Людям, чиї звичайні хобі здаються оточуючим абсолютно незвичайними, живеться складно. Наприклад, ті, хто займається вином, неначе автоматично вважаються у товаристві спеціалістами. Принизливі ситуації супроводжують їх з того моменту, коли інші дізнаються, що у них є таке хобі чи професія. Раніше ситуації, коли мене ледь не силоміць витягали на сімейних і несімейних застіллях, щоб я розповів щось (за замовчуванням – прикольне!) про якесь «вино», снилися мені ночами. І зазвичай йшлося про те, що подарували імениннику у вишуканій пляшці у формі грецької вази чи грона винограду, наповненій маслянистим солодким лайном, нашвидкуруч залитим на промисловому розливному заводі у передмісті. Але так воно і є, особливо останнім часом, коли нормальні люди вважають, що сьогодні на вечірках треба пити вино, а не як завжди – горілку.
Подумки я вітав одержувача подарунка, адже він зможе використовувати це «щось» замість машинного масла чи мастила, або додавати в затирку під час укладання плитки, або змішувати з розчином при будівництві котеджу. Проте в реальності з моїх вуст витікав – з часом все більш вправно – бурхливий потік потужних нісенітниць і вишуканої брехні, яка сприймалася з найвищим схваленням. «Все-таки спеціаліст, чувак знає, про що говорить», – муркотіли в компанії. Іменинник пишався, а дарувальника розпирав захват від того, який правильний вибір він зробив.
Знаю, знаю, за цю огидну брехню я колись горітиму в пеклі. Щоправда, перші двері до дев’яти кіл заброньовані для стоматологів (вони завжди ідеально брешуть – «боліти не буде»), але на наступних дверях цілком може висіти табличка з написом «дегустатори». Що ж, вони самі хотіли – захищатимусь я. Адже їм не спало б на думку, що якби я на такій зустрічі запитав, наприклад, у філателіста, чи можна марку з його колекції наклеїти на конверт і відправити, він без вагань назвав би мене просто «ідіотом». Мені ж не личить так реагувати – таке життя.
Підписуйтесь на наш фейсбук
Ситуації після відпустки також майже завжди стереотипні, і коли багато років тому я працював у великій редакції, вони траплялися зі мною чи не щодня. Буває, наприклад, так, що я зустрічаю друга на вулиці, і він одразу накидається на мене:
– Слухай, ми з Басею (дружиною) повернулися з Тоскани, ми були в такому маленькому селі, біля моря, знаєш (далі іде назва – я такої не знаю, ніколи там не був, але це не важливо), ми пішли пообідати. Я тобі кажу – пальчики оближеш, респект кухарю. Слухай, ми взяли макарони з мідіями, і повір, вони такі офігенні, що аж слина тече. І офіціант порадив нам чудове винце (тут я мав би завалити йому в пику за оте «винце», але я стою й чемно слухаю), червоне, ніжне, легесеньке – кажу тобі, Гоголь, амброзія. Як воно пасувало до тих мідій!!! Ти не повіриш!
– Вірю, так буває, – кажу я примирливо. – А в чому проблема? – запитую.
– Бляха, ти дослухай, – дружбан далі не стуляє дзьоба, – ми хочемо повторити, ми тут з Басею (та сама дружина) влаштовуємо гулянку, у нас є все («Забіжиш?» Не забіжу. Знає, козел, що мене не буде, бо я збираюсь їхати, і він запитував про це хвилину тому), тільки скажи, яке вино ми тоді пили, знаєш, що то було, отам на пляжі? Кажу тобі: делікатне, червоне, можна було запивати макарони, як компотом. Де у нас таке купити? Ти ж знаєш, про що я, ти цим займаєшся, хіба ні?!