Не розповідатиму, що весь католицький світ святкує 60-ті роковини II Ватиканського Собору (який тривав з 11 жовтня 1962 року по 8 грудня 1965 року), бо численні промови, наукові конференції, урочисті богослужіння та виступ папи римського не мають свого віддзеркалення у зацікавленні «всього католицького світу». Адже у нього інщі проблеми, на різних континентах, хоча – звісно – деякі з цих проблем своїм корінням торкаються подій, що відбулися за останні шістдесят років. І очевидно для зацікавлених це важливі роковини, хоча необо’вязково для всіх з тих самих причин.

Ціна ілюзії

Візьмімо до уваги лише нашу частину світу – сковану нині агресією Росії в Україні, відсутністю однозначного ставлення щодо тієї агресії, поразкою християнської цивілізації у галузі охорони життя (див. евтаназія то розмір політики абортів), слабкістю ЄС у тих питаннях. Та – що мабуть для католиків найскладніше – ставленням папи римського до Росії та її агресії а також мутною дипломатією Ватикану на світових форумах.

Підписуйтесь на наш фейсбук Тут пошук «корені» такого ставлення у документах та спогадах із ІІ Ватиканського Собору приносить напрочуд песимістичні відкриття. Та про це говорить – хоча коротко і незрозуміло, особливо для молодших читачів, що неознайомлені з темою – австралійський кардинал Джордж Пелл.

Отож кардинал Пелл, при нагоді 60-тих роковин початку ІІ Ватиканського Собору, на газетних шпальтах „National Catholic Register” виходить від соборної душпастирської конституції „Gaudium et spes” (GS) – зазначмо, що це одна з чотирьох конституцій, тобто найважливіших документів, яких вплив далі присутній у житті Церкви. Кардинал Пелл, що пригадує KAI (католицьке інформаційне агентство), наголошує її новизну як своєрідний коментар, а також заклик відгадувати знаки часу. Він помічає деякі браки, так як мовчання про загрози комунізму, який насильством ліквідував релігію.

Кардинал Пелл пише: «довгий розділ про атеїзм включає лише одну згадку про комунізм у соборних документах, хоча не називають у ньому Радянський Союз; замість того документ шкодує, що деякі атеїсти «жорстоко нападають релігію» та повчає молодь у своїх школах, коли дійдуть до політичної влади (GS,20). Поширений погляд такий, що мовчання Собору про комунізм, відсутність засудження, були договореною ціною за присутність єпископів із комуністичної Європи та cпостерігачів з Російської православної церкви».

Як добре, що у нас є кардинал Джордж Пелл, який уміє називати речі своїми іменами! Порівняння нинішньої ситуації в Україні приходить само, порівняння сподівань не лише українських католиків на зрозуміле та рішуче ставлення Ватикану та самого папи римського до агресора. Парафразуючи слова кардинала Пелла хіба можна сказати, що дедалі більш розповсюдженою думкою є те, що мовчання папи римського про агресивну імперіальну Росію та її атаки на Україну мають свою ціну у надіях Російської православної церкви у житті Вселенської церкви.

Неможливо не віднестися тут до документа, що архиєпископ Станіслав Гондецький здав у Ватикані на руки папи римського Франциска, під час спеціальної зустрічі у березні цього року. У розмові з Тижневиком Tygodnik TVP Гондецький сказав: «під час моєї зустрічі з папою римським я дозволив собі вручити Святішому Отцю широке опрацювання про нещасні наслідки Ost-Politik Ватикану щодо Церков у країнах Центральної та Східної Європи. Вважаю, що думка блаженного кардинала Стефана Вишинського в цьому плані була правильною, тому при виборі Івана Павла ІІ напрямок ватиканської дипломатії у цій справі радикально помінявся. Ймовірно симпатія ватиканської дипломатії до Росії виходить від подібного стану душі, який наявний в Італії, Франції, які не зазнали на собі комуністичної диктатури».

Ostpolitik Примаса

Неможливо й не згадади тут про дії та письма кардинала Стефана Вишинського, який скоріше був готовий ризкнути своєю кар’єрою в ієрархії – а був він князем Церкви та Примасом Польщі – чим поступитись у питанні відносин з комуністичною владою. Нещодавно його біограф Ева К. Чачковська писала, що «окрім спеціальної літератури рідко про це згадують, адже самий примас не говорив про те привселюдно. Але, звісно, писав. Як у своїх щоденниках »Pro memoria«, так й у листуванні з папською курією. Та що важливо – він запропонував відмінну від Ostpolitik східну політику. Це звісно ж не могло подобатись ватиканським службовцям. Зате примас був навіть готовий піти з позиції, якщо апостольська столиця захотіла б ввести у Польщі спосіб співпраці з урядами інших держав у країнах за Залізною завісою» („Rzeczpospolita”, квітень 2022).

Повертаймось – разом з кардиналом Стефаном Вишинським – до соборних документів, а також до того, про якого так серйозно говорить нині кардинал Джордж Пелл. Пише на газетних сторінках „National Catholic Register”, що мовчання про комунізм, який активно переслідував християн по всій Східній Європі, Росії та Китаю, спотворило перспективу собору. Боротьба добра і зла, що присутня у серці Євангеліє, а якої прикладом є вбивство нашого Спасителя, постійні загрози та інтриги Злого, боротьба світла і темряви (Євангеліє від Йоана 1,4-5) а також ненависті світа до Христа та Його поклонників (далі в Євангеліє від Йоана 15, 18-19) – цього трішки бракує, особливо у цьому документі» (за КАІ).

Ева К. Чачковська у цитованій статті пише, що «спочатку також примас Вишинський був проти оголошенню собором документа, що оцінює комунізм, бо боявся, що це може збільшити переслідування католиків у тих державах, але передумав, так як багатьох інших ієрархів після того, як у 1964 році вийшла енцикліка »Ecclesiam suam«. Павло VI писав у ній, що необхідно скласти переговори з атеїстичним комунізмом. У наслідку німецькі єпископи запропонували, щоб у документі собору про Церкву був розділ про діалог Церкви з атеїзмом. У такій ситуації 450 учасників собору з 86 країн світу промовляло, щоб представити також ставлення Церкви до атеїстичного комунізму. Відповідне виправлення до проекту душпастирської конституції про Церкву заблокував, чого довело пізніше слідство, секрктар комісії відповідальної за оформлення документа, француз о. Ахілл Глорьє. Остаточно, опісля дії Павла VI, документ поповнено о... примітку з короткою інформацією про навчання Церкви щодо комунізму, дуже лагідну та незмістовну». Кардинал Вишинський знав, що немає розуміння, не згадуючи про підтримку.

У як складному положенні мусів бути Карол Войтила, другий за вагою польський кардинал, знаний як один із найбільш завзятих, працьовитих та наполегливих соборних отців, активний співтворець конституції «Gaudium et Spes». Очевидно у постійному зв’язку зі своїм примасом, приймав різні спроби перенесення польського ставленя, але – як можна зауважити – безуспішно.

У виданому двадцять років тому – тобто все після падіння комунізму, принаймні у Польщі – томі «Ватиканський Собор. Конституції – укази – декларації» („Sobór Watykański. Konstytucje – dekrety – deklaracje” (Pallotinum, Poznań 2002)) можемо знайти компетентні статті польських єпископів та інших священників, що вводять у суть кожного з соборських документів. Але навіть тоді, у 2002 році, автори використовують переносні формулювання: «краківський метрополит (...) складав письмові зауваження, виступав від імені всього Єпископату Польщі. Він говорив про атеїзм; він же з країни, де зрозумів що таке атеїзм як нав’язана ідеологія, як атеїзм впливає на культуру, науку, виховання та політику».

Безбожний комунізм

У 2002 році можна було уже прямо написати, що не йшлося про атеїзм, але про безбожний комунізм, щоб використати слова з іншого документа, із енцикліки «Divini Redemptoris» Пія XI z 1938 року. «Шановні братя» – писав той папа римський – «це нове євангеліє, яке большовики і безбожний комунізм голосив як промову спасення людства. Це система повна помилок і софізмів, що протиставляєтся як одкровенню, так й здоровому глуздові, що знищує увесь суспільний порядок та його основи, вказує справжнє походження, природу та важливу ціль держави, заперечує права належні людині, її гідності ті волі».

Пій ХІ писав у цій енцикліці прямо про комуністичні злочини в Росії та Мексиці, про наступну хвилю в Іспанії, про розвиток у багатьох країнах, про вбивства священників та монашок, про нищення сім’ї та основ виховування. Ми ж пройшли на собі, на щастя не у іспанськоми чи албанському виданні, хоча також жорстокому, день 19 жовтня став, у нас в Польщі, не без причини, встановлений Національним днем пам’яті про непохитних священників. Не треба переписувати всього з енцикліки, бо зараз кожен взмозі її віднайти в Інтернеті та прочитати. Однак потрібно задуматися, як це сталось, що двадцять п’ять років опісля, по жахливій ІІ cвітовій війні та ще жахливішому поширенню комунізму, єпископи та кардинали вважали, що якщо комунізм володіє половиною світу тоді треба з ним догоровитися та шукати такм чином способів на його зміну.

У той час примас Вишинський – наголошує Ева К. Чачковська – відверто вважав, що «Ватикан, у якого в цьому питанні підтримка західних ієрархів, обрав діалог з атеїстичним комунізмом та заплатив за це високу ціну. Це було ліквідування оцінки моральної системи, якої протирелігійне лезо торкалось десяток мільйонів католиків у країнах за Залізною завісою, яких цькували та переслідували за віру».

Стефан Вишинський умів показати ватиканському дипломату Aгостіно Казаролі, де його місце в плані питання Ostpolitik. «Нічого про нас без нас» – тими словами можна підвести радикальне ставлення Примаса, який неодноразово згадував у Ватикані запитання про охорону священників та католиків з-поза «Залізної завіси», наводив приклади зраджених Ватиканом віруючих із Литви, Латвії та Естонії, пропонував відмінні дипломатичні рішення. Також прикладав багато зусилля задля переслідуваних а навіть заборонених Церков у сусідніх країнах, про що ми не раз писали на шпальтах нашої газети.

Ганебна історія

З того часу пройшло майже п’ятдесят років, а у нас досі – що підтвердило багато ватиканських промов – враження, що у папській дипломатії питання не змінилися. Двадцять років понтифікату Івана Павла ІІ, який додав до боротьби з комунізмом увесь свій авторитет, віру та молитву (та став жертвою атаки), не змінили східньої політики Ватикану на тривалий час.

Кардинал Пелл, який за спроби остаточного дослідження фінансової безодні Церкви заплатив фальшивими засудженнями та увязненням, постраждав від кривд та несправедливостей, добре розумів значення правди у стосунках між людьми та націями, ймовірно також установами. Можливо і тому він торкнувся однієї з найскладніших тем пишучи: «історія пост-соборна не є історією славетного успіху», навіть якщо «якоюсь мірою з причин незалежних від Церкви».

Однак великою мірою залежних. Чи можна надіятись, що його відважний та рішучий голос відкриє все ж таки якусь хвіртку чи хоча б щілину для справедливої та змістовної розмови на цю тему?

– Барбара Сулек-Ковальська
- Переклад Ірена Подгаєцька

TVP ТИЖНЕВИК. Редактори та автори