває людно навіть вечорами. Заходячи сюди з порожньої і темної вулиці, потрапляєш ніби в іншу реальність — гамірну і яскраву. Art Area розташована у підвальному приміщенні, і цим обумовлюється її популярність як локації для різноманітних культурних заходів. За кілька днів, упродовж яких ми мали нагоду поспостерігати за життям міста, тут проходять заняття і майстер-класи для малечі, публічні дискусії та зустрічі. Ініціатива “П’ятий Харків” в умовах повномасштабної війни провела тут нещодавно однойменний літературний фестиваль та продовжує регулярно організовувати мистецькі заходи (назва ініціативи — це цитата відомого українського лінгвіста, харків’янина Юрія Шевельова; віднедавна у місті діє літературна резиденція у помешканні, де він колись жив).

Після завершення вечірньої дискусії люди виходять з підвалу на темні вулиці і, підсвічуючи собі ліхтариками, розходяться у різні боки — аби встигнути додому до комендантської години. Приїжджі можуть зупинитися у готелі в підвалі — це нова опція, яка набула популярності під час війни. Раніше такі кімнати без вікон вважалися одним із найгірших та найдискомфортніших варіантів поселення, тепер навпаки: можеш собі спати всю ніч, знаючи що ти в безпеці, бо твоя кімната — це заодно і бомбосховище.

Місто оживає при світлі дня: відкриваються кав’ярні та магазини, які працюватимуть приблизно до сьомої вечора, починає їздити метро, на площі в центрі міста з’являються підлітки на скейтах. Неподалік — обстріляний росіянами на початку війни Свято-Успенський собор, одна із пам’яток Харкова. Люди, що ховалися всередині від снарядів, тоді не постраждали; ушкоджень зазнали вікна й вітражі. Це не єдина така будівля у центрі: тут часто можна помітити розбиті вікна, перекриття, сліди від осколків на стінах, особливо біля будівлі міськради, куди росіяни вдарили ракетою на початку березня — виразно видно, як розійшлася навколо вибухова хвиля. Двоповерховий магазин Adidas поблизу розбитий повністю, на підлозі досі лежить товстий шар каміння та скла, де-не-де стоять вцілілі дзеркала, яким пощастило опинитися з протилежного від вулиці боку товстих балок. Поміж ними — плечики від одягу й уламки манекенів, які у цьому сюрреалістичному антуражі виглядають найхимерніше, немовби манекени також поранені від обстрілу, і навколо лежать їхні ампутовані руки й ноги. Поранені, як і сама будівля, у якій був магазин — на зовнішній стіні ще вціліла табличка про те, що це пам’ятка архітектури.

Утім, навіть ці руйнування не порівняти з деякими спальними районами міста — як-от Північною Салтівкою, яка була під найінтенсивнішими обстрілами і де зараз практично неможливо жити. Як і в деяких населених пунктах області.

Ізюм. Місто хрестів

Від звільнення цього регіону з-під російської окупації минув приблизно місяць. Дорогою з Харкова до Ізюма минаємо працівників, які наносять на шосе нову дорожню розмітку. У місті вже є електрика, діє пошта (щодо швидкості відновлення соціальних сервісів серед українців навіть з’явився жарт: після деокупації державна компанія “Укрпошта” та приватна “Нова пошта” змагаються, хто першим поновить роботу на звільнених територіях).

Утім, далеко не все можна відновити так швидко. Скажімо, опалення взимку тут, швидше за все, не буде, бо росіяни зруйнували котельню. У місті багато покинутих тварин — вони голодні, часто поранені або контужені. Ізюм пробув під окупацією пів року і дуже повільно повертається до життя; навіть цей вислів застосовуєш обережно, знаючи, скільки людей тут вже втратили життя назавжди. Саме в ізюмському лісі знайшли масове поховання, фото якого у вересні масово публікували світові медіа.

Тепер, коли ексгумація завершена, у цьому сосновому лісі дуже тихо та порожньо. Не лише через відсутність людей, а й через рівні ряди порожніх розкопаних могил, з яких вийняли тіла загиблих — усі вони наразі перевезені до Харкова для остаточної експертизи та аналізів ДНК, і лише після цього їх перепоховають. Усього тут знайшли 447 тіл цивільних та військових. Багато цих людей загинули від обстрілів, водночас чимало з них закатували до смерті. Поруч на узліссі лишилися окопи російських військових, ями для техніки та залишки сухпайків під назвою “Дружба народів”, які валяються тут і там. Біля порожніх могил так і стоять дерев’яні хрести: деяки — з іменами та прізвищами загиблих, деякі — лише з номерами, деякі — з приблизним описом людини, як-от “проспект Леніна 35/5. Дідусь”. В окремих могилах людей ховали в трунах — наприклад, така була у 20-річного хлопця Данила, який, як свідчить табличка на хресті, загинув 4 травня. У той самий день, що і мій знайомий та колега — журналіст Олександр Махов, який разом зі своїм підрозділом захищав Україну саме на ізюмському напрямку.

Пані Тамара — працівниця місцевого ритуального бюро, яке в умовах окупації ховало у цьому лісі людей — розповіла: якщо у родичів загиблого були гроші, вони замовляли труну і табличку для хреста. Але у більшості випадків померлих знаходили на вулицях або ж їх привозили росіяни і наказували ховати. У таких випадках бюро ховало тіла безкоштовно: працівники викопували могилу і ставили дерев’яний хрест із номером. Номери та персональні дані загиблих пані Тамара записувала від руки у зошиті — саме завдяки цьому людей тепер можна ідентифікувати. Саме цей сосновий ліс обрали через піщаний ґрунт. Загиблих було багато, і якби не ця земля, у якій можна швидко викопати могили, їх просто не встигали би ховати.

Під номером 319 у цьому зошиті записаний Володомир Вакуленко — письменник, автор 13 книжок, що мешкав у селищі Капітолівка біля Ізюму. Наразі ніхто точно не знає, чи справді він був убитий і похований в лісі, чи досі перебуває у полоні, а під його іменем випадково поховали іншу людину. Росіяни викрали Володимира ще на початку окупації, у кінці березня. Він мав відкриту проукраїнську позицію і був помітною людиною в регіоні. За словами родичів, він не виїхав, бо думав, що росіяни його не чіпатимуть, бо він живе з сином, що має аутизм, не говорить і потребує постійного догляду. Але Володимира таки забрали. Сина взяли до себе мати Вакуленка та її чоловік. Із того часу родина не чула про Володимира жодних звісток, але не полишає надії на те, що він живий. Тіло, поховане під хрестом номер 319, зараз перебуває у харківському морзі, його треба ідентифікувати. Щоденник, який Володимир вів під час окупації, він встиг закопати у власному саду. Після звільнення Харківщини записи дістали і передали до Харківського літературного музею. Безруки. Алла змивала кров доньки і внучки

A4 Північ Харківщини не була під окупацією, і ця фраза автоматично викликає думку про те, що ситуація у цьому регіоні краща. Проте це зовсім не означає, що життя тут повернулося до норми. Тут подекуди і досі немає електрики — комунікації пошкоджені обстрілами. У селі Безруки, що за 17 кілометрів від кордону з Росією, не працює місцевий ліцей, бо майже всі вчителі виїхали. Саме у цій школі вчилася 8-річна Маргарита. Історію цієї родини знає в селі практично кожен, кого про неї спитаєш. Дівчинка загинула від російського обстрілу у червні на подвір’ї власного будинку. Її бабуся, пані Алла, що живе на сусідній вулиці, показує нам це подвір’я, домівку, кімнату дівчинки. Вона постійно повторює — Маргарита, її старші брат та сестра завжди ховалися у погребі під час небезпеки. Але у день її загибелі було від ранку дуже тихо, і ніхто не сподівався обстрілів.

У домі жили дві родини — доньки пані Алли, одна з чоловіком і донькою Маргаритою, інша — з двома дітьми. Того червневого дня мати дівчинки була в будику й мила посуд, це і врятувало їй життя. Маргарита та її тітка Юлія були надворі: жінка розвішувала білизну, дівчинка читала книжку. Мати Маргарити покликала її почитати на кухні, але та відповіла, що почекає на неї на ґанку. Коли раптово почався обстріл, обидві кинулись досередини. Маргарита встигла пробігти кілька сходинок, але коли вона була вже біля самих дверей, осколки снарядів влучили їй у голову та в легені — вона загинула на місці. Її тітка отримала тяжкі поранення і за тиждень померла у харківській лікарні. Спершу вона була у комі, потім ненадовго прийшла до тями; пані Алла згадує, що Юлія постійно питала “як там Рита” і так і померла, не знаючи, що племінниці вже немає серед живих. Маргарита народилася 2014 року, коли Росія тільки розпочала агресію проти України, і померла 2022-го, під час повномасштабної війни. 8 років їй виповнилося за кільканадцять днів до загибелі.

Ритина бабуся плаче, стоячи біля того самого ґанку — вона сама мусила потім відмивати його від крові доньки та внучки. Удома збереглися всі її речі — іграшки, книги, шкільні грамоти на стінах. Тепер будинок порожній, решта родини виїхала із Безруків, і тут залишилася лише пані Алла з чоловіком. У неї в будинку бігає маленьке чорне кошеня — це був Маргаритин улюбленець. Коли кішка пані Алли привела потомство, дівчинка вибрала для себе одне кошеня, назвала його Мишкою і дуже чекала, коли воно підросте, аби забрати до себе додому. Тепер кошеня вже подорослішало, але забрати його більше нема кому.

*** За офіційними даними, станом на 20 жовтня Збройні сили України звільнили на Харківщині 544 населені пункти. Під російською окупацією залишаються 32 населені пункти.

– Ольга Русіна

TVP ТИЖНЕВИК. Редактори та автори