В Україні вже декілька років активно використовуються дві протилежні оцінки: «зрада» та «перемога». Чи є зрадою Мінські домовленості Петра Порошенка про припинення війни на Луганщині та Донбасі в обмін на фактичне визнання домінування Росії на цих територіях? Або чи порятунок життя захисників Маріуполя ціною віддачі міста агресорові – перемога? А може, усе навпаки?

Ці два поняття стосуються не лише політики чи війни. Зради дуже багато у тій сфері, в якій апріорі повинно бути більше перемог — у спорті. А найпопулярнішим видом спорту в Україні, звичайно ж, є футбол. Тому далі мова піде про найвідоміших футбольних зрадників, які після повномасштабного вторгнення Росії на українські землі продовжили працювати на країну-агресора.

Тимощук змінив колір стрічки

Анатолій – уже колишній футболіст, але точно залишається одним із найвідоміших футбольних зрадників України. Уродженець Луцька за часів кар’єри гравця вигравав Лігу чемпіонів, Кубок УЄФА та навіть встиг зіграти 144 матчі у футболці збірної України, ставши рекордсменом за кількістю зіграних поєдинків. Анатолію навіть пророкували в майбутньому місце тренера у збірній України.

Тимощук був прикладом для багатьох: говорив українською, вплітав у своє довге волосся синьо-жовті стрічки, малював на щоках український прапор, співав гімн (ще у ті часи, коли мало хто з гравців збірної це робив). Такий собі футболіст-патріот у часи, коли ще ніхто не знав про мейнстрім. Так, грав у петербурзькому «Зеніті», але ж це було ще до 2014 року.

Другий заїзд Тимощука до «Зеніта» припав вже на період вторгнення Росії та анексії Криму. Зрада? Ще ні. Більше того, Анатолій у той час навіть грав за збірну України та навіть поїхав на чемпіонат Європи 2016 року. Легенду вшановували навіть тоді, коли команда програла всі матчі в груповому турнірі і ганебно вилетіла з чемпіонату Європи. У 37 років він зіграв хвилину на Євро, до речі, у матчі проти Польщі.

Від статусу легенди до головного зрадника пройшло не так багато часу. Це сталося після повномасштабного вторгнення Росії в Україну в 2022 році.

Підписуйтесь на наш фейсбук
Від 2017 року Тимощук працює асистентом головного тренера у російському «Зеніті». Тоді таких асистентів було чимало, тому на Толіка особливої уваги ніхто не звертав. Однак усе кардинально змінилося з початком повномасштабного вторгнення Росії. Чимала кількість українських футболістів розірвали контракти і залишили країну-агресора. А Тимощук залишився. Від нього українці очікували бодай якоїсь патріотичної реакції на війну. Як же ми чекали! Натомість на початку березня 2022 року ексфутболіст опублікував лише один пост в Інстраграмі із пацифістським текстом та хештегом #нетвойне. Жодної згадки про те, яка країна розв’язала війну, яка країна знищує українські міста.

Російським кураторам футболіста, здається, навіть цей пост дуже не сподобався, тому що Тимощук дуже швидко його видалив. Яким ще кураторам? Власником та головним спонсором «Зеніта», у якому працює Тимощук, є компанія «Газпром». Як відомо, «Газпром» частково є державною компанією, тому прибутки від його діяльності йдуть у бюджет Росії (ну, і в кишеню наближених до Кремля олігархів). А оскільки російська армія фінансується з державного бюджету, тому не важко простежити зв’язок «Газпрому» із фінансуванням військової агресії проти України. Цілком імовірно, що зв’язок Тимощука з владними структурами Росії не обмежується лише до зв’язків з «Газпромом». Колишній прессекретар футболіста опублікував у соцмережах документи, які можуть свідчити про те, що колишній футболіст збірної України у 2012 році погодився працювати на російську контррозвідку ФСБ (Федеральна служба безпеки) та навіть склав присягу.

Автентичність цих документів підтвердити неможливо, але і виключати співпрацю Тимощука з ФСБ не варто.

Після цієї публікації про Анатолія ще більше заговорили у контексті грошей та зрадництва. Жадібність українця здивувала навіть самих росіян: спочатку Тимощук перепродав квитки на матчі «Зеніта», які раніше отримав безкоштовно, потім відмовився сплачувати аліменти, посилаючись на… санкції проти Росії. Те, що Тимощук обрав криваві гроші замість батьківщини, стало зрозуміло всім.

Українців здивувала моральна позиція Анатолія. – Як він може із цим жити? — можна було почути від вболівальників, коли вони дізналися, що батько Тимощука вступив до лав територіальної оборони Луцька. Тобто, Тимощук-старший пішов захищати Україну від російських окупантів, а його син працює на спонсорів війни. Його нічого не зупинило. На четвертому місяці повномасштабної війни Анатолій розважав публіку на стадіоні у Санкт-Петербурзі та радісно обіймався з колишніми футболістами, частина яких належить до «путіністів» та підтримує військові дії Росії.

Федерація футболу України вже позбавила Тимощука усіх титулів, тренерської ліцензії та повністю викреслила його з історії національної збірної. Анатолій здобув звання головного спортивного зрадника.

Ордець з прохолодою дивиться на Волноваху

Іван Ордець – родом із села, що біля Волновахи — між Донецьком та Маріуполем. Із самого дитинства грав у «Шахтарі», виступав за юнацькі збірні України та навіть доріс до рівня національної команди.

Грати за збірну України — здавалося б, мрія кожного українського футболіста. Однак, як виявилося, це не так.

У 2019-му, на 5-му році війни, Іван несподівано переїжджає до Москви, де стає гравцем місцевого «Динамо». Зрада? Зрада, але все ж певною мірою терпима, принаймні для декого.

Очевидно, що Ордеця одразу перестали викликати до збірної України. Про нього навіть призабули б, якби він сам не нагадував про себе висловлюваннями про «братні народи України та Росії», «спорт поза політикою», «товариський матч Україна — Росія» і тому подібними.

Про рівень цинізму Ордеця співвітчизники дізналися вже після повномасштабного вторгнення Росії у 2022 році. Реакція Івана на агресію Росії вмістилася рівно у двох постах на Інстраграмі. Перший — фото із прапором України та текстом «Усім серцем та душею з Україною. Ні війні в Україні». Другий — заклик дати населенню його рідної Волновахи зелений коридор. Небагато.

Російські окупанти фактично стерли Волноваху з лиця землі. Але ні в першому пості, ні в другому Ордець на назвав, хто саме розв’язав війну та хто бомбардує українські міста. Увесь заклик футболіста був спрямований до якогось невидимого агресора. Так зручніше і вигідніше, коли працюєш у Росії. Хоча, не зовсім працюєш.

ФІФА ще у березні дозволив українським футболістам та тренерам в односторонньому порядку призупиняти контракти з російськими клубами та переходити до інших команд. Однак Ордець таким правом не скористався і продовжив перебувати у «Динамо» Москва аж до липня 2022 року. Іван так і не відіграв жодного матчу з 24 лютого нібито через особисті причини.

Не грав, але веселився з партнерами по команді у нічному клубі, святкуючи закінчення сезону. Ордець «засвітився» на відео одного з одноклубників. А в той же час окупанти бомбили українські міста та встановлювали свої порядки у майже знищеній Волновасі… Лише в липні Ордець призупинив контракт з московським «Динамо» і перейшов до німецького «Бохума».

Іванісеня грає в найкраще

Історія Дмитра Іванісені доволі схожа на історію Івана Ордеця. Цей український футболіст також є вихованцем «Шахтаря». Будучи гравцем луганської «Зорі», навіть викликався до лав збірної України, за яку відіграв один поєдинок. Далі теж продовжував би грати за збірну, якби не рішення перейти до російського клубу «Крилья Совєтов» у 2021 році. Погнавшись за російськими грошима (за даними медіа, зарплата українця становить близько 40 тисяч доларів на місяць), Дмитро закрив собі дорогу до збірної України.

Після повномасштабного вторгнення Росії Іванісеня також опублікував у соцмережах декілька постів проти війни, але теж не згадав, хто саме є агресором. Далі з’явилася інформація, що футболіст таки хоче залишити «Крилья Совєтов», але попри усе, цього не зробив. Чому? Одну із версій висунув колишній одноклубник Іванісені Артем Громов: «Він просто не може вибратися звідти, оскільки неможливо розірвати договір. Є контрактні зобов'язання, і йому там виставляють такі цифри за розірвання угоди, що йому доведеться продати себе частинами».

Які можуть бути контрактні зобов’язання, коли ФІФА дозволила українцям в односторонньому порядку призупиняти контракти з російськими клубами? В заручники його ніхто там не брав і силою не утримував. Іванісеня так і не зіграв весною жодного матчу. Війна не завершилася і ФІФА дозволив українцям призупинити контракти з російськими клубами ще на один сезон. Проте Дмитро не просто не скористався цим, а й знову почав грати за «Крилья Совєтов»!

Йшов четвертий місяць війни, а Іванісеня, ніби нічого не помічаючи, виходить на поле у складі російської команди на матчі чемпіонату. Схоже, українець просто перечекав перші місяці війни.

Ці три історії — лише невелика частина зрадництва. У Росії продовжують грати десятки українських футболістів, але Тимощук, Ордець та Іванісеня — найбільш показові приклади, вони виступали на найвищому рівні, захищали кольори національної збірної. Обрали, однак, криваві гроші.

– Денис Савченко

TVP ТИЖНЕВИК. Редактори та автори

Денис Савченко — колишній журналіст українського проекту FootballHub (1+1 media) та випускник Стипендійної Програми імені Лейна Кіркланда. Родом зі Східної України. Інтереси — спорт, міжнародні відносини, риболовля.