Публіцистика

Документ знайдено у дивовижний спосіб. Чи справді Польща відмовилася від післявоєнних компенсацій?

Навіть після 1970 року, коли канцлер Віллі Брандт змирився з кордоном на Одері та Нисі, у Міністерстві закордонних справ над питанням компенсації за німецькі злочини усе ще працювали юристи на чолі з професором Збігнєвом Резіхом, тоді головою Верховного суду, у приватному житті – батьком журналістки Аліції Резіх-Модлінської.

Як тільки постає питання про фінансову відповідальність Німеччини за війну, яку вона розв’язала проти Польщі в 1939 році, внаслідок якої загинуло шість мільйонів польських громадян, вона стверджує, що Польща у 1953 році відмовилася від відшкодування збитків.

Потім розмахують пакетом документів про репарації та компенсації, виданим у 2004 році Польським інститутом міжнародних справ (ПІМС), польською урядовою установою, яка надає істотну підтримку Міністерству дипломатії.

І справді, нізвідки у 2004 році з’явився протокол засідання уряду ПНР, у якому Польща мала відмовитися від компенсації Німеччини у 1953 році. Він був включений до збірки, опублікованої ПІМС у 2004 році, і на цей документ посилається у нещодавній доповіді Аркадіуш Мулярчик. Полемічно, але не піддаючи сумніву його достовірність. Це гірше злочину. Це помилка.

Справа в тому, що протоколу раніше ніхто не бачив, члени уряду ПНР заперечували його існування, а підпис на ньому лише один – Берута.

Підписуйтесь на наш фейсбук Болеслав Берут був лідером комуністичної партії, президентом держави, але не входив до уряду. Тим часом мало бути засідання уряду.

Пакт Гротеволя-Молотова

Хронологічно історія починається зі смерті Йосипа Сталіна в Кремлі навесні 1953 року. Тоді в Берліні спалахнуло повстання робітників, «яке не справдило сподівань, покладених на народ народним урядом», – писав Бертольд Брехт. Нарешті восени в Західній Німеччині відбулися вибори, ставкою у яких було возз’єднання Німеччини. Берлін тоді все ще був одним містом, не поділеним стіною, із свободою пересування.

Як американці шпигували за совітами. Довоєнна розвідка США у Польщі та за її межами

Агент Вашингтона проводив час із білими російськими генералами – Денікіним, Вранґлем і Колчаком.

побачити більше
Плавне об’єднання та павутину принад розігрував Лаврентій Берія, який правив радянською імперією до грудня 1953 року. Він мріяв про зближення, проникнення, злиття та про будь-який інший іменник, який би допоміг створити нову форму світу. Заради цього він готовий був відмовитися від багатьох комуністичних інгредієнтів, ленінських ідеалів і сталінської доктрини. Лише провал його ідеологічної політики у німецькій частині та бродіння, викликане звільненням людей з таборів, спонукали комуністичних товаришів його убити, замінити його командою з програмою ідеологічної активізації та подальшого будівництва комунізму.

Однак наближалися вибори на Рейні. І щоб спонукати західнонімецьких виборців зробити ставку на політиків, які хотіли домовитися з Кремлем, було повторено відомий пакт 1939 року, укладений поминаючи Польщу. Тоді це був пакт Ріббентропа-Молотова, а в 1953 році був укладений пакт Гротеволя-Молотова. Отто Гротеволь був радянським губернатором Східної Німеччини та лідером німецької комуністичної партії.

24 серпня 1953 року «Trybuna Ludu» (Трибуна народу) опублікувала східнонімецько-радянську угоду за підписами Гротеволя та Молотова. Опублікувала також додаток, тобто «Декларацію уряду Польської народної республіки», але це була непідписана декларація, зате насичена росіянізмами.

За словами Адама Пщулковського, просопрографа та архівознавця: «Підпис під заявою – pap – свідчить про те, що її написала Юлія Мінц. Поруч із заявою був редакційний коментар, також без підпису. Можна здогадатися, що автором другого тексту був Леон Касман, діяч Комуністичної партії Радянського Союзу, головний редактор „Трибуни народу”».

Дивне засідання уряду ПНР

Назва заяви вказувала на урядовий документ. А наступного дня, 25 серпня 1953 року, прем’єр-міністр Гротеволь на засіданні Народної палати НДР у Берліні зачитав німецькомовну версію польської заяви, про яку 27 серпня повідомила «Трибуна народу».

Польський і німецький тексти заяв уряду ПНР надруковані у Збірнику документів Польського інституту міжнародних справ № 9/1953. Але, як підкреслює Адам Пщулковський, «очевидно, що це періодичне видання не було офіційним видавцем правових актів».

Лише в 2004 році в архівах канцелярії прем’єр-міністра чиновники МЗС «у дивовижний спосіб» знайшли протокол нібито засідання Ради міністрів, яке мало зібратися в неділю, 19 серпня 1953 року. Слово мали взяти Болеслав Берут, Тадеуш Ґеде, Пьотр Ярошевич, Гіларі Мінц, Зенон Новак, Станіслава Завадзкі, Францішек Юзвяк, Євгеніуш Шир та Казімеж Міяль. Урядова декларація мала бути прийнята одноголосно 35 учасниками наради 23 серпня 1953 р. (тобто наступного дня після ухвалення пакту Гротеволя-Молотова).
Болеслав Берут та голова його канцелярії Казімєж Міяль під час прийняття вірчих грамот від посла США у 1948 році. Фото PAP
Плавне об’єднання та павутину принад розігрував Лаврентій Берія, який правив радянською імперією до грудня 1953 року. Він мріяв про зближення, проникнення, злиття та про будь-який інший іменник, який би допоміг створити нову форму світу. Заради цього він готовий був відмовитися від багатьох комуністичних інгредієнтів, ленінських ідеалів і сталінської доктрини. Лише провал його ідеологічної політики у німецькій частині та бродіння, викликане звільненням людей з таборів, спонукали комуністичних товаришів його убити, замінити його командою з програмою ідеологічної активізації та подальшого будівництва комунізму.

Однак наближалися вибори на Рейні. І щоб спонукати західнонімецьких виборців зробити ставку на політиків, які хотіли домовитися з Кремлем, було повторено відомий пакт 1939 року, укладений поминаючи Польщу. Тоді це був пакт Ріббентропа-Молотова, а в 1953 році був укладений пакт Гротеволя-Молотова. Отто Гротеволь був радянським губернатором Східної Німеччини та лідером німецької комуністичної партії.

24 серпня 1953 року «Trybuna Ludu» (Трибуна народу) опублікувала східнонімецько-радянську угоду за підписами Гротеволя та Молотова. Опублікувала також додаток, тобто «Декларацію уряду Польської народної республіки», але це була непідписана декларація, зате насичена росіянізмами.

За словами Адама Пщулковського, просопрографа та архівознавця: «Підпис під заявою – pap – свідчить про те, що її написала Юлія Мінц. Поруч із заявою був редакційний коментар, також без підпису. Можна здогадатися, що автором другого тексту був Леон Касман, діяч Комуністичної партії Радянського Союзу, головний редактор „Трибуни народу”».

Дивне засідання уряду ПНР

Назва заяви вказувала на урядовий документ. А наступного дня, 25 серпня 1953 року, прем’єр-міністр Гротеволь на засіданні Народної палати НДР у Берліні зачитав німецькомовну версію польської заяви, про яку 27 серпня повідомила «Трибуна народу».

Польський і німецький тексти заяв уряду ПНР надруковані у Збірнику документів Польського інституту міжнародних справ № 9/1953. Але, як підкреслює Адам Пщулковський, «очевидно, що це періодичне видання не було офіційним видавцем правових актів».

Лише в 2004 році в архівах канцелярії прем’єр-міністра чиновники МЗС «у дивовижний спосіб» знайшли протокол нібито засідання Ради міністрів, яке мало зібратися в неділю, 19 серпня 1953 року. Слово мали взяти Болеслав Берут, Тадеуш Ґеде, Пьотр Ярошевич, Гіларі Мінц, Зенон Новак, Станіслава Завадзкі, Францішек Юзвяк, Євгеніуш Шир та Казімеж Міяль. Урядова декларація мала бути прийнята одноголосно 35 учасниками наради 23 серпня 1953 р. (тобто наступного дня після ухвалення пакту Гротеволя-Молотова).

Німецький форпост у Варшавському університеті

Диспропорція в озброєнні була настільки великою, що сили VIII Угруповання вже в момент початку повстання були приречені на знищення.

побачити більше
Рішення Влодзімєжа Цімошевича було доленосним. До цього не було жодного офіційного документа, який би засвідчував польську відмову від німецьких збитків.

Правда, Цімошевич у тій же збірці, що й протокол та інші раптово оприлюднені цілком секретні документи про репарації та збитки, дозволив надрукувати коментарі. У них професори Ян Сандорський і Маріан Мушинський підкреслили, що протокол, швидше за все, був шахрайським. Вони безпосередньо не вказали, що звинувачують чинного міністра закордонних справ у причетності до шахрайства. Ні Сандорський, ні Мушинський не знайшли прямих доказів підробки. Хоча Мушинський був дуже близько. Він прочитав і процитував протоколи ООН від 1953 року, тому що згідно з міжнародним правом відмова повинна була бути оголошена. Однак він читав їх лише англійською. Тим часом докази є в протоколах російською та французькою мовами.

Господін Нашковський відмовляється від репарацій

Лише в російському протоколі засідання Генеральної Асамблеї Організації Об’єднаних Націй від 23 вересня 1953 року, тобто через місяць після нібито ухваленої резолюції польського уряду, є примітка про те, що щодо компенсації польський заступник міністра закордонних справ «Господін Нашковський говорив французькою», а не англійською мовою.

Генерал Маріан Нашковський був дуже загадковою постаттю. Адам Пщулковський нагадує, що: «під час Другої світової війни він був офіцером Червоної армії в спеціальних частинах НКВД». Пізніше він твердою рукою керував кадровою політикою МЗС Польщі, і хоча внутрішньопартійна антисемітська кампанія в 1968 році була скерована саме проти нього, він її пережив. А занепад його кар’єри слід пов’язувати аж з падінням так званої «групи Шляхтича» у наступному десятилітті.

Свою промову у Нью-Йорку Нашковський розпочав з «провокації проти миру», яка була «натхнена» повстанням у НДР, щоб плавно перейти до зброї, запропонованої Сходом. Тільки комуністичні країни, проголошував Нашковський, забезпечують мир і дружні відносини. «Внеском Польщі у сприяння миру та відновлення єдиної Німеччини, – сказав заступник міністра, було рішення відмовитися від «своєї частки у сплаті післявоєнних репарацій, починаючи з 1 січня 1954 року».
1964 рік. Заступник міністра закордонних справ Маріан Нашковський (праворуч) супроводжує імператора Ефіопії Хайле Селассіє (у центрі) під час візиту до Ягеллонського університету. Фото PAP/CAF/Stanisław Dąbrowiecki
Військові репарації та компенсації – це два різні інструменти, про що Цімошевич, як юрист за фахом, добре знав.

Репарації стосуються покриття втрат в інфраструктурі, наприклад, пошкоджених мостів або фабрик. Репарації виплачуються сторонам-переможцям у війні, у цьому випадку чотирьом державам, які у Потсдамі наказали поділити Німеччину на зони окупації. Тому німці платили совітам локомотивами чи друкарськими машинками, а совіти з того якусь частину віддавали Польщі.

А компенсації (ang. damages, fr. dommage, niem. Schaden) стосуються не лише предметів, а й людей – у Другій світовій війні загинуло 6 мільйонів польських громадян. Втрата ними життя та втрата іншими здоров’я ніколи не була вирішена юридично. Адже польське військо у вересні 1939 року налічувало один мільйон вояків, тобто більшість жертв були мирними жителями. Вони не воювали, тому над ними німці вчинили геноцид.

Геноцид є не лише злочином, але й збитком, який піддається кількісному вимірюванню. Хіба що справді непідписаний документ без реєстрації, нібито з 1953 року, є справжнім. Тоді німці можуть потирати руки, мовляв, Польща відмовилася не лише від репарацій, а й від компенсацій за злочини.

Однак польська комуністична влада так не думала. Навіть після 1970 року, коли канцлер Віллі Брандт змирився з кордоном на Одері та Нисі, у Міністерстві закордонних справ над питанням компенсації за німецькі злочини усе ще працювали юристи на чолі з професором Збігнєвом Резіхом, тоді головою Верховного суду, у приватному житті – батьком журналістки Аліції Резіх-Модлінської.

І врешті, залишається запитати: який інтерес мав би Цімошевич у легалізації «протоколу»? Відповідь не однозначна. Чи мав на увазі отримання прихильності німецьких ЗМІ та преси на майбутніх президентських виборах у 2005 році? Здається, що ні. Адже він був беззаперечним лідером опитувань. Крім того, жоден державний діяч не вчинив би таку паскуду своїй нації. Тож справа, мабуть, в іншому.

– Анджей Козіцькі
– Переклала Аліна Возіян


TVP ТИЖНЕВИК. Редактори та автори

У цій книзі Анджей Козіцькі аналізує повоєнні польсько-німецькі відносини, зокрема питання оцінки суми репарацій.
Автор є політологом, варсавістом. Народився у 1982 р. Член Майстерні соціологічного аналізу, був депутатом до міської ради Варшави, автор книг «Нова розповідь про відбудову Варшави» (2020) та «Повернені території. Як було підкорено польський Дикий Захід». (2021).
Основна світлина: 2004 рік. Дебати у Сеймі щодо звільнення Влодзімєжа Цімошевича (ліворуч) з посади міністра закордонних справ в уряді Марека Бельки (праворуч). Фото PAP/Tomasz Gzell
побачити більше
Публіцистика Останній випуск
Вони були найпевніші з найпевніших
Де найкраще сховати єврейську дитину?
Публіцистика Попередній випуск
ФІФА, Інфантіно та експорт моральної революції
Чемпіонат світу з футболу серед жінок відбудеться у комуністичній Кореї?
Публіцистика Попередній випуск
Зараз ми запалимо свічки на українських столах
На кого можуть розраховувати українці? Хто їх підтримає?
Публіцистика Попередній випуск
Справедливі та несправедливі репарації
Що таке кліматична справедливість?
Публіцистика випуск 18.11.2022 – 25.11.2022
Образ Івана Павла ІІ у грудах багнюки
Ми повинні захищати Папу, як можемо, і тією зброєю, яку маємо.