Коли Радянський Союз внаслідок незалежних від нього обставин приєднався до антигітлерівської коаліції, то головним мотивом у переговорах із західними союзниками була така вимога, щоб Альянс утворив другий фронт, котрий мав за завдання розвантажити східний фронт. Вторгнення на Апеннінський півострів у 1943 році – це ще не те. Простіша дорога до серця Третього Рейху вела через Францію, і лише висадка союзників у Нормандії в червні 1944 року виправдала ці сподівання.

Претензії через те, що не створювали другий фронт були в радянській пропаганді для внутрішніх потреб, а цей термін був добре відомий також солдатам Червоної Армії. У іронічних анекдотах, які шептали між собою в окопах, «другий фронт» з’явився ще давно перед 1944 роком. Так військові називали загороджувальні війська, котрі виконують службу в прямому тилу, організовані НКВД і оперативно підпорядковані командувачам фронтів і армій.

Жертвами цього «другого фронту» було мільйон солдатів Червоної Армії, найскромніші підрахунки вказують на 700 тисяч.

Карабіни косять їх як збіжжя

Один із німецьких офіцерів так описав битву на Курській Дузі: «Ні кроку назад! Атакуючі хвилі росіян виливаються з улоговини місцевості. Людина за людиною. Всі з голосним криком: Урраа! Наші кулемети рубають їх, як зерно, а мінометний вогонь прориває величезні діри в рядах. Просто не можна не влучити! Вони перекидаються, як кеглі, цілими сотнями, доки на передньому плані між нами та наступною хвилею нападників не утворюється стіна тіл. Чергові ряди починають підкрадатися назад. Потім десь за ними тріщать кулемети і стріляють другу серію у плечі цієї маси, вбиваючи власних людей! Це якесь дантівське пекло!»

У червоноармійця, котрий наступав, не було вибору – куля спереду, чи куля позаду, він мав бігти вперед, до позицій ворога. Можливо, у чудесний спосіб їх завоює. «У нас много людєй», - говорив Сталін.

Зловмисники писали, що у джерел такої тактики жевріло переконання, що у Радянському Союзі більше людей, ніж у німців амуніції. Фактично, у Великій Вітчизняній Війні Червона Армія втратила 11- 12 мільйонів солдат, а «розміновування» замінованих полів людськими масами, нерідко вигнаних вперед без зброї, не було винятком.

Цитована розповідь офіцера Вермахту служила німецькій пропагандистській меті. А як було насправді?

Панікерів та боягузів ліквідувати на місці!

Загороджувальні війська, що йшли за фронтом, були організовані вже під час громадянської війни після більшовицької революції, війни з Японією у 1938 році і війни з Фінляндією взимку з 1939 на 1940 рік. Вже через кілька днів після нападу ІІІ Рейху на Радянський Союз було використано цей досвід, що аж так не дивує.

Перші місяці війни принесли Червоній Армії втрати, що сягали 3,5 мільйонів солдатів. Здивовані війська масово йшли в полон, нерідко без боротьби. Головнокомандуючі мусили відреагувати.

Перші нищівні загони (істребітельние отряди) були створені на початку війни і мали стабілізувати ситуацію на фронтах, виступаючи проти «боягузів і зрадників». Такі загони, котрі розгортав НКВД, незабаром назвали загороджувальними загонами. Зважаючи на поширене на початку війни явище дезертирства, армія також створила свої загороджувальні частини.

     Підписуйтесь на наш фейсбук   
    12 вересня 1941 року Сталін видав наказ № 1919, котрий наказував створювати такі формації у всій частинах, що перебувають на фронті. Після опису ситуації і таврування «ворожих і спанікованих елементів» Сталін наказує: «У кожній дивізії піхоти утворити загороджувальний загін, створений зі незадоволених солдатів. Він не може бути сильнішим від батальйону (одна рота на один піхотний полк), підпорядковуватися командиру дивізії та мати у своєму розпорядженні транспортні засоби типу вантажівок і кілька танків або бронемашин».

Пізніше дізнаємося, що такі підрозділи «повинні без вагань вживати зброю, усувати ініціаторів паніки та підтримувати чесних та боєздатних елементів…»

Від військової до цивільної мови: дивізія — це від 5 до кільканадцяти тисяч солдатів, полк — понад тисячу (три батальйони), батальйон — кілька сотень, а рота — близько двохсот, зазвичай більше сотні. Виходить, що Сталін хотів мати на 10, 8 рядових солдатів одного загороджувального. Припускаючи, що втеча з поля битви є хаотичною, а загороджувальні війська розміщені компактно і забезпечені броньованими транспортними засобами і можуть успішно протидіяти паніці.

У книжці Володимира Дайнеса «Карні батальйони і загороджувальні відділи Червоної армії» можна знайти спогади червоноармійців:

Під час однієї з атак ми потрапили під сильний вогонь шестиствольних мінометів і частина солдатів пробувала повернутися і сховатися в лісі. Їх затримав загороджувальний відділ і розстріляв».

«Несподівані вибухи мін. Затримався військовий стрій. Крики і стогін розшарпаних міною, прокляття на адресу нашим саперів за те, що вийшло не так як треба. А тут німці почали стріляти, і, зрозуміла річ, нові втрати. Вийшло – назад не можна – свої вб’ють, вперед теж немає можливості.»

Інший учасник бойових дій зізнається: «Щоб змусити людей іти на смерть, потрібен був страх.(...) Тікати — зловлять. Двох - трьох підстрелять – решта в бій. Страх не за себе, за свою сім’ю». Бо якщо їх розстріляли, то вони були ворогами народу. А в тилах вже діяв апарат НКВД: дружину, дітей, батьків – до Сибіру, ​​як родичів зрадників.

Загороджувальні війська розстрілювали кількох чи кільканадцятьох затриманих солдатів, які в паніці тікали з передової. Декілька десятків було заарештовано, що призвело до направлення у карні частини, де смертність була втричі вищою, ніж у звичайних лінійних частинах. Найбільше солдатів, боячись розстрілу на місці своїх товаришів по службі та арешту інших, було відкинуто на передову, знову в бій.

Таким чином, цитований на початку німецький офіцер дещо перебільшував у пропаганді – загороджувальні війська не стріляли у всіх, хто хотів відступати. Діяли вибірково, що виявилося ефективним. Вони також стріляли над головами більших загонів солдатів, які слабко атакували.

В книжці російського автора Дайнеса є також наведені спогади, які суперечать такій практиці і цитовано учасників бойових дій, котрі взагалі не бачили на фронті жодних загороджувальних відділів.

Stalin rozkazał, a oddziałów nie było? Сталін наказав, а відділів не було?

У цього ж Дайнеса названа кількість мільйон жертв «другого фронту» і саме це поняття так, як воно існувало в окопах серед червоноармійців.

Про те, котрі фрагменти цієї книжки, доступної польською мовою, що найбільш детально описали загороджувальні війська, є більш правдивими допоможе вчитування у наказ № 227 Сталіна від 28 липня 1942 року, відомий у історіографії під назвою «Ні кроку назад». Там, описавши ситуацію на фронті та вказавши, як жорстко він дисциплінує свої ряди, ворог падає: «Панікарів і боягузів треба ліквідовувати на місці.»

Дурень, не вміє застрілитися

У публікації Дайнеса є «енкаведешник», котрий з усмішкою розстрілював на місці з пістолету затриманих загороджувальним відділом солдатів. Коли дезертирів ловили далі від лінії боїв, їх розстрілювали, якщо це було можливо, на очах їх же відділів. Особливо намагалися боротися з командирами різного рангу, які залишали своїх солдатів перед обличчям ворога.

Кожна армія бореться з дезертирством і мародерами, котрі за межами фронту нерідко змінюються у бандитів. Жандармерію також має кожна армія, навіть у мирні часи. У випадку Червоної Армії – масштаб явища вражає – мільйон загиблих і страх як один із найважливіших мотивів відваги в бою. Кожен солдат за плечами чув дуло загороджувальних військ, навіть коли його вже не було.

Немає чому дивуватися - функціонування Радянського Союзу опиралося на терорі під час мирних часів, і під час війни інакше бути не могло. На третьому тижні війни лейтенант Яків Джґашвілі потрапив у полон. Його батько, Йосип Сталін, відреагував: «Дурень, він навіть не міг застрелитися».

–Кшиштоф Зволінський

TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори

–Переклад Олеся Ґераль