12 листопада 2022 року трьох президентів Речі Посполитої на еміграції - Владислав Рачкевич, Август Залеський , Станіслав Островський – будуть поховані у варшавському Храмі Божого Провидіння. Трансляцію з обряду проведе TVP1 i TVP Polonia, у вівторок з 15:00 години.

Кінець ІІ Світової війни для польської влади у Лондоні, та для польської еміграції означав низку змін. З одного боку, політичних – від виїзду Станіслава Міколайчика до уряду в Варшаві, здомінованого комуністами (Тимчасовий Уряд Національної Єдності), США та Великобританія забрали відзначення кабінету Томаша Арцішевського. Це було пов’язаним не лише з пониженням міжнародної позиції, але й з втратою англійських субсидій, чому слідкувало невідємне зменшення етатів в адміністрації уряду чи хоча б переїздом польських службовців та військових у менш престижні будинки тощо.

З другого боку, політичні зміни несли за собою суспільні наслідки – тим, хто втратив позицію, яку займав до того часу, а також тим полякам, що тільки що прибули на Острови з інших країн Заходу (в основному солдати Польських Збройних Сил) треба було починати життя з початку, знайти роботу, житло, переважно за поганими умовами. Важливою є розмова з літа 1945 року між колишнім міністром зокордонних справ (та майбутнім президентом) Августом Залеським, а дотогочасним британським послом уряду Арцішевського.

«І так все це завершилося. Залеський кивнув головою. Потім англієць сказав […] – Я знаю сім’ю в селі, яка охоче прийме польську службу. Тоді Залеський відповів: - Ну я б лише міг доглядати погріб, бо на стайню і догляд за кіньми я вже за старий». Не переборщив, значна більшість емігрантів, незалежно чи робітників чи хлопів, чи інтелектуалів, бралась за фізичну працю. Не бракувало в тій групі відомих прізвищ – візьмімо за приклад генералів. Станіслав Сосабовський працював на складі, Кордіян Заморський при ліфтах, Владислав Бортновський влаштувався на роботу як медбрат у польській лікарні, а Станіслав Мачек працював барменом.

Завданням еміграційної влади було дбання як про них, так й про тисячі інших поляків. У зв’язку з тим, уряд дійшов угоди з англійцями та погодився на встановлення Польського Корпусу Пристосування і Розміщення (Polski Korpus Przysposobienia i Rozmieszczenia (PKPR). До нього могли долучатися всі солдати Польських Збройних Сил, що поселилися на Островах, а служба в ПКПР (мінімум 2 роки) давала можливість достосуватися до британських реалій. За той час вони вивчали англійську мову, проходили професійні курси та не турбувалися про гроші (отримували зарплату, а їхні родини вряди-годи могли розраховувати на фінансову допомогу). Після закінчення служби могли обрати одну із чотирьох стежок: повернутися до комуністичної Польщі, виїхати в іншу країну, вступити в британську армію або розпочати роботу над Темзою як цивільні особа.

Еміграційний календар патріота

Ми багато часу присвятили політиці, але зведення активності президента чи ураду лише до неї було б спрощенням. Тим більше, що саме до Владислава Рачкевича, Томаша Арцішевського та їх наступників приналежало передусім завдання підтримати в співвітчизниках польського духа.

Підписуйтесь на наш фейсбук Хоча б через патронат та присутність на патріотичних церемоніях – їх перегляд варто розпочати від свята 3 Травня. Ще у 1946 році відбулося скромне святкування, але наступного року організували його масштабніше. З участю між іншими Арцішевського та генерала Андерса відбуласа святкова академія у лондонському Convay Hall, де одним з ораторів був Збігнев Стипулковський.

Передвоєнний національний діяч, який підчас війни потрапив у радянський полон і майже помер як катинські офіцери, сказав між іншими, що «святкування 3 Травня завжди було нагодою показати волю польського народу жити незалежно та [його] нерозірваних стосунків з ідеалами західної цивілізації».

Цей тон повторювався у наступних промовах, а свято Конституції кожного року дозволяло нашій владі пригадувати і світу і полякам, про Польщу як інтегральну частину Заходу від поколінь. Більш сучасний характер мали церемонії організовані з нагоди 1 (річниця початку оборони Львова) і 11 листопада.

У 1948 році минуло 30 років від тих подій і польський Лондон прийняв свята як нагоду показати права Речі Посполитої, з одного боку до Східних кресів, з другого боку до незалежного існування. Обидві річниці святкували передусім в культурно-суспільному центрі еміграції – Польському Вогнищі (Ognisko Polskie), ми ще до нього повернемося – де відбулися академії з участю між іншими президента Залеського та прем’єр-міністра, генерала Тадеуша Бора-Коморовського.

Щоправда історичні справи (лекцїї про економіку і культуру ІІ Речі Посполитої, виступи захисників Львова) виповнили значну частину церемонії, але не бракувало віднесення до сучасності – хоча б дискусії про польсько-українські відносини. Мусимо пам’ятати, що в той час майже вся еміграція стала на позиції недоторканості ризького кордону...

Додаймо, що покроково посеред емігрантів формувався «патріотичний календар», який обіймав найважливіші річниці з найновішої історії Польщі – 15 серпня, 1 і 17 вересня, 1 і 11 листопада та 3 травня. Богослужіння, паради, святкування та лекції – все складалося на постійну програму кожних свят, а з часом до тої групи дійшло й 18 травня – роковини Битви при Монте-Кассіно.

Згодом і з асиміляцією поляків у Британіі група учасників зменшувалася, але на президента і міністрів завжди можна було розраховувати. Також під час святкування 1000 років хрещення Польщі (1966), яку Лондон відзначав неймовірно гучно (між іншими меса, парад військових прапорів та історична вистава – все на стадіоні White City з близько 40 000 людей!).

Лондонський Вавель і поліція в Орла

Політика політикою, академії академіями, але представителі польської влади вели також соціальне життя. Місцем номер 1, якщо говорити про зустрічі еліт, було Польське Вогнище, що називали теж «Вавелем еміграції» або «лондонським Вавелем». Воно було створене у 1940 році як клуб для польських солдатів, після ІІ Світової війни прийняло характер суспільно-культурно-розважального місця.

Якщо котромусь з президентів або міністрів захотілося почитати він міг на приклад скористатися місцевою бібліотекою. Голодних спонукали бари та ресторани, що подавали домашні страви, а вечорами «Вогнище» спокушало багатими пропозиціями: були авторські зустрічі, концерти, лекції, кабаре – «Вечір при мікрофоні», разом близько 300 заходів в року. Між переговорами, промовами та відзначанням різних свят найважливіші політики могли випрямити кістки на паркеті (танці!).

Такий стан тривав до 50-тих років, коли «Вогнище» пройшло трансформацію. Оскільки до того часу послугами різних організацій, які мали тут своє місце, охоче користалися і звичайні поляки (напр. що ходили на навчання англійської мови або шиття) то зараз це місце змінилося в «публічну товарисько-політичну залу польського Лондона». Так чи інакше, одно не змінилося - один зі столиків далі залишався лише для генерала Андерса, який присідав тут щочетверга. Іноді сам, інколи з товаришами, це був час щоб відпочити...

В той час перехід з «Вогнища» не закінчився добре для багатьох польських організацій. Згодом з їхнього боку щораз частіше чутно було думки про обов’язкове відтворення одного, центрального осередка польського суспільства над Тамзою. Природнім рішенням здавалося б повернення давнього місця, але в тому випадку виповнилася фраза, двічі в ту саму річку не можна ввійти.

Польські організації вирішили поставити новий будинок для об’єднання еміграції – Польський Осередок Суспільно-Культурний (ПОСК) відкрили в 1974 році. Він швидко виповнив свою роль, вміщаючи низку суспільних і культурних товариств, кав’ярні, ресторани, театральну залу, а також бібліотеку і Польський Університет на Еміграції.

Крім «Вогнища» і ПОСК наші ведучі політики зустрічалися між іншими в домі комбатанта і клубі Білого Орла. З тим останнім пов’язаний найбільший скандал в історії повоєнної еміграції. З часом клуб пройшов шлях від поважаного центру культури (давнє місце між іншими Театру Маріана Гемара та редакції «Польського щоденника та Щоденника солдата») до скромного кафе та майже печери азарту з автоматами до гри. Поляки поставили їх без запитання, вони не звертали увагу на англійські права щодо продажу алкоголю. Горілку можна було купити цілодобово, тому й вони дочекалися – поліція зробила наліт на клуб. І то якраз тоді, коли в гостях був президент Залеський.

Хай живе (польський) бал

Джерела мовчать про реакцію голови держави на побачення офіцерів, більше ми знаємо про долю «Орла». На жаль, вона не була надто веселою – нещо пізніше, у січні 1954 року, у клубі вибухла пожежа, що остаточно знищило це місце. У березні 1954 року місце перейняли британці, а поляки мусіли шукати культури деінде.

Наприклад у театрах, а тих на щастя у польському Лондоні не бракувало. Один з найважливіших це Драматичний Театр 2. корпусу (пізніше відомий як Польський Театр імені Юлюша Словацького і Польський Театр ЗАСП) – він пропонував як й серйозніший, так й легкий репертуар, працювало також декілька інших театральних сцен, а в резерві залишалися митці, яких спеціальністю були кабаре і ревія.

Завдяки тим останнім публіка, а серед неї і політики, могли почути себе як у передвоєнній Варшаві. Зокрема тому, що про атмосферу піклувалися такі ведучі як Маріан Гемар чи «Поляк humoris causa» - Фридерик Яросси, угорець народжений в австріяцькому Граз, який вважав себе австріяком.

Весело було й на вечірках, які хоча організовані були лише раз в рік, на довго залишалися в пам’яті – новорічних балах. З 50-тих років приходило щонайменше декілька сотень людей, еміграційна еліта охоче бавилася теж на карнавальних балах, організованих польськими товариствами. Наприклад, вечірка Товариства Польських Техніків у 1955 році притягнула 825 осіб. Карнавал влаштований силами Техніків та Об’єднання Польських Лікарів на Еміграції (1960) зацікавила більше ніж 500 осіб.

При перегляді вечірок польського Лондона неможливо оминути «гарден-парті» в Андерсів, організованих кожного року. Візит в сім’ї генерала був обов’язковим пунктом для політиків й митців, хіба що хтось був у ворожніх відносинах з переможцем с-під Монте-Кассіно – тоді його вважали persona non grata.

Як приклад Август Залеський. Коли в 1954 році, всупереч обітницям, після каденції не відмовився від позиції президента, командир 2. корпусу відкрив конкуренційний неконституційний осередок влади – Раду Трьох. Андерс і Залеський стали по двох боках політичної барикади, а того типу неснаски самі собою впливали на соціальне життя. Суперечок не вдалося затримати до смерті генерала у 1970 році, а політична згода еміграції стала щойно після того, як Залеський відійшов від влади два роки пізніше.

На кінець декілька слів про духове життя політичної влади на еміграції. Андерс і Залеський могли не любити один одного і через своїх прихильників поливатися взаємно помиями, але щонеділі о 13 відвідували те саме місце – храм отців ораторіанів в «польській» частині району Кенсінгтон. До початку 60-тих років саме цей храм становив центр релігійного життя емігрантів, а також був своєрідним сторожем польськості.

Тут не бракувало національних пам’яток, а до найважливіших враховують образ Мати Божої Козельської. Його намалював Тадеуш Зелінський у 1941 році в СРСР, а далі образ переїхав з поляками (Польською Армією в СРСР і 2. корпусом) тисячі кілометрів – від совєтів, через Близький Схід, до Великобританії.

Політичні лідери залишалися активними у багатьох суспільних сферах.

Генерал Андерс був головою Ради Польського Освітнього Товариства, що керувала «суботніми школами» - освітніми центрами, де еміграційна молодь навчалася польської мови, літератури та історії (заняття відбувалися у суботу, в тижні молоді поляки ходили в британські школи).

Тадеуш Бур-Коморовський був активний в Студіум Підземної Польщі, що документувало дії Польської підпільної держави та Армії Крайової (як голова Ради СПП).

«Суспільним рекордсменом» виявився бути наступник Залеського, Станіслав Островський. Польське Товариство Наук на Еміграції, Об’єдняння Польських Лікарів на Еміграції, Об’єднання львівян – це лише декілька організацій, до яких приналежав.

– Томаш Чапла
-Переклад Ірена Подгаєцька

TVP ТИЖНЕВИК. Редактори та автори

Використані у тексті цитування взяті з публікації: «Політичне життя еміграції» Анджея Фрішке, «Соціальне і культурне життя еміграції» i «Польський Лондон» Рафала Габіельського а також «Повернення польських президентів» Марюша Волоса.