1600 років тому Північне море було своєрідною водною автострадою. Якби не це, сучасна Англія не була б Англією. генетиці знову сплутала карти Археологіi, відкривши невідому масову міграцію.

Після смерті Єлизавети ІІ у польському інформаційному просторі вірусно поширювався матеріал, у якому було виведено генеалогію Її Королівської Величності від Казимира Ягеллончика. Шанувальникам ідеї пошуку слідів Речі Посполитої напевно сподобається те, що литовці на своїх сайтах дотягнули цю генеалогію до Гедиміна. А чому б і ні? Тим більше, що завдяки генетичним дослідженням вони можуть розповісти про походження своєї правлячої династії значно більше, ніж ми.

Віндзор, або ж Саксен-Кобург-Гота

Однак, правда полягає в тому, що коли ми заглиблюємось достатньо далеко у минуле, усі стають родичами для всіх. Про це свідчить ще один файл, що також став вірусним після одруження Меган Маркл із принцом Гаррі Віндзором. У ньому було доведено, що серед предків акторки кількох голлівудських серіалів є король Англії Едуард III, який помер у 1377 році. Інша справа, що більш ніж 200 способами також можна довести, що подружжя є далекими кузенами.

Звісно, що на островах, які не завжди були британськими, одна династія змінювала іншу, а основних династій було аж сім: Вессекс, Нормани, Плантагенети, Тюдори, Стюарти, Ганноверці та Віндзори. Вони змінювалися здебільшого тому, що якась інша влада завойовувала трон (наприклад, Нормани), династії вимирали (як Нормани чи Тюдори) і потрібно було обрати нових правителів з боку правлячої лінії, іноді дуже віддаленої гілки. Траплялося й так, що монархію на Британських островах повалювали революційним шляхом або правонаступництво переривалося парламентом. Так сталося через віросповідання законного спадкоємця престолу династії Стюартів, який мав нещастя бути католиком, на відміну від своєї сестри, яка була одружена з протестантом нідерландської Оранської династії.

Королева Єлизавета II була ще однією з ряду бенефіціарів цієї останньої зміни правлячої династії (а також назви королівства, яке приблизно в той же час стало Великою Британією). Сама вона була членом дому Саксон-Кобург-Гота (бічна гілка Веттінів, з якої також походили польські виборні королі з Саксонії: Август II Сильний і Август III Саксонець). У ХХ столітті у Великій Британії, в рамках боротьби коронованих кузенів, які опинилися по протилежні боки барикад у І світовій війні, цей рід був перейменований у Віндзор. Однак нині правлячий монарх Чарльз III по батькові є не Веттіном, а Глюксбургом, і тому належить до династії Ольденбургів. Але в 1952 році Єлизавета II вирішила, що діти будуть носити її династичне прізвище. Королева Вікторія не наважилася на щось подібне (мабуть, їй би це навіть не спало на думку), і тому Єлизавета II формально не входить до Ганноверської династії, з якої походила її прапрабабуся.

У 1960 році Єлизавета II, після втручання лорда Маунтбеттена, дядька і опікуна її чоловіка Філіпа, коли той був у підлітковому віці, передумала, і її нащадки відтоді мають прізвище Маунтбеттен-Віндзор. Примітка: Маунтбеттен – це прізвище німецької княжої родини Баттенбергів (англізоване в 1917 році, на тій самій хвилі антинімецьких настроїв на островах, на якій виникли Віндзори), до якої належала мати Філіпа.

Природа цих зв’язків неспеціалісту здається складною, а дивовижних поворотів у ній є чимало. Бо, знову ж таки, досліджуючи генеалогію достатньо глибоко, можна вивести родовід королеви Єлизавети II і, як наслідок, її сина Чарльза III від першого монарха, якого енциклопедії називають королем Англії, тобто від Альфреда Великого. Померла королева була саме 32-ю правнучкою короля Альфреда, який був англосаксонцем і правив Вессексом – великим шматком того, що зараз називається Англією – з 871 по 899 рік. Саме про його бурхливе правління був написаний роман «Останнє королівство», який добре передає атмосферу ІХ століття на цих теренах, але це не наукова книга і не повинна використовуватися як джерело інформації.

Історія, написана святим…

Черпаючи знання з наукових історичних книг, ми можемо дізнатися, що відбувалося на Британських островах між V та IX століттями, тобто до правління Альберта, якого через сімсот років назвали Великим. Це надзвичайно цікаві часи, зокрема, епоха гептархії, або ж семи королівств, заснованих на території сучасної Англії приблизно в VI столітті племенами англів, саксів, ютів і фризів, які прийшли 100-150 роками раніше з сучасної північно-західної Німеччини та південної Данії.

Що цікаво, існують достовірні латиномовні джерела з VIII століття (у Польщі найдавніша відома місцева хроніка, написана латиною, датується початком XII століття), а саме «Historia ecclesiastica gentis Anglorum» авторства англосаксонського монаха Беди Преподобного, Учителя церкви, католицького і православного святого, а для протестантів одного із небагатьох «відновлювачів віри». Як не повірити такій постаті?

Цей твір було перекладено давньоанглійською мовою саме за дорученням Альберта Великого, тобто у ІХ столітті. Хроніка Беди не лише документує існування гептархії, але й детально описується конфлікт між римською Церквою, якій присягали на вірність англосакси, та ірландсько-шотландською Церквою, відомою також як кельтсько-християнська церква. Тут шукали порятунку у Христі тубільці: шотландці та валлійці (бритів англосакси витіснили раніше через Великий канал до сучасної Бретані).

Беда також коротко торкається питання «світської» історії цього краю, записуючи, що падіння Риму близько 400 року нашої ери відкрило шлях для вторгнення зі сходу. Сьогодні ми знаємо, що наприкінці IV та на початку V століть римляни привезли до Британії певну кількість англосаксонських найманців разом з сім’ями, щоб вони допомагали захищати південне та східне узбережжя від інших германських племен. Однак близько 410 року останні римські загони покинули Британію. Втім, за словами Беди, вищезгадані племена саме тоді «прибули на острів і почали розростатися настільки, що стали жахливими для місцевих мешканців».

Це загадкове речення не пояснює, що саме сталося. А пізніші вторгнення вікінгів, яких у IX-XI століттях називали данами, а у ХІІ столітті – норманами (ці вікінги осіли як прибічники місцевого короля на півночі Франції, яку вони завоювали між VIII і Х століттям) під керівництвом Вільгельма Завойовника, спонукали археологів читати в подібному ключі знайдені у землі нечисленні сліди ранньої історії. У них бачили докази невеликого вторгнення груп англосаксонських воїнів – еліти, яка нав’язала свою імпортовану культуру населенню, що заселяло острови у V-VI століттях. Так вони розуміли це загадкове речення з хроніки Беди Преподобного. Хоча, згідно зі висновками археологів, близько 450 р. н. е. на заході Англії кераміка, прикраси, знаряддя праці та архітектура в римському стилі занепали, а знайдені останки стали майже виключно нагадувати ті, що були знайдені на німецькому чи голландському узбережжі Північного моря. Предмети цієї культури також знаходили і в Англії, але вдосконалені, наприклад, шоломи та зброю з Саттон-Ху.

… та історія, записана у генах

Сьогодні археогенетики багато з’ясували у питаннях, описаних св. Бедою. Нещодавно свої відкриття на шпальтах журналу «Nature» опублікували вчені з Інституту еволюційної антропології імені Макса Планка в Лейпцигу, де дослідження очолює Йоганнес Краузе, за участю гуру у цій області – Девіда Райха з Гарварду та активно зацікавлених своїм минулим англійських дослідників, переважно з Університету Центрального Ланкаширу у Престоні та Університету Хаддерсфілда.

Тож яку історію Британських островів після того, як римські легіони відступили у 407 році за наказом Костянтина, розповідають секвеновані геноми? Нові зразки ДНК, взяті з понад 20 кладовищ від 494 людей, які померли в Східній Англії між 400 і 900 роками нашої ери, показують, що понад три чверті їхніх предків походили з Північної Європи. У деяких зразках навіть на 100 відсотків. Це свідчить не лише про вторгнення, а й про масову колонізацію територій сучасної Східної Англії цілими родинами та домогосподарствами. І принаймні часткове та настільки ж раптове зникнення корінного населення. Якби їх побили і перемогли, їхні кістки теж знайшли б у могильниках. Але брити, ті, які були найбільше пов’язані з корнуольцями, були буквально виштовхнуті в море і змушені емігрувати на «кінець світу», яким є сьогоднішній департамент Фіністер у Бретані (північно-західна Франція).

Таким чином, поява англосаксів на Британських островах не була схожою на відоме з пізнішої історії прибуття елітної нормандської гвардії та бретонських найманців Вільгельма Завойовника, коли на узбережжі між Гастінгсом та Істборном у Певенсі пришвартувалися 679 кораблів. Бо Вільгельм впровадив свій порядок, мову та культуру протягом кількох років завдяки 7 тисячам людей і виграній битві, де було вбито його англосаксонського конкурента у боротьбі за англійський престол. Тоді він загнав у кут значно більшу кількість місцевих англосаксів – їхню долю описує легенда про Робіна Гуда.

З іншого боку, результати останніх археологічних досліджень вписуються у дискусію про те, що саме є мандрівним: культура та технології чи люди, які є їх носіями? Здається, чим більше ми просуваємось у минуле, тим мобільнішими є наші предки і тим менше видно культуру, яку вузька еліта несе на нові землі. Культура чи мови самі по собі не рухаються. На ранньосередньовічних кладовищах східної Англії ми бачимо наслідки масштабних міграцій: старих і молодих чоловіків, жінок і дітей. Але це здається надто простим, щоб бути правдою! Та й уявімо той рух по морю, коли треба було перевезти всіх цих людей з їхніми пожитками – мандрували буквально цілі села.

Цікаво, що людей з невеликою домішкою континентальної ДНК також ховали за англосаксонським звичаєм, що наводить на думку, що ті, хто залишився на місці, охоче прийняли нову культуру. Кельтські мови та латина незабаром поступилися місцем германській староанглійській мові, яка ділить лексичну базу з німецькою та голландською. Вони поступились настільки, що навіть франкофон Вільгельм Завойовник був змушений складати свою коронаційну присягу англійською мовою, якою він до самої смерті не промовив ні слова. Ці кілька тисяч людей, перевезених через Ла Манш, стали стержнем аристократії та бюрократії нового правителя та нової династії. Таким чином старофранцузька мова домінувала при дворі та в державній адміністрації і навіть в інституційній церкві до кінця правління Плантагенетів, тоді як англійська піддавалася французьким впливам, особливо в плані лексики.

Однак згаданий раніше королівський предок Меган Маркл, Едуард III Плантагенет, був змушений у 1362 році наказати, щоб судові засідання проводилися англійською, бо інакше величезна кількість населення не розуміла б, що відбувається. Що стосується англійської аристократії, то її все ще виводять найчастіше від баронів Вільгельма Завойовника, але вже син і наступник Едуарда III, Річард II, вільно розмовляв англійською, хоча вона й не була його першою мовою. Отже, англосаксонський елемент, саме через свою численність, не був знівельований загарбниками з Нормандії, хоча деякий час він був — скажімо так — притоптаним. Щоб потім вибухнути і з часом добиватися привілеїв, своєї мови і культури, і навіть зміни родових прізвищ у чужих за походженням майбутніх династіях, включно з двома прізвищами в останній з них.

Подібним чином постійні набіги вікінгів-данів на англосаксонську гептархію та королівство Англія, що виросло з неї, змогли навіть скинути з трону монархів і зайняти англійський престол (як у 1013 році та повторно у 1016 році, але цього разу на набагато довший час), але не змогли нав’язати Британським островам ні свого язичництва, ні своєї мови, ні матеріальної культури. Генетики знайшли пояснення: ці пізніші вікінги залишили менше слідів. Сучасні британці походять від них лише на 6 відсотків. Як показує дослідження, опубліковане 6 років тому, теперішні британці майже на одну третину мають англосаксонське походження.

Підписуйтесь на наш фейсбук Я не знаю, як на цій генетичній карті розташувалися Віндзори. Адже серед предків королеви Єлизавети ІІ, згідно з дослідженими генеалогіями, є і Альберт Великий, і Казимир Ягеллончик, і також (хіба могло б бути інакше?) Вільгельм Завойовник. Чи здатна генетика однозначно розплутати генеалогічні меандри і віднести королеву до певної групи? Важко сказати. Найзахопливішим є те, що вона все краще знаходить у нашій ДНК «підписи», які відносять нас до конкретних історичних етносів. Це означає, що хоча ми всі споріднені, якщо дивитись дуже далеко в минуле, та не всі однаково близько.

Нам легше уявити, що кожен має двох батьків, чотирьох дідів та бабусь, восьмеро прадідів та прабабусь, аж 16 прапрадідів та прапрабабусь і так далі, ніж ту велику міграцію через Північне море англів, саксів, фризів та ютів у V столітті. Уявити собі цю водну автостраду. Ми перестали бути кочівниками. Проте для наших предків, цих уже осілих землеробських народів, це був звичний спосіб життя. Коли приходив багаторічний неврожай, а десь відкривався новий простір для життя, вони вставали і йшли. Пізніше вони навіть пливли, іноді дуже далеко. Бо тисяча кілометрів морем – це далеко навіть сьогодні.

Археогенетика щойно поставила під сумнів ідею Великої Британії як ізольованої острівної країни, яка лише час від часу зазнавала вторгнень. Генетика знову сплутала карти археології.

– Магдалена Кавалец-Сегонд
– переклала Марія Шевчук

TVP ТИЖНЕВИК. Редактори та автори

Авторка дякує Адаму А.Пщулковському за дуже цінні критичні зауваження до цього тексту.

Джерело: https://www.nature.com/articles/s41586-022-05247-2