Пізньої весни 1916 року російська армія вирушила у свій останній наступ, який мав переломити хід війни, яку Росія програвала. На трьохсоткілометровому фронті від Полісся до Буковини царська держава зібрала могутні сили і вдарила у західному напрямку, бажаючи відвоювати втрачені землі Конгресового королівства.

Поляки вистояли

На Волині, між селами Костюховка та Оптів зайняли позиції три бригади Легіонів, 1-а i 3-тя бригади на першій лінії, 2-а бригада на периферії. Польські легіонери були частиною більшого угруповання австро-угорської армії і на обох флангах у них були угорські підрозділи. Легіони нараховували понад сім тисяч піхотинців і вісімсот уланів, у їхньому розпорядження було сорок гармат. Проти них виступив тридцятитисячний корпус російських солдатів зі ста двадцятьма гарматами.

4 липня 1916 року на світанку почався обстріл польських і угорських позицій. Після кількагодинної артилерійської підготовки, ефективність якої забезпечувалося спостереженням за полем бою з російських повітряних куль, була проведена серія атак. Поляки вистояли, перед настанням сутінків відступили угорці з правого флангу, тож легіонам загрожувало оточення. Ця небезпека була відбита нічними атаками на російську піхоту.

Підписуйтесь на наш фейсбук Наступного дня після масованого обстрілу росіяни почали наступні атаки. Будучи впевненими у тому, що вони зламають польську оборону своїм вогнем, вони ввели на поле бою кавалерію, а цього не слід робити проти окопаного ворога, здатного відкрити щільний вогонь. Кавалерія дорого заплатила за цю помилку російського командування. Напад провалилася, наступаюча сторона понесла величезні втрати. Зазнала втрат і піхота, поле перед польськими рядами було рясно встелене трупами супротивників. Однак після розгрому угорської оборони на польському лівому фланзі над легіонами знову нависла загроза оточення.

Позицію утримали, але 6 липня після полудня надійшов наказ відійти до лінії ріки Стохід. Легіони виконали маневр у зразковому порядку – жоден батальйон не був розбий, жодної гармати не втрачено.

Тактично росіяни виграли, але стратегічно програли. Їм не вдалося прорвати фронт під Костюхнівкою і вийти в тил австро-угорського фронту. Подальші бої набули позиційного характеру і останній російський наступ на всьому східному фронті застопорився надовго, та й зрештою остаточно, бо згодом росіяни були змушені відступати.

Костюхнівка була місцем найкривавішої битви польських легіонів. 2000 солдатів було вбито або поранено. Найважчі бої вела І-а бригада легіонів під командуванням Юзефа Пілсудського, а 5-й піхотний полк 1-ї бригади втратив 50% особового складу.

Треба створити Велике князівство

Битва під Костюхнівкою мала велике значення для стабілізації фронту центральних держав, але для Польщі вона мала набагато важливіші, далекосяжні політичні наслідки. Сама лише бойова позиція поляків у цьому регіоні восени 1915 року, коли їм довелося завойовувати позиції, які вони обороняли, привернула увагу німців, а тим більше битва. Генерал Еріх фон Людендорф писав з Генерального штабу німецької армії до влади в Берліні: «У австрійців досі свинство [...]. Мій погляд знову падає на Польщу. Поляк – добрий солдат. Коли Австрія підводить, ми повинні подбати про те, щоб знайти нові сили [...]. Треба створити Велике Польське Князівство з Варшавою і Любліном, а потім польське військо під німецьким командуванням».

Після попередніх успіхів німці надовго застрягли на західному фронті, а при цьому не могли розраховувати на швидку перемогу на східному. Німецька армія потребувала свіжих рекрутів, а пункт IV Гаазької конвенції забороняв запроваджувати мобілізацію на окупованих територіях іноземної держави. Польське Королівство було поділене між Німеччиною та Австро-Угорщиною на генерал-губернаторства зі столицями у Варшаві та Любліні. Призов у губернаторствах був неможливий, але добровольці – це інша справа.

Обидва командування, німецьке та австро-угорське, усвідомлювали цінність польського солдата, а після битви під Костюхнівкою – його дисциплінованість та добру організацію польських підрозділів. Під час бою та після нього поляки продемонстрували відвагу, до чого німці вже звикли, але також високу здатність співпрацювати з іншими силами на фронті. У колах німецьких офіцерів про поляків були кращої думки, ніж про багатонаціональну австро-угорську армію.

З німецької ініціативи у місті Пщина зустрілися представники обох країн, результатом чого стало видання генерал-губернатором Гансом Гартвігом фон Безелером і його австрійським колегою Карлом Куком так званого Акту 5 листопада, у якому оголошувалося про створення «самостійної» польської держави з невказаним монархом і невизначеними кордонами, а також оголошено про створення польського війська.

Центральні держави оцінювали мобілізаційні можливості Польського Королівства приблизно у мільйон солдатів. Вже 9 листопада губернатор фон Безелер розклеїв у Варшаві оголошення про набір до новоствореної польської армії, які чітко пояснювали перехожим мету Акту 5 листопада.

Впіймати рекрута

На самому початку війни, у серпні 1914 року, командувач царської армією великий князь Микола Миколайович видав декларацію, в якій читаємо:

«Півтора століття тому живе тіло Польщі було розірване на шматки, але душа її не вмерла. Вона жила надією, що настане година воскресіння для Польського народу і братнього об’єднання з Великою Росією. Російське військо несе вам радісну звістку про це об’єднання. Нехай зникнуть кордони, які розтинають Польський Народ на частини. Нехай Польський Народ об’єднається в одне тіло під скіпетром Російського Імператора. Під цим скіпетром відродиться Польща, вільна у своїй вірі, мові та самоврядуванні».

Хтось розтерзав Польщу на шматки, чим автор декларації, здавалося б, переймається, але тепер усе буде добре, звичайно, під правлінням російського царя. Декларацію не підписав Микола ІІ, оскільки, як йому пояснили, він, як імператор, міг звертатися лише до своїх підданих, а не до поляків з усіх поділених територій. Інша річ — командувач армії, яка визволятиме колишні польські землі.

Кожен хотів ловити новобранців не на своїй території, бо на своїй їх можна було призвати, ну і ще розраховували на повстання в тилу ворога. Німеччина та Австрія також поширили свої звернення до поляків вже на початку війни. Обидва стосувалися Конгресової Польщі (Польського Королівства), менша чи більша частина якої мала б бути приєднана до прусської Польщі або до Галичини, тобто обидва маніфести зберігали поділ, бо союзники не стали б відбирати один в одного попередню здобич.

Лише Росія обіцяла об’єднати колишні польські землі в один організм. Про те, наскільки далекосяжне самоврядування розглядали в Петербурзі, поляки, на щастя, так і не дізналися.

Незнання не завадило надіям – декларація князя Миколи Миколаєвича назагал була сприйнята добре. Ентузіасти з аристократії надсилали князеві гроші на військові цілі, один навіть виділив сто тисяч рублів на догляд за пораненими.

Стукіт зачинених віконниць у Кельце, яким 12 серпня 1914 року зустрічали 1-у кадрову роту в Польському Королівстві, багато говорив про настрої в Конгресовій Польщі. Перші солдати створених Юзефом Пілсудським польських легіонів планували прорватися до Варшави, щоб розпочати повстання. Однак вони повернулися до австрійської частини країни через неможливість виконати завдання.

У Варшаві російські війська, які вирушали на фронт, проводжали квітами і бажали їм, тобто «нашим», перемоги. На сильні антинімецькі настрої, ймовірно, вплинув Культуркампф у прусській частині Польщі, порядок, символом якого став віз Джимали та діти з Вжесні. Варшава, яка жила в тіні цитаделі та інших фортів, а також куполів гігантської церкви на Саській площі, на початку великої війни здавалася взірцем лояльності. Від Січневого повстання минуло пів століття.

Влітку 1915 року росіяни покинули Варшаву і підірвали за собою всі мости. Вони забирали обладнання з заводів і все, що можна було взяти. В усьому Польському Королівстві вони нищили все, чого не могли взяти, щоб супротивники цим не скористалися. Були також примусові переселення населення вглиб імперії. Із самою столицею росіяни розсталися, здійснивши три тисячі прощальних арештів. Ув’язненим і висланим у заслання довелося чекати свободи аж до революції.

Обіцянки Їхньої Імператорських Величностей

Акт 5 листопада був сприйнятий у Королівстві із зовсім іншими настроями. Вулиці було байдуже, але еліти поставились до нього більш прихильно. Слово «самостійне», яке стосувалося майбутньої польської держави, зазвичай розуміли як «незалежна». Але переважала дистанція. Кільком ентузіастам довелося добряче побігати, щоб притягнути до Королівського замку потрібну кількість відомих особистостей. Їм довелося двічі відвідати архієпископа Каковського, та вони все одно не отримали Te Deum у церквах. На замку у Варшаві німецький військовий оркестр зіграв після оголошення Акту «Боже, що Польщу…». Австрійський, на замку в Любліні, – мазурек Домбровського.

Обидва губернатори зачитали ідентичний акт у Варшаві та Любліні перед зібраними знатними особами:

«Зворушені непохитною вірою в остаточну перемогу, здобуту їхньою зброєю і бажанням, щоб польські землі, з великими жертвами вирвані з-під російського панування їх доблесними військами, привести до щасливого майбутнього, Його імператорська величність імператор німецький і Його імператорська величність імператор австрійський та апостольський король Угорщини вирішили утворити з цих земель самостійну державу зі спадковою монархією та конституційним ладом. Точніше визначення кордонів Польського Королівства відбудеться пізніше. Нове королівство знайде у союзі з двома союзними державами гарантію, необхідну для вільного розвитку своїх сил. У власній армії продовжуватимуть жити славні традиції польських військ минулих часів і пам’ять про хоробрих польських соратників у великій сучасній війні. Її організація, навчання та керівництво регулюватимуться спільною угодою.

Монархи-союзники, враховуючи належну оцінку загальних політичних умов Європи, а також благо і безпеку своїх власних країн і народів, плекають непохитну надію, що нині здійсняться бажання державного і національного розвитку Польського Королівства. А великі держави, які сусідують з Польським Королівством на Заході, будуть щасливі бачити на своїх східних кордонах воскресіння і розквіт вільної, щасливої держави, що тішиться власним національним життям».

Зміст був зрозумілий – дадуть державу, але створена вона буде лише з польських земель, які після поділу відійшли до Росії. Може, не тільки Конгресову Польщу, але й Захоплені Землі, якщо війська обох імператорів туди дістануться. У спогадах сказано, що дехто розчулювався – це було більше, ніж декларація князя Миколи Миколаєвича та загальні фрази німецької та австрійської влади з початку війни. У тих же спогадах розповідається про написи на стінах Варшави: «Немає Польщі без Познані, Гданська і Кракова», які німецькі окупанти наказували наглядачам негайно усувати.

«Мудрість етапу», хоча ця концепція була ще невідома, переконувала брати те, що дають, а далі буде видно. Було створено Тимчасову державну раду як колегіальний дорадчий орган німецької влади, до якої вступив прибулий із Кракова засновник Легіонів Юзеф Пілсудський. Коли комендант прибув до Варшави 12 грудня 1916 року, натовп на хвилі ентузіазму відчепив коней від екіпажу, який віз його від вокзалу до готелю, що однозначно не сподобалося Гансу фон Безелеру.

З Тимчасової державної ради виокремилася Регентська рада як виконавчий орган, а вона, своєю чергою, сформувала три наступні уряди і 7 жовтня 1918 р. проголосила незалежність Польщі в зовсім інших політичних обставинах, не питаючи про думку губернаторів: німецького, Ганса Гартвіга фон Безелера, і австрійського, Карла Кука – Німеччина програла війну на Заході, а Австрія з різних причин упродовж певного часу сама по собі не мала особливого значення.

Подальші події розвивалися стрімко і є загальновідомими. За день до капітуляції центральних держав на західному фронті до Варшави повернувся Юзеф Пілсудський, якому наступного дня, 11 листопада 1918 р., Регентська рада передала владу над військом (пізніше і цивільну). Пілсудського було звільнено з більш ніж річного інтернування в Магдебурзі внаслідок кризи присяги – незгоди 1-ї та 3-ї бригад Легіонів принести військову присягу імператору Вільгельму II.

Дух Акту 5 листопада

Криза присяги засвідчила, що наміри творців Закону 5 листопада не зовсім узгоджувалися з його текстом. Вони не могли бути послідовними, оскільки 9 листопада 1916 року в Берліні на одному з комітетів Рейхстагу була записана промова канцлера Імперії Теобальда фон Бетман-Гольвега, яка відображала стан свідомості правителів Німеччини:

«Заради блага східної кампанії нам довелося зважитися на політичну гру. Проголошення Польщі забезпечить нам покору поляків, заповнить нестачу в наших полках, дозволить нам запровадити нові податки і нарешті дасть нам право керувати цією країною. Бо лише ми будемо правити створеною Польщею, про іншу форму не можна навіть думати. Території, розташовані на схід, є природними територіями для майбутньої колонізації, яку, з Божою допомогою, ми вдало проведемо».

У міжнародній політиці ніхто нікому ніколи нічого не дає безкоштовно, ні 5 листопада 1916 року, ні у будь-який інший час. Навіть якщо це так виглядає, десь має бути заковика. Тут справжньою причиною щедрості Німеччини була концепція Міттельєвропи, присутня в політичному мисленні Берліна та Відня з середини ХІХ століття. Між французькою безрозсудністю, британською (пізніше до неї приєдналися США) віроломністю та східноросійським варварством існує золота середина (Mitte), і тут повинна панувати Німеччина.

Більш гнучкі німецькі імперіалісти хотіли порвати з жорстокою германізацією в стилі Бісмарка як із неефективним підходом. Організаційна привабливість Німеччини повинна була сама притягувати країни Центральної Європи, які у власних інтересах повинні підкоритись німецьким впливам та контролю. На такі країни, як Польща (незалежні, звісно) Німеччина різними способами накладала б бар’єри для розвитку, щоб вони були їхнім ринком і сировинною базою.

Ці концепції, до яких імператор Вільгельм II, ймовірно, не доріс, а його канцлер фон Бетман-Гольвег все ще висловлював мовою Бісмарка, були викладені в книзі Фрідріха Наумана «Міттельєвропа», опублікованій у 1915 році та проданій тиражем у сто тисяч примірників. Адміністративна та військова еліта німецької імперії читала та обговорювала її, та не встигла нею скористатися.

Після часів нацизму та комунізму концепції Наумана, пастора та політика, здається, набувають актуальності та ефективно втілюються на практиці. Мережа німецьких фондів, деякі навіть пов’язані з політичними партіями в Німеччині, наприклад, Фонд Науманна у ВДП, керує мисленням еліт у Серединній Європі, а про впливи і контроль в економіці та водночас бар’єри для розвитку дбає чиновницький апарат Європейського Союзу.

Дух, але не літера, Акту 5 листопада має можливість реалізуватися в несподівано широкому масштабі. Таке могло хіба приснитись Гансу фон Безелеру, який, як пишуть, був читачем Наумана.

– Кшиштоф Зволінські
-Переклад Марія Шевчук

TVP ТИЖНЕВИК. Редактори та автори