У фільмі групи британських коміків Монті Пайтон «Життя Брайана» є сцена, де розмовляють активісти Народного фронту Юдеї, які проголошують своєю метою її звільнення від римлян. Один із активістів наполягає на тому, щоб до кожного згадування про братів (товаришів по зброї) додавати «і сестри». – Семе, що ти весь час про цих жінок? «Я хочу бути жінкою. Відтепер називай мене Лореттою, і це моє невід’ємне право як чоловіка», – відповідає Сем. А продовження таке:
– Але чому ти хочеш бути Лореттою, Семе?
– Тому що я хочу дітей. Право кожного чоловіка мати дітей, якщо він цього бажає.
– Але ж ти не можеш мати дітей.
– Не переслідуй мене.
– Я не переслідую тебе, Семе, але у тебе немає матки, де ти збираєшся тримати ті свої ембріони? В коробці?
– Скажімо, чоловік не може мати дітей, бо не має матки. Ніхто не винен, але він має право мати дітей. Ми будемо боротися з гнобителями за твоє право, щоб ти міг мати дітей.
Задоволений Сем каже: «Це символізує нашу боротьбу проти гноблення».
– Скоріше його боротьбу з реальністю, – додає із здоровою розсудливістю один з учасників дискусії, який щойно прокинувся (woke).

Фільм знятий у 1979 році, коли ще не було жодного політкоректного пробудження (wokeness), принаймні це так не називали, але актори інтуїтивно відчувають дух часу та модні тенденції.

Підписуйтесь на наш фейсбук Хаос і заміна понять

У рік створення фільму «Життя Браяна» в Лондоні народився Дуглас Мюррей, письменник і журналіст, який у своїх книжках, які можна прочитати у польському перекладі, описує саме цю Лоретту, яка, щоб реалізувати свої «права», бореться з реальністю, що все одно ні до чого не призводить окрім до хаосу і тотальної заміни понять.

Остання книжка Мюррея «Війна із Заходом» з’явилася на видавничому ринку у вересні. Назва трохи змінена, ймовірно перекладачем, і наводить на думку війну якихось зовнішніх сил проти культурно-цивілізаційного, не конкретно географічного Заходу, тобто Європи, США, Канади, Австралії та Нової Зеландії. Ця так звана зовнішня атака, ймовірно, мала на меті заохотити до прочитання книжки, але вона дещо вводить в оману. Оригінальна назва – «The war on the West», тобто «на» Заході і всередині Заходу. Без ненависті і відрази до себе, та постійно зростаючого уявного почуття провини жодна культурна атака ззовні не досягла б того, з чим маємо справу.

Коли чорношкірі американці почали зносити пам’ятники білим рабовласникам або тим, хто з ними пив чай, місцева влада в американських містах не реагувала. Загалом у ЗМІ було повне зрозуміння, а у провідних мас-медіа – захоплення. Рух «Black Lives Matter» (Життя чорних має значення), який виник після смерті Джорджа Флойда, наркомана і рецидивіста, безсумнівно вплинув на культурну війну із Заходом, а точніше, Заходу проти Заходу. Расова критична теорія перемістилася з лекційних залів на вулиці, які (буквально) охопили пожежі, про які телевізійні репортери, особливо CNN, стоячи на фоні диму і полум’я, повідомляли як про мирні протести.

До речі, для Дугласа Мюррея також очевидно, що саме білий поліцейський задушив афроамериканця Джорджа Флойда, ставши коліном на його потилицю. Зрозуміло, що таке поводження із затриманим неприпустиме, навіть якщо він наркоман і рецидивіст, але в крові Флойда була виявлена велика доза фентанілу – речовини, яка у великих дозах викликає зупинку дихання. Засудженому до 25 років поліцейському це не допомогло.

Білий «вбив» чорного – незаперечний факт на всьому Заході. Мюррей стурбований реакцією, тим, що призвело до чергового етапу революції, поки що культурної, яка перенеслася через Атлантику на його батьківщину. Весь канон освіти і культури хитається в підвалинах не тільки в Америці та Канаді. Смерть Флойда нічого не почала, тільки багато процесів прискорила і радикалізувала.

Книжка «Війна із Заходом» містить розділи про расу, історію, релігію та культуру. Автор описує англосаксонський світ, тому раса тут має пріоритет у згадках про рабство, колоніалізм, імперіалізм і з’являється у кожному розділі, хоча б як точка відліку. Автор наводить численні приклади боротьби проти переваги білої раси та відчуження кольорових людей, яка домінує в західному світі тим більше, чим її там менше. Академічний світ наляканий расизмом, а за ним щораз ширші маси звичайних любителів гамбургерів і риби з картоплею фрі.

Ку-клукс-клан у сутані

У квітні 2016 року в Університеті Індіани в одному з кампусів близько дев’ятої години вечора хтось помітив постать члена Ку-клукс-клану. Студентські комп’ютери та камери зробилися червоні від напруження. «Студенти, увага, – написав один із них, – хтось тут ходить одягнений у костюм ККК, із батогом». Інший допис був зроблений керівництву університету: «Чоловік у капюшоні KKK і з батогом ходить по кампусу, а ви нічого не робите, щоб студенти почувалися у безпеці». «Будь ласка, БУДЬ ЛАСКА, БУДЬ ЛАСКА, сьогодні увечері будьте обережні». Далі про те, що не можна виходити з будівель поодинці тощо – просто паніка.

«Членом ККК» виявився монах у домініканській сутані – справді сутана біла і має капюшон, а батіг виявився вервицею. Після прояснення ситуації напруга спала, що не завадило одному зі студентів написати: «Якого біса священик вештався по кампусу вночі!». Як бачите, можна антирасисько пробудитися (woke) менше – маси або й більше – занадто чутливі особи.

У червні 2017 року поліцію викликали в Університет Меріленда після того, як там десь на помітному місці побачили «петлю». Поліцейські знайшли зав’язаний на вузол білий поліетилен. Було розпочато розслідування злочину на ґрунті ненависті, але поліція дійшла висновку, що це був сміттєвий пакет для «зберігання та захисту незакріплених речей під час транспортування». Але з кмітливою і пробудженою молоддю такі речі не проходять. Багато студентів опублікували фотографії білого поліетилену в соцмережах, закликаючи своїх колег зробити власні висновки.

У Британії не було Ку-клукс-клану, але була Імперія. Перед одним із корпусів Оксфордського університету стояв пам’ятник Сесілу Роудсу. Роудс був, безсумнівно, імперіалістом, що автоматично вписує його до расизму, навчався у коледжі Оріел у другій половині дев’ятнадцятого століття. Він заповів університету велику суму грошей, яку у своєму заповіті виділив на нову будівлю університету та програму стипендій. Серед умов надання стипендій було те, що вибір кандидатів не може залежати від расової чи релігійної приналежності. Перший чорношкірий бенефіціар скористався стипендією через п’ять років після смерті засновника.

Пам’ятник Роудсу в Оксфорді міг би стояти й далі, якби не феномен швидкого маршу антирасизму континентами. Спочатку знесли пам’ятник Сесілу Роудсу в Кейптауні – там він заповів багато землі під університет. Оксфорд не міг бути гіршим, тим більше, що до акції приєдналися стипендіати Роудса з Південної Африки. Лідер руху «Rhodes Must Fall» (Роудс має впасти) вважає, що пам’ятник є прикладом «структурного насильства» і що воно не обмежується пам’ятником: «структурне насильство – це, наприклад, навчальна програма, відсутність темношкірих професорів. (…) Оксфорд як простір є відверто расистським. Відверте насильство, напади та расизм неприйнятні в університеті, який має бути інклюзивним».

Шекспір занадто білий

Вінстон Черчилль, ймовірно, любив Британську імперію, але на відміну від Сесіла Роудса, який зміцнив імперію, Черчилль був правонаступником її банкрутства. Це не завадило, і на його пам’ятнику в Лондоні з’явилися графіті, що він расист. Дуглас Мюррей вважає, що вдарити по Черчіллю – це вдарити по британству, яке єднає жителів острова через військові заслуги прем’єр-міністра. Тут вже ніхто не перекручує цитати і не пише жахливе слово на «n», яке писали на пам’ятнику Роудсу. Напад тим більш безглуздий, чим менше плям можна знайти на характері людини, яку атакують.

Інклюзивності ніколи не буває достатньо, і недостатньо не бути расистом, треба бути антирасистом, тобто шукати расизм в історії, культурі та релігії білої людини. А він всюди, у всьому, чим може пишатися (фальшиво) західна культура.

У травні 2021 року Шекспірівський театр «Глобус» у Лондоні захотів стати антирасистським, «деколонізувавши» Шекспіра. На семінарах у «Глобусі» один із експертів процитував Лізандера із «Сну в літню ніч»: «Хто захоче поставити грака поруч із голубом?», що свідчить про те, що біле у Шекспіра асоціюється з красою, а чорне – з бридотою.

Того ж року журнал «School Library Journal» організував дебати про вивчення Шекспіра в американських школах. За словами одного експерта, твори Шекспіра сповнені: «проблематичних, застарілих ідей із великою часткою мізогінії, расизму, гомофобії, класовості, антисемітизму та ворожості до чорношкірих жінок». А одна з викладачок зізналася, що вже раніше відмовилася від Шекспіра, бажаючи відійти «від фокусування на наративі білих, цисгендерних, гетеросексуальних чоловіків». Інша вчителька заявила, що вчителі повинні «заперечити білість» тези про те, що твори Шекспіра є «універсальними».

У світі, де вигляд священика у кампусі викликає паніку та агресію, дохристиянська культура також небезпечна. В одній зі шкіл штату Массачусетс заборонили читати Гомера, тому що це частина канону «проблемних текстів мертвих білих чоловіків».

Повернімось на наш берег Атлантики – у 2020 році Британська бібліотека «пообіцяла своїм співробітникам і користувачам, що стане активною антирасистською організацією та вживе всіх необхідних заходів, щоб зробити це зобов’язання реальністю». Складено список авторів, якимось чином пов’язаних з колоніалізмом та імперіалізмом. Список містив триста імен, серед яких Оскар Уайльд, Лорд Байрон і Джордж Орвелл. Редьярда Кіплінга визнали винним, оскільки Британська імперія була однією з найважливіших тем у його творчості. Ну, справді неприємно. Список опублікували в Інтернеті. Ймовірно, це мало на меті перешкодити читанню та заохотити тих, хто вже читав, до антирасистських міркувань. Про те, якими були наслідки і для кого мав бути чорний список, Мюррей мовчить.

Наразі це принесло результати тим, хто його укладав. Родина видатного британського поета сучасності Теда Хьюза (помер у 1998 році) попросила вибачень і публічно їх отримала. Хьюза прирівняли до колонізатора Америки Ніколаса Феррари, який жив у 16 столітті. Для Хьюза знайшли ганебного предка з часів Шекспіра. Який інквізиторський запал! От тільки Феррара був проти рабства і помер бездітним.

Ноти – суперечний, білий наратив

У книзі «Війна із Заходом» нісенітниць і абсурдів, підбитих антирасизмом, набагато більше. Якщо залишити світ історії та культури й покладатися на здоровий глузд у більш об’єктивно вимірних сферах, то можна помилитися. В освіті, наприклад, у математиці, думка про те, що 2 + 2 не обов’язково має бути 4, стає все голоснішою – це прояв переваги білої раси, і небілі можуть мати власний наратив. Не можна вимагати від учнів з небілим відтінком шкіри відповідей, які білі вчителі вважають правильними. Так само і з вимогою пунктуальності та своєчасної здачі домашнього завдання – це прояв «білого патерналізму».

Коли справа доходить до викладання музики, найкращі, а може вже тільки «найкращі» американські університети почуваються все гірше й гірше, вимагаючи нотного запису, який також є білим, суперечним наративом. Прогресивних людей болить класична музика як музика білих і той факт, що в оркестрах, які грають класичну музику, недостатньо чорношкірих музикантів. Відлуння цих американських заворушень і пожвавлень швидко, як завжди, долітають через Атлантику. У часи пандемії люди нудьгували і мали час приймати рішення. «British Touring Opera» звільнила половину оркестру, намагаючить досягти різноманітності. Була й реакція більш фундаментального характеру.

У березні 2021 року професори музичного факультету Оксфордського університету отримали листа з таким змістом: «У зв’язку з міжнародними демонстраціями «Black Lives Matter» рада факультету запропонувала зміни, щоб збільшити різноманітність бакалаврату».

На засіданні музичного факультету нотний запис був названий «колоніальною репрезентативною системою», а поточна навчальна програма характеризується акцентом на «європейській білій музиці періоду рабства». Нотна система «не позбулася зв’язків зі своїм колоніальним минулим», тобто зв’язків з часами Вольфганга Амадея Моцарта і Людвіга ван Бетховена. Гра на клавішах і диригування не повинні викладатися в аспірантурі, оскільки відповідний репертуар «структурно орієнтований на європейську білу музику», що викликає «велике занепокоєння серед кольорових студентів». А тепер про зовсім іншу історію – дискомфорт кольоровим відвідувачам ботанічних садів Англії спричиняють ще й вікторіанські чавунні ворота, через які вони до тих садів входять.

Наскільки б антирасизм у своїй динаміці не нагадував класову боротьбу за поглядами Йосипа Сталіна, яка мала загострюватися з прогресом у побудові соціалізму, а загострюється та радикалізується менш справжній расизм, визначення ролі «Black Lives Matter» у антирасизмі вислизає від будь-яких порівнянь і аналогій. «Black Lives Matter» схожа на носоріг у «Носорозі» Ежена Йонеско: вона дезорганізує, жахає, психічно вбиває, атакує все. Але цю загрозу придумав письменник, творець театру абсурду, а це не театр.

Захід програє сам собі. Університети та ЗМІ вселяють сором і провину за расизм, рабство та колоніалізм. Звичайно, рабство було виключно трансатлантичним, і Османська імперія, арабський Близький Схід і самі африканські племена ніколи не мали нічого спільного з работоргівлею. Захід, який принижую сам себе, не має моральної легітимності викладати права людини, наприклад, у Китаї. Найбільше на міжнародній арені загибель Джорджа Флойда обурила Піднебесну.

Вибачте, що живу

Історію Заходу потрібно переписати, а культуру – стерти. Що натомість? Порожнеча, відсутність ідентичності та орієнтирів. Після того, як усе буде знищено, людство щасливо запанує без панування білих та виключення. Щоб це сталося, молодим людям треба прищепити сором і почуття провини так, щоб це не покидало їх до кінця життя.

В умовах пандемії один з американських університетів почав дистанційне навчання на першому курсі, просячи студентів вказати місце проживання у спеціальному додатку. У відповідь кожен учень отримав інформацію, на землях яких індіанських племен (ми досі безкарно називаємо їх індіанцями) знаходиться його будинок. США – велика країна, і невідомо, чи можна це зробити у кожному штаті, але ідея настільки витончена, що навіть Орвелл такої б не посоромився.

Дедалі більше правлять фанатики, спираючись на своє невігластво та невігластво керованих ними. У Французькій революції також швидко домінувало найбільш фанатичне та примітивне. В історії немає простих аналогій, але є надія, що якась корумпована директорія прийде на зміну цим якобінцям. Оскільки про те, що якась версія Мао приборкає цих хуньвейбінів, навіть білий, цисгендерний, гетеросексуальний чоловік боїться подумати. А й так було б це з дощу та під ринву.

Не треба сподіватися на те, що ця Лоретта, чи той Сем з «Життя Брайана» на початку тексту, стане нормальним(ою). Проте, шкода, що історії, наведені у «Війні із Заходом» Дугласа Мюррея, не є продовженням цієї сцени з фільму Монті Пайтона. У них обидвох була абсурдна уява, але аж не така розвинена, як сьогоднішня реальність англосаксонського світу.

Можна теж собі уявити, що Джон Клізі очолює різні факультети, а особливо музичний в Оксфорді. Аж людину скручує! Насправді це ключ до здорового та приємного читання всіх відомих перекладених польською книг Мюррея – «Дивовижна смерть Європи», про заміну через два покоління англійців кимось іншим; «Божевілля натовпу. Стать, раса, ідентичність» і тої останньої.

Стільки писанини для надзвичайно абсурдних сценок і нічого смішного не виходить. Мюррей не грає у Монті Пайтона, він серйозний, стурбований, але й м’яко іронічний. Він обговорює факти, події та процеси з надзвичайною культурою, що вимагає сатирично гострого трактування. Дуглас Мюррей стримано полемізує, пояснюючи очевидне, що Захід – це Кант, Гегель, а ще й Гендель, культура, яка завжди цікавилася іншими, які ніколи не проявляли свою цікавість до нічого іншого, крім самих себе. Що Імперія скасувала рабство, а Королівський флот переслідував торговців на морях і океанах. Скасування відбулося для Великобританії величезним коштом. Держава виплатила компенсації компаніям, які втратили через брак рабів, про що мало хто знає.

Трохи з великою працею та енергією він пояснює, що білий не верблюд. Іноді виникає відчуття, що він вибачається за те, що живий. Мабуть, це неправильно, тому що Мюррей стриманий, він мав шанс сформувати таку культуру думок і слів, яка тепер вже недоступна нинішнім студентам, згідно з тим, що він пише про університети по обидва боки Атлантики. Тон розповіді Дугласа Мюррея не приховує його легкого песимізму та надії, що він приваблює таких людей, як він, і що ця думка та підхід до світу поширюватимуться. Що ж, пише багато, проникливо і безкомпромісно. Гострий інтелект Мюррея йде рука об руку з непересічною старанністю та енергією. Добре, що є, а що буде далі, побачимо.

Ми, поляки, можемо бути спокійні, наша хата скраю. У нас не було рабів ні вдома, ні в колоніях, хоча вже є спроби замінити їх кріпаками як культурно незручним і паралізуючим елементом. Але де там! Адже кожен поляк шляхетського походження.

– Кшиштоф Зволінські
– Переклала Аліна Возіян

TVP ТИЖНЕВИК. Редактори та автори