Нещодавно в Києві знесли пам’ятну таблицю на честь Михайла Булгакова. Її демонтовано з будинку Дидактично- Наукового Інституту Філології Київського Національного Університету імені Тараса Шевченка. На початку ХХ століття у цій споруді знаходилася гімназія, до якої ходив цей відомий російський письменник.

Ініціатором акції став Експертний Корпус – громадська організація, яка займається історичною освітою. Її представники не приховують, що для них головна мета – це дерусифікація українського громадського простору.

Здається, що справа Булгакова більш суперечлива.

Важко дивуватися тим українцям, котрі в обличчі брутальності російських військ мають намір остаточно покінчити з казками про «братерство» східнослов’янських народів. Тому вони прибирають сліди присутності російської культури в усіх місцях своєї батьківщині. Такою буває ціна війни, а одіум відповідальності за те, що її треба понести, лягає на загарбників.

Але на ситуацію можна також подивитися з іншого боку. Такі дії як ліквідація таблиці, що вшановує пам’ять Булгакова, можуть вважатися проявом місцевої «cancel culture». А вимазування минулого – це завжди карколомна громадська інженерія. Так, власне, буває коли ідеологію форсують за рахунок правди.

Тому треба поставити принципове запитання: чи плекання пам’яті Булгакова у Києві – це підтримка «руського міра» в Україні? Тому виникає принципове запитання: чи плекання пам’яті про Булгакова в Києві підтримує «руський мір» в Україні? «Експертний корпус» відповідає ствердно, звинувачуючи письменника в українофобії. Варто це обвинувачення проаналізувати.

Життя Булгакова припадало на роки 1891-1940. Тож він був свідком знищення імперії Романових і утворення на її руїнах Радянського Союзу.

Найвідоміший твір Булгакова - це роман «Майстер і Маргарита». Зазвичай у дискусіях на тему роману домінують захоплення його беззаперечною літературною цінністю. Проте цей твір також виражає специфічний світогляд, який подобається різним людям, які мріють про християнство без Костела.

«Майстер і Маргарита» має псевдоєвангелічний зміст. До цього роману можемо додати термін, котрий сформулював сучасний російський православний священнослужитель протодиякон Андрей Кураєв – «сатанізм для інтелігенції».

Але в контексті актуальних дискусій про Булгакова в Україні заслуговує на увагу інший його твір. Йдеться про роман «Біла гвардія».

Його дія відбувається в Києві, назва якого не з’являється в тексті, на рубежі 1918 та 1919 років. Це період громадянської війни, що спалахнула в Росії після більшовицького перевороту. Україна намагається здобути незалежність. У цій країні відбувається боротьба за владу. Сторонами конфлікту є: Гетьманат (до певного моменту під патронатом Німеччини) на чолі з Павлом Скоропадським та Директорія УНР під проводом Симона Петлюри. Але жодна з цих сил не візьме Україну. Остаточно перемагають більшовики.

     Підписуйтесь на наш фейсбук   
    У цю драматичну ситуацію вплітається родина Турбіних. Це російська інтелігенція, свідки та учасники історичного катаклізму. Навколо них розлягається дезінформаційний шум. Всупереч різним обставинам вони зробили ставку на Гетьманат (зрештою покинутий Скоропадським, який утік до Німеччини). Вони бояться і комунізму, і українського націоналізму. Війська Петлюри завойовують Київ, але влада Директорії в цьому місті триває лише півтора місяця.

Роман «Біла гвардія» був написаний у першій половині 20-х років ХХ ст. (пізніше з’явилася також її театральна версія – спектакль «Дні Турбіних»). З виданням роману були проблеми. Ще за життя Булгакова роман не був опублікований у повній версії. А Йосип Сталін особисто постарався про те, щоб письменників від 1929 року підпадав під заборону друкування. Йому дозволили працювати тільки в театрі.

.У «Білій гвардії» можна знайти багато автобіографічних мотивів. Самого Булгакова можна вважати прототипом Олексія Турбіна, який, як і цей персонаж, був за фахом венерологом. У романі письменник у самоіронічних фрагментах змальовує суспільний клас, до якого він сам належав. Автор розкриває його страхи, упередження та наївні надії. Сьогодні важко використати «Білу гвардію» для пропаганди, у будь-якому напрямку. Звідси і виникають претензії українців до її автора. Їм потрібне утвердження своїх національних героїв, в тому числі і Петлюри, без будь-яких нюансів. І цього не варто шукати в романі Булгакова.

Більше того, у «Білій гвардії» є сцени, котрі мають закиди в бік іміджу Українців. Це хоча б вбивство єврея, котре здійснив натовп українців. Можна також вказати на знущання над тими російськомовними киянами, які, намагаючись довести, що вони українці, в неофітському запалі бездарно намагаються розмовляти українською мовою.

Але водночас Булгаков відкриває зневагу, яку росіяни мають до української культурної ідентичності. І в цьому випадку в голову читача приходять різні міркування, чи то письменник хотів показати компромітуючу, варту засудження поставу чи показати таку поведінку, яка також могла бути його участю.

Коли Булгаков писав «Білу гвардію», в СРСР почала проводитися політика «роз’їдання» («укорінення»). Ця політика полягала у фаворизації місцевої етнічної ідентичності з метою подолання «великодержавного шовінізму», успадкованого від царату. Проводилося це і в Українській Радянській Соціалістичній Республіці. Росіяни, які тут проживали, були українізовані.

Пізніше у 30-х роках у Радянському Союзі наступило повернення до російської імперіальної політики. «Укорінення» витіснялося боротьбою з «націоналізмами». Таким чином Україну піддали русифікації.

Тож якщо Булгаков у «Білій гвардії» представив дійсність у такий спосіб, котрий сьогодні притягує на нього звинувачення в українофобстві, то це означає, що у 1920-х роках розповідь письменника могла бути сприйнята радянськими високопоставленими особами як глузування з «укорінення». Таким чином автор роману підпадав під критику перед тодішньою радянською владою не лише через відсутність у творі підтримки більшовизму, а й через те, що ставлення до українців було несумісним із тодішнім курсом.

Сьогодні ці події з минулого вже не мають значення. Українці мають повне право вирішувати чию пам’ять вшановувати у своїй батьківщині. І люди за мажами їх країни до цього не причетні (винятком може бути питання культивування злочинців). Тому те, що робить Експертний Корпус, треба шанувати. Нехай спірні питання на тему Булгакова в Україні вирішують самі українці.

Натомість, читаючи «Білу гвардію», виникає певне припущення. Навіть якби Булгаков - м’яко кажучи - не любив українців, якби йому довелося жити у 2022 році в розбомбленому російськими військами Києві, він би вибрав українську державу. Максимумом для нього міг би бути страх перед «орками» з Росії – такий же, як понад 100 років тому кияни відчували до більшовиків.

– Філіп Мемхес

TVP ТИЖНЕВИК.  Редактори та автори

– Переклад Олеся Ґераль