Може здаватися, що в Польщі ніхто серйозний не вимагає заборони свободи віросповідання. Авжеж, є певні суперечки про її визначення та cферу, але не про те, чи належить вона до основних громадянських прав. Однак час від часу в польських публічних дебатах звучать голоси, що свідчать про те, що ситуація не є такою однозначною.

І ось тиждень тому на порталі «Критика Політична» – як не як, але впливового засобу польських лівих – з’явився текст, що закликає до розправи з католицькою церквою – і не тільки з її духовенством, а й загалом віруючими. Сама назва звучить красномовно: «Релігійна свобода» – це тиранія. Коли вже нарешті гільйотина?».

Тих, хто стежить за соціальними мережами, такі слова не шокують. Особливо Твіттер, який розростається від так званих тролів, тобто його анонімних користувачів, що наповнюють його провокаційними повідомленнями. Проте у випадку з автором тексту в «Критиці Політичній» ми аж ніяк не маємо справу з ноунеймом. Автором памфлету є Томаш Козак – відомий художник, який створює анімаційні фільми, відеоінсталяції, колажі, скульптури, а також є теоретиком культури й есеїстом. На цей раз він вирішив представитися коротко: «марксист».

У його тексті, зокрема, говориться: «Потрібно (…) скасувати „відділення Церкви від держави”, цей непотріб лібералізму. Релігійні організації повинні суворо контролюватися, а служителі – присягати на вірність демократії. Вони мають бути обрані на вільних парафіяльних виборах. Отримати пасивне виборче право буде можливо лише після психологічної перевірки й успішно складеного іспиту із загальної історії етики, прав людини й основ конституціоналізму. Програми семінарій повинні контролюватися з боку міністерства, а самі семінарії варто з часом ліквідувати». Їх варто замінити школами для релігієзнавців і терапевтів, які надають синкретичні «духовні послуги населенню».

Однак такий відкритий стан справ у Польщі – рідкість. Різні події доводять, що людей, які думають як Козак, знайшлося б над Віслою чимало. Досить згадати напади на католицькі храми восени 2020 року після того, як Конституційний суд оголосив свій вердикт, в якому говорилося, що право на євгенічний аборт суперечить польському основному закону. Церква як інститут, який виступає за захист людського життя від зачаття до природної смерті, тисне на польських прогресистів.

Справа в тому, що більшість з них – прихильники лібералізму, нурту, який Козак зневажає як міщанське марновірство. Адже вони хотіли б штовхнути церкву до оформлення в певне гетто, а не забороняти свободу віросповідання загалом.

     Підписуйтесь на наш фейсбук   
  Тим часом Козак пропонує рішення, відповідне позиції Славомира Сєраковського – батька-засновника «Критики Політичної», яка була викладена кілька років тому в тексті «Дитячі хвороби лівого руху» (який є вступом до польського видання «Революції біля воріт» [Rewolucja u bram. Pisma Lenina z roku 1917] – добірки творів, так-так, Владіміра Леніна 1917 року під редакцією відомого словенського філософа Славоя Жижека).

Хоча сьогодні цей публіцист виглядає як мейнстрімний лівий ліберал, в минулому він волів мати для себе інший образ. У згаданому тексті Сєраковський заявляв: «Мета лівих – не є (...), як це часто можна почути, боротьба з виключенням як таким, а боротьба за встановлення меж цього поля у згоді зі своїми ідеалами. А отже, й виключення з нього (...) расистських або гомофобних голосів. Таким чином, метою є не якийсь нездійсненний (...) плюралізм, а створення такого простору, в якому певні практики, які ліві вважатимуть шкідливими, стануть просто неприйнятними».

Тому мова не йде про так часто тиражовану лібералами – толерантність. Ліві хочуть радикального виправлення світу. І загальна толерантність не вплине на те, що антагоністичні переконання зникнуть. Вони будуть продовжувати існувати, тільки в приватній сфері. Саме тому з кола «Критики Політичної» виходили думки, що Польща потребує перевиховання, яке перекроїть думки «мракобісів».

Не достатньо буде того, що, приміром, якась людина залишатиметься толерантною до одностатевих відносин, вважаючи в глибині душі гомосексуальну поведінку збоченням. Ця людина повинна бути твердо переконана в тому, що такі стосунки є соціальною нормою.

На думку лібералів, жодна зі світоглядних систем не має мати гегемонії в суспільстві. Тільки цей постулат є утопічним. Його реалізація означає, що люди, які висувають цей постулат волею-неволею… самі стають гегемонами. А лібералізм теж є світоглядною опцією, яка відкрито чи приховано допускає певні явища (релігії меншин, моральний ексцентризм тощо), виключаючи при цьому інші (націоналізм, релігійний «фундаменталізм» і т.д.).

Однак революційна програма Козака для частини лібералів може виявитися привабливою альтернативою. Зокрема, для тих, хто прийде до висновку, що, будучи прихильниками толерантності, вони захищають міщанські пережитки і перетворюються на м’якишів. Тому що, у кінцевому рахунку, суперечка про те, на яких культурних і релігійних основах повинна бути будуватися цивілізація, проходить між чіткими позиціями.

Коли свої моральні принципи представляють християни, то опоненти по відношенню до християнства зовсім не нейтральні, а радше ворожі. Таким чином, текст Козака приносить користь: автор жорстоко розвіює ілюзії про можливість встановлення консенсусу між добром і злом або ж правдою та брехнею.

Сидіння верхи на барикаді в ім’я толерантності, хоча б і релігійної, у довгостроковій перспективі ще нікому не вдавалося надовго.

–Філіп Мемхес

TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори

–Переклала Оксана Усатенко