Діалоги

Москолі - картопляні оладки, керпці і боротьба за пам’ять про залите водою село. Сила сільської жінки

«Життя в Ірландії може з фінансової точки зору і краще, але гірше, якщо йдеться про сімейну атмосферу. На каміні стала фотографія моїх батьків і дочка часто з ностальгією споглядала на своїх дідуся і бабусю. Дуже за ними сумувала. Моя сусідка по квартирі радила мені, щоб я це фото сховала і тоді дитина забуде про них, а тоді буде святий спокій. Я не розуміла як можна забути про свої коріння?!» - каже Катажина Добжинська, керівник Будинку Культури у селі Маньови на Підгаллі.

ТИЖНЕВИК TVP: 15 жовтня відзначаємо Міжнародний День Сільських Жінок – встановлене ООН свято, з метою підкреслення ролі жінок у розвитку сільських територій і боротьби з убогістю. Пані Катажина – це така жінка: гуралька, членкиня Кола Сільських Господинь і місцевого духового оркестру, інструкторка регіонального колективу «Малі Маньованці». А крім цього, вона працює, є дружиною і мамою. Звідки у Вас така громадська активність і стільки сили, щоб всіма цими справами займатися?

КАТАЖИНА ДОБЖИНСЬКА:
В дитинстві я просто спостерігала за життям своїх батьків, які давали нам приклад, що варто присвятити свій час для іншої людини. Ніколи нікому не відмовляли у допомозі. Не нарікали, що мусять щось робити. Віддано працювали для добра села. Батько був капельмейстером духового оркестру, мати працювала у Будинку Культури. Тому з малечку мене забирали на фестивалі або сільські свята і так народилася моя любов до танців, співу, гри на різних інструментах.

Громадська активність – це моє життя. Я люблю працювати на повну потужність, діяти, бути серед людей. Я трошки звільнила темп тоді, коли виїхала за кордон на заробітки. Після того як вийшла заміж, я шість років проживала в Ірландії, проте мені швидко набридло життя в цій країні. Нас, звичайно, дуже душевно прийняли у польській парафії, я навіть деякий час була в місцевому духовому оркестрі, однак я мала небагато нагод для того, щоб себе показати – раз на рік ми виступали на параді. Для мене це було занадто мало.

Підписуйтесь на наш фейсбук Ну і життя в Ірландії може з фінансової точки зору і краще, але гірше, якщо йдеться про сімейну атмосферу. На каміні стала фотографія моїх батьків і дочка часто з ностальгією споглядала на своїх дідуся і бабусю. Дуже за ними сумувала. Моя сусідка по квартирі радила мені, щоб я це фото сховала і тоді дитина забуде про них, а тоді буде святий спокій. Я не розуміла як можна забути про свої коріння?! Дехто має такий підхід до життя, а я не хочу, не вмію. Отже, коли з’явилася нагода вести у моєму селі регіональний колектив «Малі Маньованці», то я вирішила повернутися до Польщі.
Дерев’яне село Маньови мало кількасотрічну традицію, люди трималися разом, культивували гуральські традиції. Коли у 1997 році остаточно наповнили водосховище, це було прикре видовище – на дні заливали батьківщину. Фот. staremaniowy.pl
Колектив використовує традиції Підгалля, але також відтворює традиції мешканців давнього села Старі Маньови, що знаходиться у Новоторзькій котловині між горами Пеніни і гірським пасмом Горці, де зараз знаходиться Чорштинське Озеро. 25 років тому село зникло під поверхнею води, затоплене під час будівництва на річці Дунаєць водосховища для дамби у місцевості Недзиця. Катерина дбає про збереження пам’яті про це давне село.

Дерев’яне село мало кількасотрічну традицію, люди трималися разом, культивували гуральські традиції. Проте ці території заливали води Дунайця, тому прийнято рішення про будівництво дамби і переселення села. Старші мешканці протестували, не хотіли змін. Пристосувалися до попереднього життя. Це для них був важкий час. Молодь реагувала по-різному. Частина розраховувала на кращі будинки із зручностями і їх отримала. Мої батьки, наприклад, могли поселитися у більш комфортних умовах, мати ванну кімнату всередині будинку. Може не були задоволені (оскільки це не була радість), але ситуацію сприймали позитивно.

Переселення на територію, яка знаходилася трохи вище, почалося у 70-х роках минулого століття. 363 з 385 будинків, які тоді існували кваліфікувалися до переселення, крім того перенесено або відтворено цвинтар, три каплиці і будинки громадського призначення. На жаль, на новому місці не можна було будувати нові будинки у гуральському стилі. Проект був заздалегідь визначений. Шкода, бо тоді була б збережена різнорідність, а зараз є досить одноманітно, якщо йдеться про планування і забудову села. Ніхто також не думав про збереження традиції чи пам’яток з давного села. Тоді думали тільки про те, як на новому місці розподілити людей.

Водосховище повністю наповнили у 1997 році. Це було прикре видовище. Заливали батьківщину і частина мешканців мала почуття втрати. До цього часу зрештою це відчуття супроводжує жителів – вже села Нові Маньови. Є навіть така приспівка:Маньови, Маньови над водов ділянка прогулюється по ній дзівцина гуральська . Щоб пам’ять про ті часи не зникла, мій брат Марек веде інтернет-сторінку, на якій збирає фотографії старого села. Я у свою чергу пробую відтворити тодішнє життя, хоч би власне займаючись у регіональному колективі. Це не тільки наука давніх танців і співу, але також виховання дітей в дусі традицій наших предків.

Як виник Ваш регіональний колектив і що Ви показуєте на сцені?

Колектив створено 2 лютого 1994 року з ініціативи війта ґміни Чорштин того часу Станіслава Войташка. Першими інструкторами гурту стали відомі в регіоні діячі Союзу Підгалянців: Марія і Йозеф Сташель з Нового Таргу. Колектив прийняв назву «Малі Маньованці», а своїм патроном вибрав померлого у 1992 році багаторічного пароха парафії Маньови, св. пам. о. Антонія Сюди.

Слухають, як кудахтають кури. Поляки полюбили село

Тільки минулого року аж 50 тисяч поляків вирішили виїхати з великих міст.

побачити більше
Я приєдналася до колективу у віці 16 років. Завжди любила співати і грати в різних жанрових і звичаєвих сценках. Тоді ми не мали інших занять, не було ж тоді ані мобільних телефонів, ані комп’ютерів. Тож на репетиції ми бігли з радістю, бо це була єдина розвага в селі. Можна було зустрітися з ровесниками і виїхати на виступ до різних регіонів Польщі, щоб при нагоді побачити інші місця. Такі приватні виїзди були значно складнішими.

Інструктором колективу працюю від 2010 року. Зараз ми зібрали 60 дітей у віці від п’яти до шістнадцяти років – в основному з села Маньови, але це також діти з околичних місцевостей. Ми вводимо різні програми і інформації, передусім пов’язані з життям давного села Маньови. Маємо опрацьовані звичаєві сценки, наприклад Гуральське Весілля і Вертеп, Колядники, Конкурс Гуральського Йодля, Галдамас, Поливацка, На поляні при пасиню, Складачка, Забави біля Дунайця, Як ся давно діти бавили, Вілійо святого Йиндрея.

«Малі Маньованці» виступають також під час церковних, сільських або ґмінних урочистостей. Регулярно їздять на фольклорні фестивалі у Польщі та за кордоном. Зокрема були вже у Новому Сончі і Закопаному, у Македонії чи Словаччині. Щороку беруть участь у конкурсах і регіональних оглядах, таких як зокрема: Нута Дунайця, Гуральське серце, Татшанський Фестиваль Дитячих Регіональних Колективів «Золоті Крепці», конкурс Підгаланський Музикант чи молодих гуральських танецьніков і шпіваков, або плетунів і гуральських декламаторів. Здобувають нагороди і відзнаки.

Показуєте також яким у минулому був одяг на Підгаллі. Що характеризує ці костюми?

Розповідаємо передусім про святкове вбрання. Чоловічий одяг це капелюхи, штани (штани із сукна), а також чуги (чорні і білі), що виконували функцію верхнього одягу. Крім того це сорочки і запонки для їх запинання, жилетки, пояси та чоботи (високі з халявами угорського типу, полуботки, черевики до кісток і передусім керпці). Чоловіки носили два типи жилеток: короткі до ремінця, шиті із темного сукна, та другі із баранячої шкіри, звані кожушками або сардаками. Невід’ємним елементом чоловічого костюму колись була файка і бартка.

У свою чергу підгалянський жіночий костюм змінювався залежно від моди. Ще у першій половині ХІХ століття це були льняні домоткані тканини, призначені зокрема на шалі, сорочки, спідниці кольору індиго (фарбаниці) і фартухи. Використовувалися також парча, з якої шили корсети, і тафта. У другій половині ХІХ століття почали наслідувати жінок, які приїжджали на Підгалля з міста. Згодом гуральки почали носити кафтани (катанки) шиті з гладких тканин і хустки з турецькими візерунками. Все частіше спідниці шили з темних тибетських тканин з дрібними квітками або фруктами, а до них носили корсети і коричневі кожушки (зазвичай для повсякденного одягу).
Для розслаблення Катажина Добжинська доробляє френзлі до гуральських хусток. Вони із шовкових ниток. Мають довжину близько 40 сантиметрів. Їх прив’язується до хусти і робиться з них френзлі, так щоб повстав конкретний візерунок. Фот. архів КД
З часом з’явилися візитки, тобто блузки, які носили з довгими широкими спідницями з гострими колами. Все частіше на оксамитових корсетах бісерною вишивкою вишивали мотиви лілії та дев’ятисила. Пізніше до цього дійшли більш короткі спідниці. Сорочки мали дедалі більші коміри, а їх цілі рукави були прикрашені ажурною, білою вишивкою. Також на корсетах з’явилися вишивки блискітками, і стало звичним шнурувати їх широкою, як правило, червоною стрічкою. На ногах гуральки, крім керпців, все частіше з’являлися черевики із шнурками і полуботки. Не могло забракнути червоного намиста та хусток. Колист заміжні жінки повинні були носити таку хустку в громадських місцях, наприклад, коли йшли до костелу. Сьогодні їх носять як декораційний елемент на плечах.

Ви самі вишиваєте хустки і докладаєте до них френзлі, чи це складне мистецтво?

У нас на Підгаллі були так звані хусти метрівки або хусти кашміиркулі , що їх назвали на честь кашемірової вовни. Сьогодні цей матеріал важкодоступний і дуже дорогий. Саме рукоділля займає дуже багато часу, тому зараз я в основному доробляю френзлі. Вони виготовлені з шовкової нитки. Їх довжина близько 40 сантиметрів. Вони прив’язуються до хусти і з них робляться вузли так, щоб вийшов певний візерунок. Це не так вже й складно, я сама цьому навчилася — розплутала стару хустку і придумала по нитці до клубка як її сплести. Я сприймаю цю роботу як відпочинок від повсякденної роботи. Це дуже розслабляє. Я роблю такі кольорові хусти для себе, близьких, але також для благодійних аукціонів.

Давайте поговоримо зараз про музику. Змалечку Ви граєте у місцевому духовому оркестрі, як виникла ця пасія?

Любов до музики прищепив мені батько. Сам він з 10 років грав у духовому оркестрі в Клюшковцях. Згодом займався цим в армії, а потім Заводі з виготовлення шкіряних виробів «Підгалля». У нас вдома весь час було чути звук інструментів. Нам з братом батько перед сном грав на саксофоні «Бджілка Майя». Коли він грав на весіллях з метою заробітку, ми завжди давали йому мішечок, щоб він приніс нам домашньої ковбаси. Присадибної ділянки у нас не було, тому цей виріб був для нас делікатесом. У ті часи ще не було такого добробуту, як зараз, навіть тістечка з весілля були великими ласощами для дитини. Ми любили прокидатися рано вранці, щоб перевірити, чи немає на столі чогось із весілля. І ми ніколи не були розчаровані.

Польща славиться велосипедами

VeloDunajec має довжину понад 230 км у Польщі та Словаччині. Кінцева довжина Віслянського велосипедного маршруту становитиме 1200 км.

побачити більше
У 1986 році завдяки допомозі пожежників і людей доброї волі батько заснував у Маньовах духовий оркестр – такий самий, як був у давному селі. Зараз діє при Будинку Культури ґміни Чорштин. Спочатку нові учасники вчилися грати на інструментах в нашому домі. Тоді мені було 11 років, і я дуже любила прислуховуватися репетиціям. Це був чоловічий оркестр, у ньому вже грав мій брат. У нього був хороший слух і батьки віддали його в музичну школу. Я позаздрила йому і записалася сама вчитися грати на поперечній флейті. Не знаю, чому я обрала такий інструмент, можливо, тому, що флейта така делікатна і жіночна. Навчаючись у музичній школі у 13 років я вступила до гурту. Я дуже добре згадую той час, бо я була єдиною дівчиною в гурті такого типу на Підгаллі. Панове прийняли мене з особливою відкритістю, можливо тому, що я була дочкою капельмейстера. (сміється) Тому не було ніяких насмішок. Завжди панувала сімейна атмосфера.

Після 33 років членства у гурті я й далі з радістю йду на репетицію оркестру. Це мабуть уже залежність. Коли граєш – відчуваєш величезну радість і спокій у серці. Зараз це більш жіночий оркестр, оскільки багато чоловіків виїхало на роботу за кордон. Але мені це не перешкоджає.

Але у Вас надалі було мало вражень, тому Ви взялися за науку гри на фуярці.

Фуярка викликала у мене цікавість, коли я була у регіональному колективі. Першу я придбала на фестивалі народних промислів у словацькому Кежмарку. Я так закохався в цю гру, що маю вже три види цього інструменту.

Її робили собі югаси – пастухи під час випасу овець. Фуярки виготовляють з чорної бузини, оскільки має досить м’яку м’якоть. Коли її усунеш, то потрібно ідеально прорізати отвори, зробити мундштук, камертон. Не завжди виходить з першого разу. У нас виготовлялося вербові фуярки. Діти пасли гусей і намагалися на них грати. Звук досить делікатний і такий заспокійливий. Можна постійно відкривати нові звуки та мелодичні комбінації. Завжди беру одну із них у подорож, а можливо пригодиться. Також заражаю дітей цим інструментом під час музичних майстер-класів. Хочуть навчитися грати на ньому, тому що для цього не потрібен добрий музичний слух і це їх дуже втягує.

Аж важко повірити, що діти виховані на смартфонах, не нудьгують на таких майстер-класах.

Я щаслива, що є такі діти, котрі хочуть пізнавати давні традиції. Цього року ми вперше взяли участь у Міжнародному Фестивалі Дитячих Регіональних Колективів Святі Дітей Гір у Новому Сончі. Це для них була велика радість і мотивація до подальшої праці. Ще досі це переживають.
Хоча, треба визнати, раніше діти були більш відкритими та сприйнятливими. Сучасні технології зробили своє. Треба їх буквально виганяти з дому і вчити гратися разом, тому що вони не вміють цього робити. Але немає поганої молоді, треба тільки мобілізувати її працювати на добру справу, і вона охоче залучиться до роботи. Ще такого не було, щоб мої учні не допомагали мені в організації фестивалю чи в інших місцевих заходах. Вони вчаться відповідальності та громадської роботи. Також ми виховуємо їх у дусі католицької віри, беручи участь у різних релігійних святах.

Для місцевої громади я дію також у Колі Сільських Господинь…

Кілька років ми спостерігаємо ренесанс Кіл Сільських Господинь у Польщі. Згідно із Законом від 2018 року вони отримали статус юридичної особи і тепер можуть складати внески на отримання дотацій на різні цілі, що господині старанно використовують, поєднуючи традиції із сучасністю. А як це виглядає у Вашому селі?

Чесно кажучи, мені не подобається вхід у сучасність. Діти тепер мають її всюди. Тому ми в першу чергу посилаємося до нашого коріння, до історії цього місця. Ми культивуємо давні звичаї та обряди.

На зустрічах, наприклад, вчимо дітей пекти москолі. Це такі картопляні оладки - грулями у нас називають картоплю. Зварену картоплю топчуть, посипають борошном і запікають на жерсті. Їх їдять политими часниковим або трав’яним маслом або просто без нічого. А зараз я подам наш рецепт на народному діалекті: Москоле – оладки груляні. Зварені грулі ча пасерувати, вробити борошно, сформувати кульки, потим розкласти їх на плоско і пийч на бляху печі з двох сторін, їсти з маслим або сухі.

Окрім вивчення старовинних рецептів страв, ми показуємо, як виглядали старовинні польові роботи. Влітку хлопці ціпами молотили збіжжя. Його потрібно було ритмічно вибивати, поки їм вийшло. Діти настільки в захваті від цього заняття, що не хочуть від нього відходити.

Нашою черговою ініціативою було створення Регіональної Палати в пожежній частині, в якій зберігаються сувеніри та сільськогосподарський інвентар з будинків села Старі Маньови. І так маємо: чорну палату – тобто кухню, білу палату – тобто кімнату або сіни – тобто сьогоднішній коридор. Там зібрані, між іншим, старі праски, меблі, ткацький верстат, ліжка, гасові лампи, жорна, дерев’яні діжки, креденс, лави чи сільськогосподарські предмети, такі як граблі та коси. Ми також реалізуємо загальнопольський проект «Патріотизм завтрашнього дня», в рамках якого молодь і особи старшого віку будуть шукати на вже історичних фотографіях будинки у Старих Маньовах. Ми хочемо описати давнє село з іменами людей, котрі там проживали.

Є Бог, людина, зосередженість, молитва

Янтек Ґалл уклав молитовник на час пошесті, незабаром вийде ще один – на час голоду.

побачити більше
У нашому Колі ми також дбаємо про те, щоб виділятися своїм костюмом. У кожної з нас різні спідниці, корсети, блузки чи черевики. І в більшості Кіл жінки зазвичай одягаються однаково. Вони схожі на солдатів під лінійку, а у свою чергу регіональний одяг – це не уніформа. Жінці ніколи не подобалося, щоб котрась із її подруг мала таке ж плаття. Мені, наприклад, подобається блакитний колір і я люблю показувати його в своєму регіональному та повсякденному одязі.

Ви приділяєте значну увагу традиціям, але сучасна сільська жінка хіба любить також і сучасні тренди, дбає про свій особистий розвиток, відкрита на освіту і професійну кар’єру

Це правда. За давних часів моя бабуся повністю залежала від чоловіка. Сиділа вдома і займалася дітьми і допомагала йому в полі. Це поволі змінювалося. Моя мама вже працювала, а зараз я не бачу відмінностей між жінками з села та міста. Освіта вже не така дорога і недосяжна, як колись, тому багато сільських жінок здобувають вищу освіту. Завдяки цьому вони більш незалежні. У них є свої гроші і теж своя думка. І це добре, адже реалізувати себе можна в різних сферах. Так як це роблять жінки з Кола Сільських Господинь. Раніше вони були об’єднані тільки з тематикою сільського господарства, наприклад, займалися продажем курчат, завезенням кормів чи розсади. Сьогодні їх мета – це в основному освіта дітей і молоді.

Сучасні жінки на селі також менш схильні до марновірства і забобонів. Колись, коли жінка була вагітною, вона не могла дивитися в замкову щілину. Поширеною була також червона стрічка, прив’язана на ліжечко новонародженої дитини, щоб відвести від злих чарів. Тепер цього немає.

Але мені важко так в цілому порівнювати наше село з іншими, бо у нас немає присадитбних ділянок – живемо переважно з туризму, як і більшість гуралів на Підгаллі.

А що думають чоловіки у селі про прагнення жінок?

Думаю, що вони не мають з цим проблем, і найчастіше підтримують жінок. Деякі можливо ще хочуть, щоб їх дружина постійно була вдома. У мене з цим немає проблем і якби мій чоловік мав достатній заробіток, то я б із задоволенням залишила свою роботу. Це не було б для мене жодною образою. Я люблю готувати чи пекти, отже я могла б зайнятися домашнім господарством і також відчувала б себе повноцінною жінкою. Скільки хусток я могла би тоді зробити!(сміх)

Чоловіки в селі також дедалі охочіше доглядають за дітьми, що стає для них навіть нормою. Звісно, є розкуті жінки, які обирають сучасну модель – спочатку хочуть лише розвивати свою кар’єру або народжують дітей у пізньому віці. Але це особистий вибір кожної жінки, я рада, що вони мають можливість вирішувати про своє життя.
Нові Маньови мають свою чарівність, в основному завдяки надзвичайним краєвидам на Татри. Фот. Lucjan Siedlarczyk
А як Ви поєднуєте ці всі обов’язки з роллю жінки і матері?

Це справа правильної організації часу. Хоча хочу зазначити, що багато чого вдається зробити, тому що моя мама допомагає мені по господарству і дуже підтримує мою діяльність. Мої дочки вже майже дорослі, одній 15, другій 20 років. Вони зайняті навчанням, тому їм не потрібно приділяти стільки уваги як раніше. Але це не означає, що ми проходимо повз себе, а навіть навпаки. Разом зі мною вони заангажовані у діяльність регіонального колективу та оркестру, тому ми разом на репетиціях і на виступах.

Чоловік Вас підтримує?

Так. Ще до одруження він знав, кого бере собі на все життя (сміх). Вже тоді я була дуже активною у громадському житті. Він терплячий, все розуміє і допомагає мені організовувати різні сільські заходи, коли, наприклад, потрібно щось привезти. Тоді він посту, тож ми діємо разом, сімейно.

Звичайно, така активність вимагає певних самопожертв, залишається менше часу на себе. Але мені не потрібні виїзди на відпочинок, для мене найкращим відпочинком може бути кілька годин спокою в затишші дому. Крім того, для всього є свій час. Коли я вийшла заміж, я в першу чергу хотіла мати дітей. Тільки після їх народження взялася за свою освіту. Я здавала випускні екзамени через 13 років після закінчення середньої школи, а вищу освіту здобула у 2016 році. Спочатку закінчила факультет пов’язаний із менеджментом в культурі, а потім закінчила дошкільну педагогіку та педагогіку початкової школи. Тому я вивчала те, що хотіла. Як бачите, нічого ніколи не втрачено.

Маньови це Ваше місце на землі?

Нові Маньови також мають свою чарівність, в основному завдяки надзвичайним краєвидам на Татри. Тому жителі великих міст так охоче тут оселяються, шукають відпочинку від міської суєти та естетичних вражень.

Я тут народилася. Я вихована у дусі солідарності з мешканцями села та у переконанні, що для своєї малої батьківщини варто щось робити. На щастя Бог благословляє мене в цьому, тому що дає мені на все це час.

– розмовляла Моніка Хробак, журналістка Польського Радіо

– Переклала Олеся Ґераль

ТИЖНЕВИК TVP, вул. Вороніча 17, 00-999 Варшава. Редакція і автори

Основна світлина: Після 33 років членства у гурті я й далі з радістю йду на репетицію оркестру. Це мабуть уже залежність. Коли граєш – відчуваєш величезну радість і спокій у серці. Фот. архів Катажини Добжинської
побачити більше
Діалоги випуск 22.12.2023 – 29.12.2023
Японці святкують Святвечір як День святого Валентина
Добре знають і люблять одну польську колядку: «Lulajże Jezuniu».
Діалоги випуск 22.12.2023 – 29.12.2023
Бетон червоного кольору
Гомулка радів, коли хтось написав на стіні: «ПРП – сволочі». Бо перед цим писали «ПРП - Оплачені Стовпчики Росії".
Діалоги випуск 8.12.2023 – 15.12.2023
Половина світу однаково називає мамів та татів
Чи існувала одна прамова для нас усіх, як один праотець Адам?
Діалоги випуск 24.11.2023 – 1.12.2023
У школі необхідно сповільнити темп
Фільми або ШІ – це хвіртка у сад знань. Але занадто мало учнів взагалі хоче вчитися.
Діалоги випуск 17.11.2023 – 24.11.2023
Власне, це й була столиця Третього Райху
Адольф Гітлер провів 836 днів у Вовчому Лігві, де у 200 залізобетонних об’єктах йому служило 2500 людей.